Суддя Гарбуз

Не я б'ю, верба б'є.

Народна приказка

Сила Федорович Гарбуз у нашому повіті суддею; на суддю вибрало Гарбуза земство *.

З Гарбузом ми ровесники; укупі росли, грались, бились, учились; разом "вивчились", одночасно "стали на власні ноги" і пішли в життя між людей.

Сила і підлітком, і парубком був— якийсь сумний, дикий, безлюдок; тікав людей, найпаче дівчат. Сяде, було, собі в закутку самотою да все товче, коли не Фукідіда 2, дак Ціцерона 3 або Вергілія 4, насилу витягнеш, було, Силу з хати.

Сила, одначе, подавав і тоді великі надії. "З Сили буде значний учений",— говорить було наш учитель історії. "Мій Сила буде чоловік неабиякий, умітиме копійку придбати і зберегти",— говорила Силина мати. А сам Сила, було, говорить мені: "Дай тільки мені вибитися з-під батьківської кормиги та знайти собі таке діло, щоб жити не з батькових рук, тоді ти побачиш мене, тоді впевнишся — який я прихилець до народу; усі свої сили оДдам на народний вівтар".

Я слухав, вірив Силі і радів, і самого мене брала велика охота оддати і свої сили "на народний вівтар".

Вийшовши з школи на шлях життя, ми розійшлися з Силою — він взяв направо, а я наліво. Та як пішли, то й не бачилися двадцять літ.

Стрічаємось отеє недавно. Сила — з сухореброго став тілистим, огрядним, твар його червона, виголена, аж вилискується.

— Як ся маєш, Сило, як живеш? — питаю.

— Так собі, нічого; бога гріх гнівити; от тільки праці занадто вже.

— Над чим саме працюєш?

— Та хіба мало є над чим: я — гласним в земстві і в повітовому, і в губернському; я — член шкільної ради, я — мировий суддя, я і опікун; ну і своя господарка, хоч і не велика, а все ж і на неї треба і часу і праці. Ти як живеш?

— Ат! живу та хліб жую.

— Та й годі?

— А що ж більш...

— Тут ходила чутка, що ти теє... далеко був?

— Був-таки...

— І довго?

— Вісім років...

— Дак отеє тепер спочиваєш?

— А що ж більш?

— Ба! Що! Хіба за нашого часу мало що можна робити, аби б хотів: земству б послужив; ну знов суддею вибрали б... Да ти, бачу, обважнів, облінився; ось приїзди лишень до мене, я піддам тобі енергії; дивлячись на мене, і тебе закортить до роботи; а то ти обабився зовсім. Приїдеш?

— Добре.

— Гляди ж, не дляйся.

Мені подобалася Гарбузова енергічність і веселість. Зовсім не той став Сила, який був замолоду, зараз знати, що живе чоловік незалежно, самостійно; без попеченія опікунів...

Я поїхав в село до Сили.

Сила вибіг до мене назустріч, цілує мене, вітає, не знає де посадить мене, чим почастувать.

А в домі у Гарбуза неначе в раю: скрізь бронза сяє, картини і дзеркала в золочених рамах; пухкі оксамитові килими на долівці; долівка навощена, блищить — як скло. Любо!

"От чоловік уміє жити,— думаю я собі,— достатки не великі у нього: землі чи буде й чотири сотні десятин, а сім'я велика: мати, жінка, три сестри да діток семерої Яка то з'їжа, а треба ж їх і одягти, і озути; скільки то грошей на те треба! У другого б і снаги не стало, а Сила виносить і в довги не залазить. От що значить чоловік з енергією та з доброю головою..."

На другий день ранком дивлюся у Сили повен двір людей,— хто на підводі, хто пішки.

— Чого се до тебе стільки людей привалило? — питаю у Сили.

— Се все ті, що судяться...

— Чи вже ж ти за один день усіх розсудиш?

— Де ж тобі...

— Так нащо ж стільки на один день викликав?

— Я бережу людський час, не хочу щоб позви залежувалися. На сьогодні сорок позвів... Мусів покликати усіх, з свідками чоловіка більш за сотню.

Напилися чаю; поснідали, тоді Сила почав творити "суд скорий і милостивий", а я пішов собі по селу.

На третій день я встав дуже рано. Ранок був дуже гарний, ясний. Хмарки розходились і зникали десь за обрієм; сонце, викочуючись, неначе якийсь величезний рубін, розливало світ на ліс; проміння його великими снопами плило по гущавині стовбурів старих дубів, осик, осокорів і інших дерев і красило рожевою барвою папороть, що росла насупроти лісу; сиві мохи здавалися кораловими килимчиками. З листви капали рожеві каплі роси; усе повітря дихало свіжими ранковими пахощами, що самі лилися до мене в груди і пробивалися в серце. Коли я вийшов у Силин двір, учорашній натовп народу стояв на судді-ному дворі.

"Що воно за знак,— подумав я,— учора Сила судив людей і розсуджував трохи що не до пізнього вечора, а сьогодні знов скільки народу!.. Не легка праця суддіна".

Небавом усі люди підступили до рундука, до них вийшов Сила.

— Чого хочете, люде добрі? — питає їх.

— Одпустіть, паночку, нас додому; зовсім обхарчилися; хліба брали на два дні, а сидимо четвертий день,— просилися люди.

— Не моя вина, люде добрі! Не моя, голуб'ята мої! Не я вас кликав сюди, а закон; не я вас держу, а закон,— ласкаво відповів Сила, дивлячись на мене.

— Ще коли б не така робоча година, то б ще — сюди й туди, а то ж... трава, пане, горить, час косити, вдруге літо не буде... Одпустіть, паночку, а позви наші нехай уже полежать, доки обробимося хоч трохи.

— Не можна так! Не можна, люде добрі; я сам розумію, що вам тепер сутяжно нидіти отут, а там не гребене сіно лежить, та що ж я вдію! Не можна: закон... Викликав — мушу розсудити; тоді з богом собі і рушите куди кому треба.

— Позви не втечуть, пане, ніде не дінуться; а робочий час не стоїть.

— Знаю, братику! Добре знаю, що тепер дорогий час, та що ж діяти... кажу вам: не я, а закон — закон на всяк час однаковий — і на зиму, і на літо... Підождіть, голуб'ята, більше ждали, а не розсудившись, не йдіть, бо за се закон покарає вас пенею.

— От притча, дак притча.

— Еге! Отак допозивайся: ні собі хліба, ні кобилі сіна, і попасти ніде... хоч ляж та й плач.

— Нехай би вже терпіли ті, що позиваються, а за що ж ми, свідки, отак караємось?..

— Так.., з доброго дива...

— Справді, диво! Сиди не ївши, а дома робота плаче.

— Зате в гурті веселіше...

— Бодай би тому, хто поставив мене за свідка, отак весело було на тім світі.

— Чого ти, навіжений, лаєшся, я жартома, а ти...

— Не до жартів, коли в шлунку аж гуде.

Так гомоніли люде, а Сила не чув того гомону, бо творив суд скорий до самого обіду.

По обіді — дивлюся — людей не видно.

— Усіх розсудив? — пиїаю у Сили.

Де тобі! ПоловинуНльки; ще днів на три стане... трудно народові!.. Недогадливе наше земство; на наш повіт треба б не три, а шість, щонайменше, участків; а на літо двічі стільки, щоб людям не приходилося під робочий час надовго і далеко забиватися...

— Де ж отеє люде? Відпустив ти їх?

— Люде!.. Морока мені з ними! Відпустити не можна; ну і мушу не тільки судити, а ще й годувати: воно чогось та стоїть прохарчувати отаку громаду да коней з двадцятеро! Та що ж вдієш, не нарікаю; друг друга тяготу носите; ми повинні запомагати народові: ліпше я прохарчую їх день-другий, ніж їм ходити чи їздити по двічі до мене; іншому верстов шістдесят буде.

Мене взяла така вдячність до Сили, що я трохи не кинувся цілувати його і нехотя згадав собі його молоді, колишні обіцянки. "Певен Сила в своєму слові",— подумав я.

А Сила говорив далі:

— Нелегка річ бути суддею; але мене тішить свідомість, що й з мене є народові сяка-така користь; що по спромозі і я запомагаю поліпшити економічний побит народа, не так як мої товариші. І стоїть же наш злидар-народ запомоги! Чи мало ж він перетерпів і терпить! Мене дивує: де у нього терпець той береться! А на нього брешуть та й брешуть. От нещодавно читав я десь, мабуть, в "Московских" 5, що наш народ не засвоїв собі пошанування чужого, найпаче громадського добра: чи се ж не поклеп? От тобі зараз доказ на те, слухай: ніхто з тих, що поприходили судитися до мене, не хоче дурно їсти мого хліба, кожен просить роботи... ну робота з них звісно вже яка: тяп да ляп; аби косу чи сокиру в руках держати; та тут важно не робота, а бажання праці; соромливість їсти дурно чулсий хліб!.. Хіба не так?

— Авжеж, так.

Сила знов пішов творити суд, а я на степ. Бачу: величезна валка косарів.

— Здорові були! — привітав їх.— Поможи боже!

— Дякуємо.

— Чию траву косите?

— Гарбузову, суддіну.

— Толокою?

— Ще й якою! Такою толокою, що бодай би його ніхто не діждав отак толокувати, як отеє ми...

— Чому се так?

— Так! Розпитайте заднього, а то отаман почує... ну його. Закортіло мене розпитатися. Тямлячи трохи вдачу наших

селян, я почав здалека, та слово по слові по нитці дійшли до голки. Сьогодні, ледві встав Сила з ліжка, люде, яких він викликав на суд, почали знов благати його, щоб пустив їх сьогодні по домівках; а Сила їм своє, учорашнє: "Не я вас держу, закон держить". Люде йому: "їсти в нас нічого". А він їм: "Чому ж харчів не набрали; хіба не знаєте: їдеш на день, бери на тиждень. Я і нагодував би вас, дак певен, що ви не захочете їсти мій хліб дурно, наче старці ті; соромно ж! А от, коли вже на те пішло, так ідіть на роботу до мене в степ, доки позову на суд". Не що робити: пішли; поневолі підеш, коли в шлунку скиглить. Хто косить, хто копиці кидає; жіноцтво або гребе, або тютюн пасинкує; робота про всіх знайшлася... Отаким чином — заким суддя Гарбуз розсудить — Сила Гарбуз має робітників, а люде мають харчі... Друг друга тяготу носять... Нема ні дармоїдства, ні сорому людям; люде роблять і знають, що "не суддя, а закон тому винен". Того ж дня повернув я до господи.

Попасуючи коней, чув я, як біля шинку прохожі люде гомоніли, що з того часу, як став Гарбуз суддею (шостий рік вже), він майже зовсім не наймає ні косарів, ні гребців, ні женців. "Народна любов,— думав я,— запомагає йому". Але шинкар Лейзар перебив мою думку і мовив:

— Нащо йому наймати? У нього закон і косить, і жне, і молотить...

— Ні,— відповів хтось з людей,— не закон, а люде йому роблять: навикликає людей на суд, а вони в подяку йому і покосять, і погребуть... Народ привик вже до сього і не дуже ремствує...

Он яким чином Сила "поліпшує економічний побут темного народу"... Хіба се не заслуга Силина?

На третій тиждень у неділю Сила провідав і мене на хуторі. Мене якась недовідома сила одвернула од нього, але умови гостинності, сусідства, товаришування замолоду... Треба вітати гостя.

Вітаю... Сидимо, балакаємо.

Звісно, я пильную говорити про свої хуторянські обставини: про тютюн, косовицю, жнива; про численні свята, про жидівсько-шинкарське ярмо, про конокрадство...

Сила слухає; відповідає якось неначе нехотя і все закидає "ліберальні" слова про політику.

— На біса,— каже,— здалася нам ота Хіва...6

— То стежка в Індію...

— До Індії нам що? Тільки людей нівечимо; наче у нас свого мало...