Стельмахи

В селі Половому — верстов за три до мого хутора — жили брати Венедикт та Іван Чепіги — обидва стельмахи. Тоді, коли вперше я їх спізнав, вони були люде молоді, хоча й жонаті; небагато ще вони на світі прожили, а великої собі "слави" зажили: кожен добрий чоловік цурався їх, двір їх обходили й. до себе в хату не пускали. Не було у них між людьми іншого прізвища, як — злодії. Злодії — а проте ніхто їх на злодійстві не накрив і ніхто ніколи за злодійство їх не позивав.

Обидва Чепіги були понизькі зростом. Венедикт — трохи клишоногий, пригорблений, чорнявий, з густими вусами, твар біла; Іван — рижий, наче жар, лице червоне, пляму вате; в обох очі осокою; обидва — злючі до людей, хитрі й на око тихше води, нижче трави.

Раз якось приходять вони до мене. Привіталися; питаю:

— Що скажете?

— Все добре,— кажуть,— за порадою до вас. Громада кривдить нас, нападає; поїдом їсть, жити нам не дає.

— За що так?

— Отак як бачите — з доброго дива; притьмом пристала: виселяйтесь з нашого села, куди хочете, а не то — на Сибір вас заженемо; от вам,— кажуть,— півроку даємо. Отаке лихо наше.

— Яка ж тому причина?

— Нема, пащі, за нами причини: не злюбили нас безпричинно. Охлепали нас з вітру: ніби ми з чужого добра живемо; ви, кажуть, злодії — а нехай же доведуть, що ми в кого хоч на крихту вкрали; хто нас ловив на злодійстві? Сама чиста напасть, попущення боже... Злодії! Легко язиком бовкнути, а ти докалси моє злодійство!.. Наче ми не люде, і бога в животі не маємо, й ке тямимо, що хто порося вкрав, в того й в ушах пищить. Ми, паночку, вікнами не ходимо, а як і всі люде — дверима.

— Ой, чи так воно?

— Бий нас сила небесна, коли не так, ми ж таки хри-стияне.

— Гаразд; та якої ж від мене поради вам треба?

— Ви людина письменна, видюща, а ми сліпці, 9т і скажіть нам: чи є за громадою таке право, щоб нас на Сибір?

Я відповів, як воно по закону. Чепіги повісили носи, а далі Іван питає:

— І той закон від царя?

— Авжеж!

Чепіги покрутили головами й мовчки стояли; помовчавши, просять мене заступитися за них перед громадою. Я відмовив.

— Так спишіть нам бумагу на громаду.

— До кого?

— Се вже ваше діло, до кого знаєте, хоч до самого царя, ми скрізь доступимося, а на поталу себе не дамо... Ге! На Сибір; нехай вона скисне! Ми, пане, такої думки: не по-божому не давать людині жити, де вона хоче; коли я в чому винен — суди мене, штрапуй, а не засилай мене, куди я не хочу. Отак і спишіть нам, а ми вам за те віддячимо.

Я й на се відмовив і пораяв перепрохати іромаду й покаяться. Чепіги махнули руками та й в один голос:

— Каяться нам ні в чому, а прохати — даремна річ! Як уже ми не благали, нічого не вийшло: затялася громада — як один чоловік: виселяйтесь, а ні, так на Сибір,

Довго ще Чепіги балакали, виводили себе, ганьбили громадян і все прохали "списати їм бумагу", нарешті попрощалися, запевнившись, що я їм нічого не напишу.

Минула зима. На теплого Олексія1 Іван Чепіга знов прийшов до мене й каже:

— Скрізь, пане, ходили, в самій Полтаві були, нічого не здобули, тільки кишені витрусили, скрізь чули те, що й ви радили; приходиться виселятися з батьківщини... Знати, така вже лиха доля нам судилася.

— Я ж вам і тоді казаз.

— А ми, дурні, не поняли віри; сподівалися, що в Полтаві діло перевернемо грошима, гроші протринькали, а здобулися — шилом патоки... Кажуть нам: "Громада ще нічого вам не заподіяла, тільки ще похваляється". Так що ж! Хіба ждати, доки заподіє!.. Ми ото думали і стали на тому: громада наша — звір лютий, а од звіра — сказано — тікай иеобзир: ми з братом приміркували — вибратися з села та сісти власним хутором на одшибі...

— Час добрий! Поможи вам, боже!

— Спасибі, пане! Так ми знов до вас Під хутір ми вибрали оту нашу піщугу, що під вашим лісом... Так чи не буде од вас якої перепони?

— Не може бути: земля ваша власна, предківська, вільно вам орудувати нею по уподобі, нікого не питаючи.

— Так-то так, але ж — хто питає, той не блудить... Так благословіть, пане, на сусідство!

— Боже благослови!.. Ну, тільки прохатиму і я вас: живіть по-сусідськи, щоб нам не довелося сваритися.

— Крий боже, паночку! Не дурні ж ми, тямимо, що з добрим сусідою черствий хліб смачніший за буханець. Нехай нам і руки повсихають, коли ми з лихою думкою хоч пучкою доторкнемося до вашого добра; самі його оберігатимемо й доглядатимемо. А обживемося на новому кишлі, так вам і лісника не треба буде; нащо він? Ми ваша сторожа.

— Спасибіг на сьому слові, Іване! Пам'ятай же свою добру обіцянку.

— Моє слово не циганське! І вмру — не забуду його.

— Гаразд.

За лісника в мене коло того гаю, що був у головах Чепіжи-ної піщуги, служив Онисько Вертихвіст; чоловік — просто золота голова, коли б не такий внадливий до скляного бога, а то, було, як забереться до Лейби, так днів три без просипу крумсає. Мені з того шкода не геть велика, але задля Онисько-вої сім'ї Лейбина хата вельми шкодила: заслуженина переходила в Лейбину кишеню, і коли п'яний Онисько прийде до господи, так вже без великого бешкету не обійдеться: усі шибки у вікнах поб'є; горшки, миски, глечики — усе череп'я потрощить, часом і піч розверзе; а жінка дивиться та мовчки сльози ковтає, нарешті не втерпить і почне ганити чоловіка. Онисько — неначе того тільки й ждав!.. Підніметься така колотнеча, що сусіди мусять розборонити й зв'язати Ониська. Приведуть зв'язаного до мене, я його в комору, доки не вийде з нього хміль. Почну, було, тверезого вже усовіщувати; плаче чоловік, присягається, що не питиме, довіку й чарки в руки не візьме. Місяць, другий справді не п'є, а потім як вчистить, так ще гірше! Добре було, коли іншим разом Онисьчиха заздалегідь спостереже, що "на Ониська находить", вона, скоро Онисько до Лейби, прибіжить до мене, а я людей у шинок, вони Ониська на віз та в комору: перенудиться він день, другий, а на третій — і байдуже; хоч вал з нього вали!.. А вже що за вірний лісник був з нього, так і не сказати; лісу доглядав, наче свого ока; дерева любив, наче мати сина. Було, хто зрубає в гущавині дубка-однолітка на занозу, він і те помітить, не потаїть — прийде й скаже: "Поруб є". Тим-то я й держав Ониська, не вважаючи, що він запиває.

Скоро прочув Онисько, що Чепіги переносяться в сусіди до мого лісу — приходить до мене такий охмарений, суворий: погляду з землі не зведе. Я гадав, що поруб йому скоєно великий, і кажу:

— Мабуть, у тебе в гаю велика косовиця?

— Доки що — бог милував,— відповів він суворо,— а хто його зна, що далі буде: люде від себе злодіїв женуть геть, а ми їх закликаємо до себе в сусіди! Де се в світі видано, щоб отаких злодіяк — як Чепіженки — пустити окукоблюватися під самим лісом!.. Наче не відаєте, що вони стельмахи і живуть з краденого... Ось побачите, якого ви з ними лиха наживете: залізуть вони вам у печінки! Не вдержиться у нас в гаю ні дубина, ні березина; повикрадають на обіддя та на маточини.

Я усміхнувся собі в уса й кажу:

— Всього не викрадуть: ти ж стерегтимеш...

— Від таких чортів не встереже й сам найстарший чортячий старшина! Ні вже, пане, як собі знаєте: або я вам більше не лісник, або не буде моєї вини, коли Чепіженки стригтимуть ваш гай. Я кажу: не пускать, було, їх під лісом сусідити; не послухали моєї поради, самі тепер — як знаєте.

Став я доводити Ониськові, що, чи згодився б я на те, щоб Чепіги сідали хутором у мене під носом, чи ні,— їм про те байдуже, бо нема за мною права втручатися до них у справи; земля їх власна, і ніхто не може заборонити їм сісти на ній хутором. Але Онисько й слухати не хотів, своє твердив:

— Без вашої волі вони б не посміли; у них є інша земля на тім боці села,— от і нехай там таборують.

— А коли їм тут подобається?

— Бо тут зручніше красти: просто з хати полюй на спиці і на маточини. Мудрі голови у дияволових злодіїв! Тямлять — де вибрати місце на злодійське кишло: з двох боків болото, з третього — піщуга по коліно, ні приступу до них; сидітимуть безпечно, наче у фортеці.

Минуло років зо два: Чепіженки окукобились під моїм лісом, жили собі, майстрували над колесами, мого лісу, спаси-біг їм, не займали. Де вони добували собі потрібного дерева — не відаю. Онисько твердив своє: крадуть.

— А може, й купують,— кажу я.

— Коли б купували, так купували б у нас, а то їздять кудись за тридев'ять земель... Крадуть... Та біс з ними — аби наше було ціле. ч

Аж ось на третю зиму почалося справджуватися колишнє Ониськове віщування: щотижня коли не два, так три двойники, таких, що саме на обіддя, хтось і зрубає у мене в лісі. Онисько лютує:

— Се вони — оті кляті Чепіженки! На моє вийшло, казав: не давайте селитися під лісом. Сказано: звикне собака за возом — побіжить і за саньми.

— З чого ти знаєш, що то Чепіги?

— Більш нікому.

— Ти ж не підстеріг! Онисько аж зубами заскреготів.

— Коли б я їх підстеріг — ігі! Я б їх почастував льотками!

— А ти б навідався до них на хутір та никнув би в клуню; може б, по свіжому сліду й знайшов порубане дерево.

— Нехай їх огонь візьме! Не можна й до воріт до них підступити; завели цілу зграю такої лютої собачні, що й кишки виметає.

— Рушницю бери.

— Я й то без рушниці і не ступлю, та що вона поможе? Заким я прицілюся в одну собаку — останні мене з ніг звалять і на шматки рознесуть... Хіба б зібрати людей, старшину... /

— Ні, не підстерігши — не годиться ґвалтовно сором робити...

Час ішов; шкода в гаю не затихала; хоч як сочив Онисько, а не злапав злодія. Взяла мене досада, а Онисько просто озвірився.

Розпитую я у громадян: на кого вони гадають? Усі в один голос:

— Тут і гадати не треба: ніхто, як не Чепіги. Покликав я Івана Чепігу:

— Чув, Іване, шкода у мене в лісі?..

— Чув, та ще й шкода велика!.І яка отеє анахтемська душа! От коли б злапать: просто — налигач на шию та на суху осику!

— А ти, Іване, про своє слово не забув?

— Щоб по-сусідськи жити? Та нехай мене бог забуде! Я перший готов з Ониськом вартувати, щоб злапати того гаспидського злодія.

— Гляди, Іване, щоб часом не довелося тобі в сірка очей позичати.

— Та нехай мене зараз отут земля проковтне, коли я... Жінкою, дітьми заприсягну, що й нога моя у вашому лісі не була.

Балакаємо собі любенько, аж зирк — Онисько з двома чоловіками ведуть зв'язаного Венедикта Чепігу.

Іван сполотнів, зімлів, на ногах не встояв і, присівши, затрусився, наче з пропасниці.

Уночі хтось зрубав два граби на обіддя.