Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя

Кониський Олександр

Дитинний вік Тараса Шевченка. Кониський О. Я. Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя.

________________________________________

(1814 — 1829)

...Як побачу

Малого хлопчика в селі,

Мов одірвалось од гіллі.

Одно-однісеньке під тином,

Сидить собі в старій ряднині,

Мені здається, що се я,

Що се ж та молодість моя.

Шевченко (Кобзарь. — 1876. — Т. 1. — С. 233)

І

Тарас Григорович Шевченко-Грушівський родом з Звенигородського повіту 37 (в Київщині). З усіх 12-ти повітів Київщини повіт Звенигородський і тепер ще, коли майже усі ліси сплюндровано, видається красою своєї природи. Вітки Карпатів перерізують його і вдовж і поперек. Найвищий шпиль горбів сягає до 700 ступнів. Тим-то більша частина повіту, найпаче куток південно-східний, горбковата, хвилясто-розлога.

37 Сучасний Звенигородський повіт межує: в головах з повітом Каневським; у ногах його лежить Херсонщина; на захід сонця новіти Уманський та Таращанський; на сході — повіти Чигиринський та Черкаський. Обшир повіту займає ледві 63 квадр[атні] милі; людності на сьому обширі більш 200 тисяч; людність мало що не вся — 90% українська, православної релігії, хоча за останні 25 р. чимало православних перейшло на штундову віру; людність переважно — 85% прості селяне з колишніх крепаків. Панів, щоб признавалися до національності маси народної, нема. Пани — здебільше поляки та "обрусителі" з великоросів або з німців і вельми мало вони піклуються про освіту та добробит народу. Народ живе з хліборобства; грунт землі дуже добрий, але ж землі у народу занадто мало. Колись заробляли ще з чумацтва, з пчільництва та садівництва; але тепер все се зникло; чумацтво — натурально — не встояло проти залізниці; малоземелля знівечило садівництво і пчільництво. До того ж великі не в міру податки, темнота і брак впливу людей освічених. А через все оце сучасна маса народна страшенно бідує всіма сторонами свого матеріального і духово-морального побуту.

З півночі на південь повіту плине річка Гнилий Тікич, приймаючи чимало невеличких допливів: Шполу, Полівку, Посоховату, Вільшану і інші. Взагалі місцевість повіту, /28/ найпаче тепер, коли лісів нема, не маючи характеру лісового, не набрала і характеру чисто степового; хоч і зустрінете степову розкішну рівнину, заслану зелено-оксамитовим килимом, але вона не велика, і глянь: впирається вона в гору, колись покриту було віковічним гаєм! Зустрінете гарну долину між горбами, а за нею зараз байрак, підперезаний веселим гайком. Така різноманітність надає обширу характер країни, середньої між степовою і лісовою. Не почуєте тут того потужного стогону, що під час бурі реве в лісі; нема і того невблаганного приголомшування пустелі, яким дише степ влітку під час спеки; тут усе: і густа блакить неба, і зелений або жовто-золотий килим поля, і гомін гаїв, і журливий та сумний вид могил, і тиха течія річок, і скляний поверх ставів мають вдачу тиху, привітну, м’яку, що не тільки не дратує дух, не озвірює чоловіка, а лащить серце пестощами нені доброї, ніжної, гріє його теплом кохання, наливає в душу того ліризму, що вабить до життя спокійного, до волі та до згоди і братолюбія між людьми. Найбільшою красою видається північно-східний куток Звенигородського повіту. Тут навкруги містечок Вільшаної та Лисянки порозкидалися густі та людяні села. Колись, було, вони тонули в густій сутіні темних лісів та прегарних садів. Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним кутку Каневського повіту, пишалося колись малярство, найпаче між духовенством: ледві чи було таке село, щоб не було там свого маляра. Тепер за останні роки тут і малярство підупало. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник, не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любові до України 38.

Так от в сьому хвилястому та зеленому кутку Звенигородського повіту є двоє сіл: Моринці і Кирилівка 39, яких до віку вічного не забуде український народ:

38 Петро Гулак-Артемовський, Петро і Феофан Лебединці, Іван Нечуй-Левицький і ін.

39 Моринці лежать трохи що не біля самої межі Каневського повіту; Кирилівка — трохи на південь, за 6 — 7 кілометрів від Моринець. Осажено оці села не пізніш XVII віку; бо відомо, що р. 1730 в Моринцях було вже 30 дворів посполитих, а в Кирилівці р. 1741 було 130 хат посполитих і 900 людності. Запевне відомо теж, що в обох селах в першій половині XVIII в. були церкви греко-католицької релігії, в обох во ім’я св. Івана Богослова. З початку віку XVIII Кирилівка і Моринці входили в склад величезного ключа Вільшанського маєтностей хорунжини коронної княгині Яблоновської, потім маєтності ті перейшли до відомого в історії /29/ Катерини II Потьомкіна, а від його — до Василя Енгельгардта, що доживав віку і вмер у Вільшаній. Після його Вільшану, Кирилівку і Моринці одідичив нажирований син його Павло Енгельгардт. Перегодом маєтності Енгельгардта, невідомо мені якою стежкою, перейшли до рук польського пана Еразма Фльоровського (Фльорковського. — Ред.). Останній під кінець рр. 60 збанкротовав, добра його пішли на ліцитащю Кирилівку придбав Микола Терещенко, а Моринці графиня Браницька. Нині в Кирилівці більш 4, а в Моринцях більш 3½ т[ис]. людності. В обох селах церкви і школи, але школи, звісно, мовою не народною, а чужою.

Треба зауважити, що, опріч Вільшаної, недалеко від Кирилівки і знаменита Лисянка та й інші села, де р. 1768 гуляли гайдамаки. В Лисянці хозяйновали ватаги Романченка, Богуна, Джурджі і інші. Трохи далі в сусідніх селах навкруги Кирилівки гуляли ватаги Носа і інші.

доки житиме на світі українське слово, доки лунатиме українська пісня, доти Моринці і Кирилівка стоятимуть перед очима історії відродження українського письменства і національно-культурного життя нашого, бо ймення сих сіл навіки нероз’єднано зрослися з йменням генія українського слова Тараса Шевченка, що [став] на сторожі біля нашої національності.

Кирилівка і Моринці належали до маєтностей Енгельгардта. Між кирилівськими крепаками його з початку XIX віку була родина посполитого Івана і жінки його Марти Шевченків-Грушівських 40.

40 Рід Шевченків і Грушівських в Кирилівці дуже давній. На превеликий жаль, недостача до р. 1806 в Кирилівській церкві метрик не дала мені з’ясувати родовід Шевченків з початку роду. Відомо (див.: ЗНТШ. — Т. V), що на просьбі кирилівців до переяславського єпископа Гарвасія між підписаними 80 селян[ами] на 10 місці стоїть Грицько Грушівський, а далі є Захар і Євстрат Шевченки. Можлива річ, що якийсь Грушівський побрався з Шевченковною або Шевченко з Грушівською і став писатись Шевченко-Грушівський. В "Исповедной записи" р. 1806 стоїть: "Іван Шевченко 64 літ; жінка його Марта; діти: Омелян, Савва, Павло, Григорій; дочки: Домникія, Олена, Домникія" У Григорія — жінка Катерина і дочка їх Катерина. Потім по книгам 1814, 16 і ін. та сама родина пишеться вже Шевченко-Грушівський. В метриках шлюбу Катерини Григорівни і смерті матері її вони записані — Грушівськими. Варфоломій Шевченко теж повідав (див.: Правда. — 1876. — № 1. — С. 24), що Тарас в школі іменовався Грушівським. Під кінець 20-х рр. остання назва по книгах церковних зникає. З сього можна гадати, що чи не Іван Шевченко, побравшись з Грушівською, був першим з двома родинними йменнями.

Опріч Тараса у батьків його були ще сини: Микита і Йосип та дочки: Катерина (побралася з Красицьким), Ірина (Ярина, побралася з Бойком) і Марія (вмерла в дівках). У Микити сини: Петро і Прокоп та дочка Ірина (подружилася з Ковтуном). У Йосипа, жонатого з сестрою Варфоломея Григоровича Шевченка — Мотрею, сини: Трохим, Іван і Андрій.

Син його Григорій одружився з дочкою посполитого з Моринець — Якима Бойка — Катериною, і жив з нею при батьках в Кирилівці. Невідомо певно, з якої причини Григорій, поживши кільки років з /30/ батьками, перебрався в Моринці? Мабуть, тісно було жити, бо у батьків, опріч його, було ще шестеро дітей, а у його теж було двоє: Катерина і Микита. Тим часом сусідня з хатою його тестя, межа в межу, хата посполитого Копія 41 опустіла, Яким Бойко — не відомо мені, якими заходами, — придбав собі Копіїв грунт і хату і переселив туди свого зятя Григорія Шевченка. Тут ото 25 лютого ст. ст. р. 1814 Катерина Шевченчиха повила сина Тараса. Дитину хрестили 28 лютого, хрещеним батьком був моринецький посполитий Григорій Дяденко. Хрестив свящ[еник] Іван Базаринський 42.

41 Копій той (від кого куток Моринець, де стояла хата його, і досі зоветься Копіївщиною) був чоловік ледачий, злодій великий; за се Енгельгардт завдав його чи в Сибір, чи в москалі; а він "не будь дурним, взяв да і втік, назбирав собі ватагу таких голінних молодців, як сам, окукобився з ними десь в лісі (тоді навкруги Моринець були великі, темні ліси, просто самі нетрі непроходимі" (див.: Зоря. — 1892. — № 5). З того кубла і "почав Копій набігати на людей та грабовати робом розбишацьким, по-гайдамацьки з ножем за халявою". Кільки разів серед ночі нападав він і на Григорія Шевченка, за те що взяв його хату. Прийде було серед глухої ночі, стукається в вікно. Шевченко відчинить кватирку, спитає: "Хто і чого тобі треба?", — а той відповідає: "Копій, от хто! з товариством прийшов до тебе в гості. Забрав єси мій грунт і хату, дак тепер годуй нас. Не даси по-чеськи, — так даси по-песьки". Отаким робом Копій чисто об’їв Шевченка; за недовгий час забрав у його дванадцятеро овечат і корову та ще й каже: "Корову з’їмо, хату спалимо і самого тебе замордуємо. Не хочеш сього, дак геть з моєї хати вибирайся". Такий переказ чув я від Петра Микит[овича] Шевченка, від матері його і від Олексія Гончаренка. Опріч того, і моринецький панотець Іван Березницький переслав до мене такий самий переказ, записаний із уст моринецьких стариків. "Мусив послухатися".

42 Див. Метричну випись з книг моринецької церкви, надруковану двічі в "Київській старині. ([1891. — № 2. — С. 315 — 316]) і в "Зорі". — 1891. — № 5. — С. 97 — [98].

Григорій Шевченко, як і всі крепаки, бідовав; але він був стельмах, дещо заробляв і сяк-так перебивався б, коли б був не напосівся на його Копій; а то, коли няти віри народному переказу, Копій, помщаючись за те, що Шевченко живе на його грунті, забрав у його розбишацьким чином і овець, і корову і приневолив покинути його хату.

Батько і тесть Григорія бачили, що Копій руйнує побут їх дітей; тямили, що з таким розбишакою нічого вони не вдіють, і стали на тому, щоб Григорій кидав Моринці і перебирався в Кирилівку.

1 2 3 4 5 6 7