Доля одного письменника

Питаєш про Марка Винника? Давно спочиває в землі сирій!.. Маєш охоту, так запиши, що згадаю про нього; може, воно кому на науку стане,— мовив до мене Іван Хуторний.— Слухай.

Мало я знав Марка, тільки — дещицю; замолоду хоч і були ми одночасно в університеті, та недовго: я почав ходити до університету в серпні 1846 p., а Марка вихоплено на той рік у квітні. Віком я молодший за Марка на п'ять літ; тепер би йому було трохи чи не сімдесят. На університеті я йшов на три курси позад його; він історик, я правник. Та се не ставало нам на стежці: зналися і браталися наче рідні брати... Тоді не так було, як тепер. Не рівнятиму до сучасного того, як тоді було; сучасне — сам видаєш, а я розповім, як тоді було у нас; от ти і порівняй...

Час тодішній, кажучи взагалі, був такий, що не при нас, не при вас, не при хаті згадувати, лютий та темний, а проте університет задля вихованців його був справді alma і справді mater; він був нам сіменник, а наука була нам мати: вона гріла нас, годувала наш ум, плекала наші думки, показувала нам ідеали і стежки до них і гартувала наші переконання і характери; тепер оці останні розуміння, либонь, чи не в самому лексиконі, а в житті практичному щось їх не видно й не чутно... Ми були так сполучені з університетом, як діти з ніжною ненею: міцно, вірно, навіки. А через нас вже й наші батьки, брати, сестри, увесь рід, громада, уся суспільність щиро шанували нашу alma mater яко святощі, яко храм, звідки йде на людей світ, сяючи на людей теплом і гуманністю, звідки падає духово-моральна манна. Наша aima mater була нам криницею, з якої ми брали не самі тільки знання, а цілющу і живущу на цілий вік любов до людей, до праці, до світу, до свого питомого краю і д о свого національного я. Не гадай собі, що ми були якимись ченцями або схоластами чи педантами; ні, ми часом по тижню гульвики справляли, по місяцю в книжку не зазирали, зате ж ми ніколи не ганьбили свого храму, не нехтували професора, бо й професор не кидався до гандлю, до наживи; професура (хоча, звісно, не вся) була нам світильником, що горить і світить; зате ми і шанували її, і слухалися, і вчилися; ми були певні, що коли що й напустуємо, так професура не попустить нас на поталу, "кістьми" за нас ляже і вовік з доносом не піде. Правда, і тоді і між професорами, і поміж студентів були "добровольці", але ж хто з ними знався? Хто не гидував ними?..

Ба! Університет був свій "мир", спаяний інтересами добра людського, покритий омофором науки. А товариство яке було! Скільки у ньому було гарту! Товариш за товариша ладен був йти і в огонь і в воду.

Отоді-то я спізнався з Марком, і впивався, і напивався його народними піснями: його пісні, заведені ним на ноти, просто чарували мене. Я не знавець музики, я дилетант, співати не вмію, про пісню, про музику суджу по тому впливу, який вони зроблять на мене: коли вони зворушать мені серце, мозок, душу, коли вони наллють до мене в серце почуття, в голову думок, в душу фантазії — значить, вони гарні, впливові.

Маркова пісня живописала мені наше село, наш народ, нашу країну, розкішну на природу, багату на історію, заможну на злидні, "багату на лати та на дрібні сльози", на темноту, на розтич та на всяке кріпацтво. Слухаючи Маркові пісні, я бачив живцем, живими народних велетнів, прекрасні зразки колишньої народної моральності, завзяття, відваги. Маркова пісня переносила мене з-під кріпацької стріхи на Хортицю 1, на Жовті Води 2, в степи, в гори, на море, і з нею душа моя плавала на хвилях історії; вона знов переносила мене в сферу народних ідеалів, в світ ясних надій!.. А коли він співав:

Стоїть явір над криницею, Тяжко жити за п'яницею,—

серце моє переймалося гарячими муками за всіх людей, а в душі через край лився гуманізм до всіх, кому судилося "жити за п'яницями".

Працював тоді Марко коло етнографії, заохочував і мене, і других до неї. До тієї частини нашої етнографії, яку я вважаю найважнішою в усній словесності, Марко зробив коштовний вклад. Я розумію — приказки: в приказках головна, основна нитка народного світогляду; приказки — се найкращі квітки мови народної; се криниця чистої, пишної водн-краси, якою народ раз у раз живе і пишається; приказки — дзеркало народної душі, се найкоштовніша скарбниця, куди Марко вложив чимало своєї праці. Еге! До слова: ти бачиш, як паскуд* но наша молода генерація вміє рідної мови і часто-густо переймає "язичиє". Чого воно так? Того, що молодіж зовсім занедбала народні приказки, не знає їх.

Та цить! Вельми я взяв наузбіч; годі, пора до осередку моєї бесіди.

Отож як схопилася ота шуря-буря, та як вхопила на свої хижі крила Марка, та як занесла його геть від нас, так я й не бачився з ним до останніх день його життя. Жили ми один від одного, як кажуть, за тридев'ять, земель. Перекинулись були двома-трьома листами та й мусили спинитися, замовкнути, раз — щоб чужі люде не глумилися над нашими думками, не топтали в чорнильне болото нашого бісеру, а вдруге — як мать погано співать, так лучче мовчати. Замовкли та й слід один одного згубили. Чимало літ минуло. "Тридев'ять" земель почали вужчати, наближатися так, що-й побачитися б нам можна.

Я зараз листа до Марка: "Де ти? Озовися, та викрешем огню, та закурим люльки". Ходив мій лист, ходив та за три місяці вернувся "по ненахождєнію адресата обратно.,."

Згодя прийшла до мене чутка, що Марко друкує свої оповідання за границею. Я туди, до видавника: "Де Марко?" — питаю. Відписують: "Нам невідомо, оповідання його приходять до нас без адреси його, через руки..."

Мусив я здатися на божу ласку і ждати, чи не пошле небо несподіванки якої, щоб посприяла нам побачитися.

Минуло знов чи не більш року. Попадається мені на хуторі число наших-не-наших "Губернских ведомостей"3; читаю і очам не йму віри; але звістка певна, урядова: Марко "увольняется от должности учителя по болезни". З того часу минуло трохи що не рік, а проте, може, отся нитка доведе до голки — і другого дня увечері я вже був у тому місті, де учителював Марко. Зараз же до одного з "наших" людей розпитати — де Маркова кватира?

— Не скажу,— каже,— півроку не бачив його; двічі він був у мене, та, на лихо, мене не було в господі; попитайте у Рахми-на, —вони приятелювали.

Пішов до Рахмина.

— Соромно,— каже,— признатися, та ніде правди діти — не знаю; тричі був у мене Марко, а я у нього і досі ні разу; часу все брат/г.. Щось давно вже не видно його, чи не перебрався в Сосницю, там у нього якась далека родичка... Та отут зараз живе його приятель Радченко, спитайте у нього, він видав його пісні й оповідання, позавчора вийшли, гарна річ, прекрасна, золота книлска. Я до Радченка.

— Мені,— каже,— й самому притьмом треба Марка, та не знаю його адреси; то, було, в гімназії стрічаємось, а як вийшов він на пенсію, то я вже й не бачив його; пісні й оповідання я взяв у нього рік назад, та бракувало мені часу, вони й залежались... Зайдіть до Кириленка, він, певне, знає, де живе Марко.

Ходив я і до Кириленка, і до Мусія, і до Овсія — скрізь те ж, ледві на другий день сторож з гімназії допоміг мені знайти Маркову кватиру.

На краю міста в яру стояв домок на троє віконець, критий соломою; знати — вельми старий, вріс в землю і з причілка перехлябився.

Скоро прочинив я сінешні двері, назустріч мені з хати старенька міщанка.

— Чи тут живе Марко? — спитав я.

— Тут, осьдечки і світличка їх.

Я зрадів, думаю: "Отеє ж край моєї подорожі",— і взявся за клямку до тієї світлички.

— Нема їх в господі,— промовила бабуся.

— Я підожду заким вернеться. Можна?

Вона жалісно глянула, похитала головою і каже:

— Чому не молена, можна, та ледві чи діждетесь їх; бог один відає, коли вони вернуться.

— А де ж він? Поїхав з міста, чи що?

— Вони... вони... не до вас кажучи... вони у... шпиталю... Міщанка глибоко зітхнула і витерла фартухом очі.

— Давно в шпиталю?

— З тиждень буде, тиждень дома пролежали, а далі казали одвезти їх до шпиталю.

Мене щось кольнуло в серце... Стільки приятелів, стільки чоловік працював... і от!.. Кватира в землянці, в яру, недуг, шпиталь... Приятелі... Літературний фонд.

Я прохав бабусю дозволити мені трохи спочити в Марковій світлиці; я бажав, властиво, розпитати у бабусі усе, що відає вона про Марків побит.

— Прошу,— мовила вона, відчиняючи двері в світличку,— присядьте, спочиньте.

Густим сумом обгорнула мене ота "світличка": завдовжки* вона — чотири ступні, завширшки — три, одне віконце, стелю дістати рукою, підлоги нема, вогко, наче в льоху, під стіною при-мостка з трьох дощок —: се таке "ліжко", на примостці солома, заслана дірявим сировим рядном, на столику — кілька книжок, ноти, біля столу табуретка — і більше на всю хату нічогісінько...

— Отут вони і жили у мене,— мовила бабуся,— тісненько. Перебравшись до мене, вони тижнів чотири все кволили, потім злягли, а нарешті до шпиталю...

Я мовчав; у грудях так стисло, що не можна було говорити, дух сперло.

— Ви їм ріднею будете? — спитала у мене бабуся.

— Ні.

— Знайомі?

— Колишній товариш, тридцять літ не бачились, нарочито приїхав побачитись...

— Еге! А вони як на те... Ох, ох! Прехороший такий вони чоловік, святий чоловік і отак... Звісно, мабуть, у них ні роду, ні знайомих, самітні... А як вони грали на скрипці!.. Зроду-віку не чула, щоб хто друшй так грав! Скрипка у них прямо не грала, а говорила; от я й стара людина, а почую, було" і заплачу.

Я глянув: ніде скрипки не видно.

Коли нерви трохи вгамувалися, я спитав, на який недуг хорує Марко?

— Святий їх знає, я не питала. Такі вони худі, що й не сказати; кістки та шкура, а м'яса й знаку нема... Кашлюк такий, що й на годину не дає спочити, а до того убожество, тяжкі злидні... На другий день, як перебрались до мене, кажуть: "Оте© у мене, Уляно Семенівно, зайві подушки і одіяло, понесіть продайте". Продала, на тиждень стало тих грошей на молоко та в аптеку. Знов покликали мене, рзяяа в руки скрипку, я думала: гратимуть, а вони тільки дивляться на неї; довго давилися, потім пригасли її до грудей, поцілували і кажуть до мене: "Дорога мені отея скрипка, та мушу позбутися, несіть продайте",— та й заплакали...

Двічі носила, ледві за п'ять карбованців продала жидам; звісно — така річ, що мало кому потрібна, ну і не ціна на неї, а безцінь.