Панська воля

Кониський Олександр

І

Люблю я старців!.. О! Як щиро, нелицемірно люблю; люблю їх старечі речі, люблю їх розмову, люблю їх усіх... Може, й мені доведеться бути на старості старцем — нема й у мене ні кола ні двора — хто його знає, що ще зустрінеться в моєму житті?.. Всяково буває чоловіку на віку. Не щастя, а гірка недоля та тяжка неволя роблять людей старцями...

Було літо, якраз у самісінькі жнива. Сонце стояло якраз о полудні і так палило, так палило, що земля аж порепалася. Зеленоверхі верби од куряви стали похож! на дідів, у котрих голови почали вже сивіти не од літ, не од старості, а од безпуття. Тяжко рано зістариться, а кого неволя не зістаріє?..

Спека була велика, нащо вже вороння, а й те поховалось у холодок; тільки мухи та оводи літали та гули, наче сердилися, що мало проїжджих, що нема коней, щоб сісти та нассати крові. Річка стояла наче мертва, піщані береги її наче стогнали від спеки. Усюди людей не видно було в сьому місці; тільки на греблі сидів босий, без шапки, в латаній сорочці старий-старенний лисий дід. І сонце пекло, і мухи садовились йому на лисину, і курява сипалась у його старі сліпі очі.

Тільки що порівнявся мій віз з старцем, старим розбитим голосом він проговорив: "Дайте, душа християнська, ради Христа, старому каліці на хліб!"

Я зупинив коня. Товариш мій став радити, щоб трохи спочити у холодку під вербами нам і коняці.

З'їхавши набік з греблі, товариш став випрягати коня, а я пішов до діда.

— Здоров, старче божий! — сказав я.

— Дай, боже, здоров'я! — відповідав він.

— Давно тутечки сидиш, діду?

— Та що давно: шосте літо. Слово по слову — розговорились ми.

— А розкажи, діду,— питаю я,— через що ти старцем став?

— Е! Через що!.. Через панську волю; та не всім можна про се розказувати, а то ще й умерти на волі не дадуть, у тюрму запруть...

Догадався я, що дід, думаючи, що я пан, боїться вести зо мною бесіду.

— Не бійся, дідусю,— кажу йому,— я не пан, я чоловік простий, біди тобі ніякої не зроблю, а питаю тебе через те, що я люблю ваші старечі розмови, люблю розпитувати, через що хто став старцем. Аж і ти, діду, не родився старцем!

— Вістимо, ні! І я був чоловік, як усі люде, та панська воля на все!..

— А чув ти, діду, що тепер уже нема кріпацтва?

— То що, що нема? Мені все одно — гарна ложка до обіда.

Прийшов і товариш мій, став він розпитувать діда... Нічого... Дід не вірив. Загубив я вже всю надію знати, через яку "панську волю" дід зробився старцем. Чим довше ми говорили, тим більше бажалося мені розпитати діда, а дід не розказував.

— Боюсь,— твердив усе одно,— хто знає, що ви за люде: розпитаєте, випитаєте всю правду, та тоді мене в тюрму...

Довго божились ми, довго увіряли діда, що сього нічого не буде, що ми не судовнії і не пани...

— А що ж ви таке? Хіба богомольці? — спитав дід.

— Богомольці, додусю, їдемо до Києва, святим угодникам поклониться.

— І між богомольцями всякі люде бувають.

Насилу, насилу впросили ми діда, насилу довірився він нам і став розказувати, та й то ще зійшовши з греблі до воза.

— А то,— каже,— їхатиме часом становий, побачить та наб'є або в стан забере: нашому брату, старцю,.не приказано сидіть по дорогах.

II

Став нам дід розказувати:

— Верстов сорок відсіля на річці Коломаці стоїть село Свинківка. Отам я й родився. Кажуть люде, що дід мій був вольний чоловік, жив у підсусідках, та як писалася перша ревізія, то його й приписано в кріпацтво.

Після батька нас осталось двойко: я й старший брат; мені було восьме літо, а братові — дванадцяте. Матері я не зазнаю: малим був я, як покійниця вмерла. Царство їй небесне!

Дід перехрестився.

— От як помер покійний батько — нехай царствує — посадили до нас у хату стару бабу, щоб нас доглядувала.

Сердита покійниця була, натерпілись ми всього: доводилось і так, що по два дні нічого і в рот не брали.

Минуло два роки. Брата взяли у панський двір, а мене баба оддала в найми. Хлопцем я був щедушенний, такий, що, як кажуть, од вітру хилився. Спасибі богові, хазяїни трапилися люде богобоязливі, даром не обіжали; іноді було штовхне межи плечі або за чуба скубне, та се все дарма було; спасибі хоч за те, що добре кормили. Козаки вони були, а козача душа ще й досі не спаніла. Ріс я, хвалить бога, став і здоров'ям поправляться. У сімнадцять літ паробок з мене вийшов такий хлесткий — хоч куда.

У хазяїнів моїх — тільки було й дітей усього, що одна дочка — Ганнуся, двома годами молодша мене. Що за хороша, що за вродлива була — так і сказати не можна! А що за сердобольна була... Що за прихильна була душа до вбогих! Чи праз-ник який було настане, чи так просто в неділю, вона після служби божої набере у припіл буханців, соняху, насіння й піде по вулиці роздавати вбогим дітям. Всі її любили. Та як було і не любити її за її добрість?!

А старі її, батько й мати, так і душі в ній не чули, берегли свою Ганнусю, наче чисте злото.-За те ж і вона кохала їх. Отеє, було, в неділю візьме гребінку, виськає голови і старому, і старій, приспить їх, зачинить потихесеньку двері, сама сяде на призьбі й береже їх сон, наче той ангел-хранитель.

А коли, бувало, я дома, то зо мною розмовляє. Жартовать вона не вміла, а, було, все розпитує: як, що й од чого воно так.

Пройшло ще літо, й Ганнуся стала наче та пишна садова квіточка. Повновида, білолиця, брови так шнурком і протяглися, коса довга-довга, та товста, та розкішна, очі — як зорі, стан гнучкий, високий! Боже мій, яка хороша та прехороша була вона! Краще од неї я й не знаю нікого... Та, мабуть, і не буває кращих — хіба одні ангели божі! А як вона, голубка, скінчила своє життя!..

Дід замовк, і гарячі сльози полились із його старих сліпих очей. О, то були криваві сльози! Такими сльозами пани не плачуть, такі сльози не всім і даються. Серце рвалось од болю, дивлячись на ті сльози. Трохи згодя дід перевів дух, утер сльози і став казати далі:

— А про що ж я розказував? Еге! забув уже... Слаба пам'ять стала... Тривайте, згадаю... Еге — що Ганнуся вступила в сімнадцяте, а я в дев'ятнадцяте літо. Брат мій жив у дворі, наставили його гуменником. І він був чепурний, хороший парубійка, та про нього послі буде річ. Старі хазяїни мої все більше й більше любили мене. "Гарний парубок ти, Грицю,— каже, було, старий,— душа в тебе щира, правдива, та жалко, що кріпак; не тобі б бути кріпаком! Ото тепер усі гроші, що заслуговуєш ти в мене, забирають пани, а коли б ти вольний був, то все б вернув на себе..." Я нічого, було, на се не одпо-відую, тільки тяжко-тяжко зітхну;

III

Була осінь. На Покрову 1 цілий день ішов дощ, усі ми сиділи дома. Ганнуся ськала стару, а старий розмовляв зо мною. Коли ось двері одчинилися навстіж і в хату вбіг стрілою товариш мого брата, увесь блідий, аж труситься, неначе пропасниця на нього напала.

— Що ти, Ничипоре? — питаю.— Чого такий блідний, чого дрижиш?

— Іди в двір,— одказав він.— Не все благополучно.

— А що ж там?

— Дмитра в москалі беруть.

Я й нестямився. Як сидів, так і обмер, наче мене хто варом обкотив. Старий, Ганнуся-кинулися мерщій до мене, стали лити на мене воду... Одійшов я трохи, та не на добро! Краще б було не одходити.

Узяв я шапку і пішов у двір. Біля контори панської стояв віз, запряжений у тройку, а біля воза стояло багацько людей. Хто сіно мостив на возі, хто гладив коней по гривах, хто голосив, £ хто просто стояв та колупав ціпком землю. Дмитро сидів на рундуці, закований з другим паробком у залізне путо. Та такий смутний, та такий невеселий, наче чорна осіння хмара.

— За що се тебе, Дмитро, везуть? — питаю.— Що ти заподіяв?

Дмитро підняв угору голову, подивився кругом себе, усміхнувся так тяжко, що другий так і не заплаче, та й каже:

— Не питай, брате! Нічого я не заподіяв, а така вже панська воля.

— Просто набор! — обізвався хтось із людей.

— Ні,— кажу я,— тут діло не просто, чом же не беруть кого другого, та Дмитра?

— Мовчи, Грицю! Не розпитуй! — обізвався Дмитро. Вийшов з будинка пан. "Подавай!" — крикнув.

Ридван шестернею під'їхав до панського рундука. "Эй, староста! — крикнув пан.— Вслед за мною, пошел!" — Ридван полетів.

— А нуте, хлопці, садовіться! — сказав староста.

— Прощай, Грицю! Не забувай мене! — став казати Дмитро, обнімаючи мене...— Прощай! Я не винен...— Хотів ще щось сказати, та не здолів, сльози не дали; ждати було ніколи, бо староста все гримів: "А нуте, нуте, швидше, не гайтесь!.."

Поїхали... Я стояв як укопаний. "За що його взято? За що його заковано? Що він заподіяв? — думав я собі.— Кого розпитати? Хто знає?" Думав, думав, нічого не видумав. Прийшов додому, розказав усе старим і став просити ради в їх.

— Що ж, сину,— одказав мені старий (він уже так вподобав мене, що друге літо звав сином).— Нічого я тобі не пораджу. Набор, кажуть, добре, нехай і так: так єсть же багацько у вашого пана й окроме Дмитра. Тут щось воно та не так... Аж ти ще казав, здається, недавно, що пан любить Дмитра?

— Уся дворня кричала про се, і сам Дмитро хвалився, що пан щодня дякував йому за працю, а там хто його знає,— кажу.

— То-то ж і єсть,—— каже старий,— стривай лиш, потягну я, розпитаю.

Пішов... Я сів під хатою на призьбі та плачу; довго плакав, нічого й не бачив, ні на що й не дивився. Коли ж ось щось мене взяло тихенько за руку та й каже: "Грицю, годі плакати тобі!"

Дивлюсь, аж біля мене стоїть Ганнуся й собі плаче.

— Що ти, Ганнусю,— питаю її,— чого плачеш?

Вона мовчить та ще більш плаче. Я злякався, думав, чи не лучилось якої пригоди.

— Кажи-бо, чого плачеш? — знов кажу їй.

— Так! — одказала.

— Та як же се так? Ти ніколи не плакала, а тепер так річкою сльози ллєш! — А сам теж плачу.

— Жаль тебе, Грицю! — сказала й так жалібно, так жалібно подивилась!

У мене серце тьохнуло, наче хто кольнув його там.

— Що ж тобі я, Ганнусю! Наймит... Безрідний... Поплачу, та й годі.

— Не говори сього, Грицю!.. Ти для мене...— та й не доказала, сльози ринули з очей.

Що сталося зі мною — я й сам не знаю... Я підскочив з призьби, став, узяв за руку Ганнусю й не зміг нічого їй сказати, мовчав тільки та пильно-пильно дивився їй у вічі. І вона мовчала та дивилась, і в неї очі світились, як зорі...

На той час мені так легко, так весело стало, що я забув і всіх, і все...

Е, не бувало більше таких РОДИНІ Не було й не буде вже такого щастя...

1 2 3 4