Сікутор

(З дорожніх заміток)

Коні ледві тюпали, потомилися вельми; таки й не диво: не попасаючи, та ще в саму спеку, пробігли ми верстов з п'ятдесят.

— Треба спочити! — каже до мене Павло, візниця мій.

— Ще й як треба, та де ж би його стати на попас? Коли б де трапилася криниця чи інша вода, так під вербою в холодку... До села ще далеко.

— Де там тепер під вербою станеш! Аби коняка ступила на обніжок, зараз якась собака і присікається: "спаш" зараз, і плати, не відкараскаєшся! Тепер... І господи! Ой, ой! Як сутужно стало! Кожне в усі очі так і зирить, щоб і воробей на його землю не сів... Вольної землі і на ступінь ніде нема...

Павло мій — людина, очевидно, говірка; ще очевидніше, що земля та спаші вельми печуть йому в грудях. Тим-то він, не зважаючи, що я замовк, говорив далі:

— Чи далеко-то те уремя, ну, нехай років з двадцять чи двадцять п'ять, що було людям лсити по-божому, по-людськи, а се стало чисто, по-чортячому. То, було, їдеш, коні потомляться, станеш де над облогом, попасуться вони залюбки, і ніхто тобі нічого, бо за старих людей так було: яка нива облогує, та скотину подорожнього годує... А тепер глянь-теся: не то на стерні спаш, а й на толоці, і на свілгій ролі спаш! От-от долсивемо, що й на вулиці буде спаш! Курей доведеться на приколень брать, а то й вони на смітнику спашу нароблять...

Тим часом починало вечоріти. Сонечко збиралося на спочин; по небу тихесенько плили великі куделі золотистої та рожевої бавовни. Навкруги безкраїм килимом зеленим розіслалася по обидва боки дороги озимина; жито саме красувалося і віддавало свіжими пахощами. Колоски стояли нерухомо: на небі, в повітрі, на нивах стояла тиша... Ніде нічогісінько не було такого, щоб хоч на крихітку нагадувало мені ту гуркотню мого любого Києва, якої я спекався сьогодні ранком. Навкруги, кажу, тихо-претихо, але се тиша не порожнечі, не пустки, не могилок, ні, се ;иша того... Ну, хоч "спокійного" лсиття, що в поті чола заробляє, працює і зрощує про нас хліб, без котрого і ми попухли б...

І кому ж тут зрушати тишу? Тут сама тільки природа, свіжа, запашна, напоєна літніми чарами вечоровими; вона дише лситтям, вона свідома своєї могутньої сили та потужності... А хто сього свідомий — нащо тому зрушати тишу?..

Замаячило село... Он і млин, он і верби, он і біленькі хатки... Вулиця не широка, хатки не високі, інде димарі чор-. ні, інде є й цегляні, поваплені... Злиднів не знати, хоча й достатки в вічі не кидаються... Взагалі село сіреньке. Людей щось не дуже на вулиці, тільки дітвора скрізь купками під брамами... Кожне стрічне здіймає шапку; дітвора і жіноцтво низенько кланяються, немов кого давно знайомого вітають... Тим часом я зроду вперше в сьому селі... Ба! Се так земський начальник наказав "бути ввічливими і кланятися кожному, хто їде з дзвоником або хоч і без дзвоника, та в ... екіпали..."

— Де тут у вас заїзд? — спитав Павло одного стрічного чоловіка.

— В нашому селі заїзду нема!

— А де ж би нам коней погодувати та й самим підночувати?

— Де ж би вам? Хіба до попа...

— До попа нам не рука...

— А сіно у вас є?

— Овес є, а сіна наомаль, треба купити.

— Ледві чи купите де: старе вигодували, а нового ще не накосили.

— Та хто ж тут у вас заможніший хазяїн, щоб пустив нас підночувати?

— Хазяїн ніякий вас не пустить. У нас сього не можна, заборонено приймати невідомих проїжджих, а коли у вас пашпорти є, так привертайте до збірні, там і писар живе, сторож вам і самовара дасть, може, й сіна де оберемок розживеться.

Ми так і вчинили.

Збірня — громадська хата, доволі просторна, з малесенькою кімнаткою для начальства, на другій половині хата задля писаря і задля сторожа.

Ледві ми підвернули до збірні, як з дверей прожогом вибіг до нас високий, худорлявий, пристаркуватий, бо вже попелястий чоловік. Він випрямився по-солдатськи і скороговір-кою заторохтів:

— Здравія желаєм вашому видокородію! Чим прикажете служити?

Я відповів і довідався від свого розмовника, що ні писаря, ні сторожа нема; писар поїхав до земського, а сторож лежить недужий. Він, розмовник мій, "тутешній сікутор", і збірня тепер у нього на руках. Він поблагословив нас в добрий час підночувати, подав в кімнатку світла, взявся наставити самовар і "мигом справити все інше, що потребується".

"Що воно таке "сікутор"? — думав я собі, ходячи по збірні.— Чи се така посада, чи яке нове "почетное звание"?" Вік прожив, а ніколи не чув, щоб по селах були такі посади. Знаю, по великих містах є такі урядові посади, от, наприклад, і в університеті, і в "губернському правленії", і по інших — посади екзекуторів; але ж щоб по селах... Та ще й те: сікутор — чи се ж те саме, що екзекутор? Певно, що ні! Мене вельми зацікавило... Розпитаю...

Я вийшов на рундук. Тут ні духу живого. Павло з кіньми поравсь у дворі під повіткою. Небо, замість ясної блакиті, було покрите темними хмарами, блискавка прорізувала хмари, гуркотів недалеко грім, потім усе затихло, хмара ще більш почорніла і пустила густий, ливний дощ. Мигнула блискавка, страшенно затріщав грім над хатою і посипався буйний град... За кілька хвилин град перестав; хмара розкололася надвоє, і з блакитної щілини цілим рожевим снопом розсипалася блискавка, а за нею знов затріщав грім... Я швидше в хату... Слідом за мною сікутор приніс самовар і, улаштувавши посуду, потрібну до чаю, одійшов трохи от столу, ви-прямився і мовив:

— Нє будєт лі іщо какого приказу?

Я прохав покликати Павла до чаю. Павло прийшов і мовив, що він до чаю непризвичаєний.

— Надворі,— каже,— і без того душно... От, коли ласка, чарочку сухої водиці, так би добре, щоб не так очі під дощ злипалися.

Сікутор охоче збігав у монополію і приніс сухої водиці Чарка, друга — і сікутор трохи-потрохи розповів мені усе, що цікавило мене.

Родом сікутор лопацон з північно-західної околиці Мглин-ського повіту, безбатченко, ні роду, ні племені не мав. З доброї волі і охоти сам упросився, щоб його віддали в солдати; вірою і правдою прослужив п'ятнадцять років богу і государю. Вернувшись до рідного села, став був у пана "пуд калакул", себто за сторожа. В "калакул" він повинен був дзвонить тричі щодня: на снідання, на обід і на вечерю, а вночі "під перших п'ятухов до світу клепати", ходячи "і коло камур", і коло дворця (будинку), і коло контори, і поскрозя" (скрізь).

Треба сказати, що балакав сікутор такою мішаниною велико-мало— і білоруської мови, що не можна було сказати, якою суще мовою він балакає, або хоч яка у нього яку переважає? Се залежало від того, про що саме він розповідав: у розмові про службу "пуд калакулом" переважала лексика білоруська; в розмові про "паход на Каре" 1 сипалася військова фонетика з військовою термінологією і з додатком до речі і не до речі московського "с", коли ж бесіда переходила на земського начальника або інше цивільне* начальство, тут сікутор пильнував уживати лакейських та правничих виразів наших писарів та сільських брехунців.

Недовго він служив "пуд калакулом"; покинув, і покинув єдине через те, що, опріч усього іншого, мусив ще й "хартов харчувать"; пан, бачте, був мисливець; отже, "чаловіку, ко-торий вірою і правдою прослужив 15 гадкув боїу і гасударю, непристойно-с з-пуд хартов карито шароваць".

Подавшись шукать "більш чистого" хліба, сікутор пристав до одного "підпанка" на літо "калавурить" леваду. Підпанок той, очевидно, був "голова премудра":* під самим селом була у нього невеличка нивка; він обкопав її від шляху ровом таким глибоким, що й курка в ньому не сховається, ставши на саме дно. Обкопавши, поставив на леваді курінь і посадив сторожа займати усе, що вскочить у леваду; бачте, спаш, а за спаші земство видало незвичайно високу таксу. Сторожу за вірну службу підпанок, опріч харчів, положив половину з того, що заробить на спашах. Річ очевидна: своя користь примушувала сторожа добре пильнувати спашів, а левада та була така спокуслива, що яка "тварюка" йде повз неї, не втерпить, щоб не переступити "рів" і не смикнути трави або кількох колосків вівса чи ячменю. Смикне, а сторож зараз с куреня "тварюку" та на налигач. От у нього і "заробіток". Сікутор і тут недовго служив: слулиив він "вірою і правдою", і підпанок довіку держав би його, так же сталася з ним чудна пригода. Раз якось під темну ніч ввалилася до нього в курінь якась нечиста сила, зв'язала йому руки й ноги, роздягши попереду гольцем; тоді потрощила йому ребра, попекла все тіло кропивою і вимазала дьогтем, а в леваді геть-чисто начисто витолочила і горох, і овес, і сочевицю, і все, що було, та ще й наказала, щоб він за тиждень покинув і підпанка, і село; "а ні — то,— сказала нечиста та сила,— не лшть тобі на сім світі: або на осиці висітимеш, або в лотоках плаватимеш!".

Сікутор тижнів зо три після того кволів, а одужавши, мусив послухатися "нечистої сили": перебрався в другий повіт і став "колієм", себто пристав до різника: "різав і білував усяку скотину". Професія "колія" подобалась йому. Застромить, було, ножа під серце чи свині, чи корові, чи телиці — і так гарно дивиться, як кров цівкою б'є, а воно, тварюка та, тріпочеться... Почнеш патрошить — кров така тепла, руки твої наче в теплому мителю...

Добре було жити Петру Товбичу (так зоветься сікутор) "колієм" у того різника, та, на лихо йому, різник спився і збанкротував, а "колій" мусив "по попущенню господньому" стати за сторожа при П-му волосному суді, властиво при волості.

Трапилося якось у волості справляти присуд волосного суду, а по тому присуду треба було вибити одного парубка різками. Роль сікутора при волості звичайно справляє сторолс. І от довелося Петрові виступити в сій ролі. "На мій талан,— розповідав він мені,— трапилося так, що тоді саме приїхав до волості сам господин земський начальник і захотів своїми очима упевнитися, сколь добросовісно ісполняються при волості приговори волосного суду... Ну, так я і показав, як треба догоджати начальству!.. Як засипав п'ятнадцяту, так той і глас потеряв! Після десятої вже перестав кричати, тільки кидається з одного боку на другий... Земський начальник похвалив мене і на чайок десять копійок дав".

— Молодець ти,— каже. А я йому:

— Рад стараться, ваше високородіє! Я службу поні-маю! Ні своєї руки, ні чужої пані старої не пожалію!

— Молодець! — похвалив земський удруге.— Я тебе не забуду!

І спрайді не забув: за півроку, чи що, він якось так хитро та мудро улаштував, що Петро Товбич став сікутором на всю його округу.