Він помер по тому, як намірився був перевести Фросину в заклад, де виховувалися "важкі" діти. Після чого померла Валя, дівчина, з якою вона мешкала в одній кімнаті? І від чого померла? Від грипу! Коли з нею став зустрічатися Льоня, до якого нерівно дихала Бамбух. Після чого померла директорка сиротинцю? Після того, як пригрозила не видати Фросьці гарної характеристики для вступу до вузу. Ну, а вчителька української… Як вона знущалася з неї! Бувало, щойно та відвернеться щоб написати на дошці, як Фроська підхопиться, підтягне під саме підборіддя трикотажну безрукавку й покаже всім груди. Миттєво сяде й сумирно дивиться на дошку. У класі — шум, регіт. Бідолашна вчителька не добере в чім річ… Це тільки одна з небагатьох витівок. Учительку знали як вимогливу, але добру жінку. Вона вчила ще моїх покійних батьків. До мене ставилася тепло. То була нечувана безсоромність, яка вразила навіть мене, а я не належала до тих, з кого брали приклад, — Віра покосувала на Явдоху. — Якби таке утнула моя донька, я б її власними руками задушила. А оті випадки, коли люди мерли… Хай їх розслідує хоч сотня слідчих. Чим доведеш? Тим, що до приходу Бамбух в сиротинець і після її випуску не сталося жодного лиха? Та з нас тільки посміються.
— Авжеж, — погодився я. — А самі ви що думаєте?
На обличчя Віри з’явилася розгубленість. Вона подивилася на Явдоху.
— Пояснити таке не знаю як, — сказала стара. Поміркувавши, провадила. — Є люди, з якими весь час щастить. Є — з якими не везе. Таке помічали не раз ті, хто довго живе. А ось щодо Фроськи, то тут усе темно. І не тому, що вона цицьки показувала… Це вихватка дівки, яка стане хвойдою — нічого надприродного. Йдеться про щось лихіше. Я часом спостерігала як вона їсть, як рухається. Воно, звісно, забобони, але мені часом здавалося, що вона укутана у чорну хмарину. Та й діти трималися від неї на відстані, навіть хлопчаки, яких вона зваблювала. Самі вони не тямили у чім річ, але їхня душа знала. Ось Віра сказала, що померли всі, хто ставав у Фросьці поперек дороги. Це не зовсім так. А вчитель математики, а моя помічниця, котра часом її підгодовувала, а той хлопчина, що втік і так його й не знайшли — вони ставилися до неї непогано. Я сказала б так: нещастя падали на кожного, хто стикався з Фроською, не залежно — був він її другом чи недругом. Тоді у нашому інтернаті й оселився чорт, дідько в особі підкидька, знайди.
— Може, якась із ваших жінок підкинула немовля. Ну, наприклад, чоловік сидів — тоді багато сиділо — а вона… Треба було позбутися гріха…
— У нас таких немає. Жінка скоріше від чоловіка відмовиться, ніж від дитяти. Це по-перше, по-друге тут усі одне одного знають. І в навколишніх селах також. У мить би вичислили чиє то немовля.
— А як усе в’яжеться з тим, що вона вступила й закінчила університет? Здається, і в аспірантурі навчалася…
— Вона справді останній рік вчилася непогано, — сказала Віра.
Озвалася Явдоха:
— Я вже казала: Фроська не дурепа. Але краще б вона була дурною. Тоді її підлоту було б видно.
— От-от, — погодилася Віра. — Бувало, влізе тобі в душу, витягне все, що в ній є. А там і образи, і кривди, — бо це життя — всяке трапляється. Потім усе те забувається. Ти забудеш, вона — ні. І ось ти їй — криве слово або щось… І одразу ж відчуєш, що на тебе косує оком той, кривду від якого, а, може, то було тільки непорозуміння, ти вже й забула. Вона має чудову пам’ять. То не пам’ять, а якийсь архів, у якому лежать досьє на кожного. Час від часу досьє розкривається, з нього витягується мовлене вами слово і дається йому хід. Якщо ж досьє виявляється порожнім, то вас просто оббрешуть. Ось що таке розум, який не визнає правил.
— Ну, ви тут філософи! — усміхнувся я. — А чи не можна оглянути глинище, в якому знайшли колись Фросину.
— Це далеко, — сказала Явдоха. — Кілометрів п’ятнадцять звідси.
— Та он же машина, — кивнув я на припарковане біля воріт інтернату моє авто.
… У далекі часи круча була балкою-водотоком. Та потім дощові води змінили напрямок і від русла залишилася тільки круча, за оголеними породами якої можна було вивчати геологічні епохи. Зверху лежав грубий шар чорнозему, під ним — триметрова товща червоної глини, потім ішов прошарок піску, а під ним — вапняк, товщину якого не можна було вгадати, бо кручу на споді встеляв наносний матеріал. Над тим місцем, де вапнякове оголення було засипане, виднілося безліч неглибоких нір у глині.
— Ото десь там, — показала Явдоха. — Не можу тільки сказати напевне — її знайшли в глиняній норі чи в печері.
— Хіба там є печери? — озвалася Віра Семенівна.
— Є. Там колись брали білий камінь, з якого випалювали вапно. Зараз вони засипані. Стривайте… Я згадала. Жінка, яка знайшла немовля, казала, що пищало щось у печері. Не в глинистій копальні, а саме в печері. До речі, у тих печерах переховувалася від німців наша молодь, яку гнали в Німеччину. Бачите, що значить опинитися на місці. Все пригадала. Авжеж, Фроську знайшли в печері. І знайшли її в останній день квітня. Справа в тому, що першотравневе свято тривало два-три дні. За цей час колгоспниця могла помазати собі хату, бо в будні, хе-хе… заробляла трудодні. Отже, прийшла вона по глину у якийсь із останніх днів квітня.
Я зауважив:
— Фросина народилася десь у травні. З цієї нагоди вона навіть частувала декого з письменників.
— Нікому не відомо, коли вона народилася, — сказала Явдоха. — На вигляд немовляті було місяць-півтора. День народження записали той, у який її забрали прийомні батьки. Ніхто не знає ні справжнього імені, ні прізвища, ні дня народження. Хоча та, котра її у світ привела, напевне ж, дала ім’я. Бо слово "ліліт", та ще написане з малої літери, на ім’я не схоже? Здається вона вийшла не з лона жінки, а витягли її з утроби самої Землі.
Я подивився на Явдоху здивовано. Таке не могло прийти в голову навіть мені — фантастові. Я запитав:
— А сама вона — Фросина знає, що це не її батьки?
— Навряд, — відказала Явдоха. — Скоріше — ні. Про це ніхто не знає. Ті, хто був причетний до цього, повмирали. А прийомній матері який толк втаємничувати Фроську?
— Але ж ви знаєте…
— Я знаю, бо жінка, яка знайшла немовля, — моя покійна тітка. У нас тут заведено не базікати зайве. Колись за одне необережне слово можна було опинитися там, де Макар телят не пас. Бачите, он навіть Віра не знала. А вам я розповіла тому, що ви — письменники — єдині, кому люди ще вірять. Сама я до читання не дуже… Але онуки мої без книжки й спати не ляжуть. Не хотіла б аби й для вас почалося те, що ми тут пережили.
— Вона сюди навідується? — знову я.
— Моя двоюрідна сестра — донька тітки Мотрі, тієї, що знайшла Фроську, каже, — бачила її тут якось перед першотравневим святом. На машині з кимось приїздила. По кручі ходили, роздивлялися, немов туристи, камінці підбирали.
— Тоді виходить, що вона знала, — озвалася Віра Семенівна. — Перед початком травня це — якийсь із останніх днів квітня. Саме коли її було знайдено.
— Не думаю, — сказала Явдоха. — Просто неподалік мешкає її мати. А круча була місцем, де бавилися, та й зараз бавляться, дітлахи. Ось вона й заглянула сюди. Ага, ви, мабуть, не знаєте: по селах іноді трапляються відьми. Ну, можуть і вилікувати, і причарувати когось, а можуть і наслати… Але Фроська, це зовсім інше — з чужого поля вона — сіє смерть. Подібним до неї дали назвище "чорна вдова". Така зводить у могилу не тільки ворогів своїх, а й усіх, хто перебуває в її близькому оточенні. Була у нас тут одна — я ще в школу ходила. Люди боялися навіть випадкової зустрічі з нею. Потім чи кудись виїхала, чи померла. Ага, ще одне: тут, у нас перед випуском, і це, мабуть, пов’язане з видачею паспортів, пропонують інтернатівцям поміркувати чи відповідає дійсності прізвище, під яким їх колись записали в сиротинець. Бували випадки, що хтось брав для паспорта інше прізвище. Щоправда — одиниці за всю історію. Так ось Фроська відмовилася від прізвища жінки, яка її вдочерила і стала Бамбух. Чому Бамбух нікому не відомо.
… Жінки запрошували на борщ, але я відмовився. Вони висіли з машини біля воріт інтернату, проте їхній клопіт залишився зі мною. Чи не вперше, мабуть, наважилися сказати те, про що знали, але нікому не оповідали, остерігаючись стати посміховиськом та й, напевне, боялися Фросьчиного прокляття.
Почуте від жінок скидалося на звичайну заздрість. Алісія-бо справді "цвіла і пахла" у той час як її колишня однокашниця Віра здавалася змарнілою. "Але ж стара… — майнула думка. — Нащо їй вигадувати? А головне, навіщо було Бамбулі давати мій телефон директорці сиротинцю, якщо за нею — Бамбулою такі гріхи тут числяться? Прагнення "зареєструватися" в альма-мата поважною особою? Це можна зрозуміти. Не передбачила вона тільки мого спіткання з жінками з обслуги інтернату. Тим часом мені не давали спокою почуті від Явдохи слова "чорна вдова". Я їх уже десь зустрічав. І тут згадав читане: таким "даром" володіла поетеса Анна Ахматова (Горенко). Усі її коханці рано чи пізно помирали після спілкування з нею. А Гумільову вона в серцях напророчила смерть від кулі в голову. Невдовзі почалася революція сімнадцятого і його справді пострілом у голову вбили більшовики".
Я вже виїхав на центральну трасу, яка вела до міста. Побільшало транспорту, що вимагало особливої уваги. Але фрагменти зустрічі з жінками, круча, де люди глину беруть, час від часу відволікали увагу від дороги. І раптом прийшло в голову, що ім’я Фросина вже чув від доньки Замули і матері Голембіовської, але тоді не надав тому значення. За їхніми описами це була та ж сама жінка. У свідомості став висновуватися ланцюжок із моїх спостережень і зустрічей з Бамбулою. Щоправда зустрічі були епізодичними і в пам’яті вони поставали укутаними в якийсь темний серпанок. Я знав: вона, щойно ставши членом Спілки, уже встигла побувати в гостях у кількох письменницьких родинах. Всюди співала господарям "многая літа", і декому з них це особливо подобалося. Дехто казав, що такої активності не завадило б і мені. Але найпохмурішою стала згадка про мого звіра, який у присутності новоспеченої письменниці раптом виникав, ні — спрацьовував як датчик на загрозу, ніби вона була персонажем моїх астральних снів.
РОЗДІЛ 11
Останнім часом дедалі частіше з’являється відчуття, що довкола мене щось коїться.