Золото і кров Сінопа

Історичний роман-трилер

ЯСИР

"Коли вони прибували в Україну чи десь-інде, їхні ватажки відбирали третину війська, що в свою чергу поділялося на менші загони, які розбігалися на п’ять-шість миль у різних напрямках; а тим часом основне військо трималося купи, щоб дати відсіч при можливому наскокові ворога; коли загони поверталися з грабування, ватажки гуртували інші загони, що в свою чергу розбігалися грабувати, дотримуючись такого порядку, щоб усі загони, які гасають тут і там, могли за короткий час з’єднатися з основним військом. Пограбувавши та спустошивши так країну протягом 4-6 днів, вони якнайшвидше повертали назад, щоб уникнути погоні..." *

Уже п’яту добу сунуло татарське військо з великим ясиром. Пов’язані сиром’ятними ременями бранці приречено ступали розпеченою землею. Збита кіньми пилюка, полуднева спека обпікали обличчя, тіло. Багато хто валився з ніг і тут-таки гинув від списа. А навколо — сухий, рудий, випалений сонцем степ. Лише деінде траплялися колючі чагарники та острівці посохлої трави. Не чулося пташиного співу, цвірчання коників. Усе вимерло... "Крря-а!" — прокричить крук і швидше покине цей мертвий простір, прямуючи на північ.

Татари поспішали до Казікермена . Казікермен — це кінець смертельної небезпеки, це відпочинок, вода, мечеть; це місце, де вже можна продати частину полонених.Сава йшов з потрісканими губами й розпухлим від спраги язиком. Сириця врізалася в зап’ястя, набряклі руки пекло вогнем, ніби у важкому маренні пропливала курна дорога. Все, що він бачив, скидалося на страхітливий сон. В уяві час від часу спалахували картини полону...

Вони їхали берегом невеликої дзвінкої річки Інгулець. Позаду залишився важкий шлях із Києва.

— Далеко ще? — запитав Гриць Нечипуренко, товариш, з яким вони разом кинули навчання.

— Далеко, — відказав Сава.

У цей час він думав про батьківський зимівник. Минулого року приїздив на вакації і зустрів там Меланію. Вона гостювала в них разом зі своїм батьком. Ось і зараз... Його, либонь, зустрінуть не тільки рідні, а й Меланія. Цього разу Сава скаже їй те, чого не наважувався сказати минулого літа.

— Ну й спека! Може, скупаємось? — запропонував Гриць.

Стриножили коней, роздяглись. У прозорій воді було видно, як по дну шугають бички.Раптом почулося тупотіння. Від гайка, що зеленів за чверть версти від річки, учвал неслося з півтора десятка вершників. Під ними були низенькі коні з довгими гривами й хвостами. Нечипуренко, помітивши їх, закричав і щодуху поплив до протилежного берега. А Сава, згадавши, що поряд з одягом лежить шабля, яку подарував йому дядько в Києві, кинувся назустріч небезпеці... Тільки-но він схопив зброю, як аркан татарського вершника здушив йому шию. Змах шаблі — і в руці кримця залишився лише мотузок. Сава кинувся до річки, але на березі вже гарцювали вершники, на сонці виблискували їхні криві домахи. Кримці щось кричали, мабуть, радили здатись.

"Тільки б до річки, — думав Сава. — Інгулець неширокий — перепірну".

А татари чимдуж насідали. Ось він уже геть оточений. Його шабля, мов блискавка, мигтіла по колу. Один з вершників заволав і схопився за стегно. Другого скинув поранений у шию кінь. Напасники були вражені спритністю молодика. Вони застережливо натягли луки. Сава кидався, мов лютий звір, не підпускаючи їх до себе й на крок. Краєм ока помітив свого товариша, котрий біг протилежним берегом Інгульця до густих заростей верболозу... Один із кримців метнув аркан, але Сава тієї ж миті впав на траву під ноги коню. Тварина шарпнулася, а Сава, скориставшись з цього, кинувся до річки й відштовхнувся від берега. Але тіло його знову здушила петля. Цього разу він не встиг змахнути шаблею... Двоє невеликих на зріст кримців в’язали його сирицею; від них тхнуло кінським потом та ще якимись чужими запахами, від яких Сава мало не умлівав. Він вкусив за руку одного з напасників. Той загорлав і щосили вдарив його руків’ям канчука по голові.

"Барва їхньої шкіри смаглява, ніс приплесканий, очі невеликі, запалі й палкі, дивляться все скоса, обличчя кругле, як тарілка, на бровах і щоках волосся не мають, за винятком бороди, котру відпускають дуже дбайливо, хоч собою огрядні, вони зросту малого"*.

Валка зупинилася. Передній, ватажок, з обличчям кольору міді, мовив щось, показавши канчуком на південь, де на обрії проступали обриси міста.

— Казікермен! Казікермен! — гортанно закричали татари, і на їхніх стомлених обличчях зайнялися посмішки.

До валки підскакав гурт яничарів у шовковому вбранні. На білих чалмах у них іскрились великі коштовні камені — смарагди, топази, берили. Воїни султана пожадливо розглядали гарних дівчат, які сиділи на конях і тому не були такими змученими, як інші бранці.

— Аллах послав братам багатий ясир! — звернувся один з яничарів до ватажка.

— Цей ясир коштував нам чимало воїнів, — одказав той.

— Аллах дасть їм притулок на одному із семи небес... Чи погодитьтся достойний продати дітей?

— Нехай підданий султана знає, що ці діти призначені для невільницького ринку. Але перед тим їх въходять, одягнуть у гарне вбрання. У Кафі за цих дітей ми візьмемо багато золота.

— До Кафи далеко, о мусульманине, а половина з них ледве рухається. Вони загинуть ще до того, як побачать Крим... — Яничар повернув коня.

Рідкобородий вожак окинув зором юрбу. Діти були такі змучені й виснажені, що бодай дійшли б до переправи.

— Ей, — крикнув він, — а скількох дітей потребує правовірний?!

— Усіх, — відказав той. — Усіх хлопчиків.

— Але ж їх тут кілька сотень.

— Навіть якби їх було кілька тисяч... Туреччині потрібні християнські діти.

Почався торг. Рідкобородий татарин зіскочив з коня і, зайшовши в гурт, почав вихваляти товар. Прицмокуючи язиком, він то ніжно гладив біляві голівки, то підводив канчуком підборіддя. Тепер загарбник перетворився на гендляра. Турок був спокійніший. Він бачив, що дітей далі гнати не можна і що татари змушені будуть віддати їх за ту ціну, яку він назвав. Рідкобородий не згоджувався. Тоді турок скочив на коня і натяг повіддя.

— Ей, не треба поспішати. Де поспіх — там і шайтан ... Бери дітей.

Відчаєм сповнилося турецьке містечко Казікермен. Плакали діти, кричали дорослі, намагаючись звільнитись від пут. А над усім тим гуляв канчук.

Нарешті валка рушила далі. Біля невеличких сірих осель, мурованих з вапняку, бігали смагляві турецькі дітлахи. Вони галасували і жбурляли в полонених камінцями. Стрімка дорога, всипана ракушняком, вела вниз. Розпачливі зойки бранців, які все оглядались на місто, де зостались їхні діти, ще довго чули мешканці Казікермена.

Дівчата їхали верхи окремим гуртом. Багато з них тепер проклинали свою вроду. Явори, що траплялися по дорозі, здавалося, шепотіли задумливо-журливо: "Полонянки, куди везуть вас? На голосні східні рабати , де вас розглядатимуть євнухи східних володарів, чи на невільницький ринок Кафи, де вас продадуть якомусь гендляреві. Минуть століття, і коли в якогось молодого мусульманина з’явиться душевний щем, то це прокинеться краплина вашої крові, що вічно пульсуватиме в жилах чужого народу...".

Внизу блиснуло широке синє плесо. Татари й полонені кинулися до Дніпра. Задихаючись, пили прохолодну воду.

На переправі полонених повантажили в дуби і повезли на лівий берег. Тут, у татарських володіннях, ватажок наказав улаштувати відпочинок. Бранцям, що мали надто змучений вигляд, було розв’язано руки. До Сави підійшов кримець у шкіряних штанях. Це його аркан настиг Саву на березі Інгульця. Татарин вважав його своїм рабом і всю дорогу не спускав з нього очей. Тепер він сторожко, немов зв’язаного вовка, поплескав Саву по спині і щось сказав.

— Здох би ти, луципере, — мовив Сава приречено.

Той вишкірив у посмішці гострі білі зуби і, смикнувши Саву за вуса, реготнув. Потім показав на шаблю, що терлася в нього при боці об зашкарублі шкіряні штани, і став розв’язувати йому пута. Кинув на траву до ніг шматок конини, яку витяг з-під сідла.

Сава занурив набряклі руки з глибокими слідами від сириці в воду. Він відчув, як прохолодний Дніпро вливає в зморене тіло бадьорість. Уперше подумав про втечу і почав вдивлятися в обличчя полонених, шукаючи спільника. Та на лицях сотень людей читалася лише німа покора. Чорняві й біляві, стрункі й присадкуваті зараз були схожі між собою як близнюки; скільки б не вдивлявся, нікого не вирізниш з тієї юрби.

У свої двадцять два роки Сава знав грецьку й латину, вільно розмовляв польською. В майбутньому йому належало кріпити православний хрест, на якого вже замахнулась Унія. Та події останніх двох років внесли свої поправки в життя спудейської братії. Дехто залишив недочитаним "Повчання Володимира Мономаха" та приєднався до козацького ватажка Лободи, дехто подався до Наливайка. А Сава опинився поміж тих, хто вітав військо Криштофа Косинського. На жаль, перебування в Києві цього ватажка, попри велику армату, виявилося нетривалим, і невдовзі він змушений був відступити на лівий берег під натиском об’єднаних загонів українських і польських магнатів. Проте наздогнати козаків переможцям завадили кияни — власники човнів, які не поспішали повертатися до своїх причалів. Тим часом завойовники почали виливати лють на тих, хто допомагав воїнам Косинського, і Саві довелося втікати.

Незабаром Савині руки знову стискали ремінні пута. Турецьке укріплення Казікермен залишилося далеко позаду — по той бік Дніпра. Лише сірі стіни фортеці ще довго дивилися чорними отворами бійниць у спини бранцям, які рухались на південь, у саме пекло дикого, розжареного сонцем степу. Татари прагнули якнайхутчіше дістатися урочища Кара Тебеню, де мали паювати здобич.

"Самі ж вони були сильні й витривалі, легко долали втому й негоду, бо від сьомого року життя, коли виходили зі своїх кантар, тобто двоколісних возів, спали тільки просто неба і навіть у тому віці не діставали поживи, поки не збивали собі її стрілою: так татари привчали своїх дітей влучно стріляти з лука. Коли вони досягали двадцяти років, їх висилали на війну. Матері день у день купали малих дітей у солі, щоб шкіру зробити грубшою і менш вразливою до холоду, коли доведеться проходити ріки взимку вплав"*.

Сава прокинувся. Він лежав зв’язаний поміж інших полонених.