Нове життя, або немає часу бавитися…

1. Ще в місті

Демко жив у великому місті. Тато працював на сталеварні, а мама господарювала вдома, поки діти були ще малі. Була в Демка ще й старша сестричка Ліда, що цього року вже пішла до коледжу. Вона мешкала в студентськім гуртожитку, і тому Демко почував себе вдома дуже самотнім. Коли його питали, чи є в нього брат або сестра, Демко розчаровано відповідав:

— Та є — сестра, але так ніби й нема. Вона така велика, що з нею ні в що гратися не можна. Знає тільки свої лекції і приятелів, а для мене в неї часу нема.

Одного разу Ліда підслухала такі нарікання й обізвалася:

— А чи я мало з тобою бавилася, коли ти був маленький?! Коли мені було десять, а тобі два роки? Я ж тебе "на копках" носила, на колінах гуцикала… Пам'ятаєш: "Ой гоп, чуки-чук, наловив Дем'янко щук!.."

— Еге, гуцикала… Може б, ти мене тепер погуцикала?

— Ти вже великий, бався в що інше. Ну, до побачення, Демчику, я поспішаю до школи.

За Лідою тільки вітер майнув, а Демко, зітхнувши, взявся за домашню працю для рідної школи. На це він також нарікав: сусідиамериканці на вулиці в м'яча бавляться, а Демкові доводиться відміняти іменники четвертої відміни, та ще й середнього роду. Особливу мороку Демко мав із словом "теля" Давальний відмінок: кому? чому?

— Мамо, як треба казати: "телятові" чи "телю"?

— Ні так ні сяк, — відповіла з кухні мама.— Теляті.

Поки Демко упорався з "телям", прийшов з роботи батько. Він був сьогодні дуже невеселий, навіть сердитий. Не зажартував, як завжди, маму в щічку не поцілував.

— Що трапилося? — стривожилася мама.— Нездужаєш, може?

— Завтра не йду на роботу…

— Аж так тобі зле? — зойкнула мама.— Може, треба до лікаря? Чи ти вже в нього був?

— Я, слава Богу, здоровий, але наша сталеварня захворіла. Немає нових замовлень, отож майже третину робітників відіслали додому. Як буде більше праці, нас покличуть.

— От і добре! — зрадів Демко.— Тепер ми будемо щодня по рибу ходити, правда, тату?

Тато, хоч і сумний, засміявся.

— По рибу, може, коли й підемо, але не кожного дня. Я зобов'язаний ходити, на реєстрацію, а також пильнувати, щоб одразу вийти на працю, як покличуть. Бо інакше нам не заплатять забезпечення, та й мою роботу могли б віддати комусь іншому. Але в суботу чи неділю ми таки підемо рибалити!

Демкові й те гаразд. Вдома тато все поробить в хаті і в садочку під час тижня, а тоді й по рибу можна…

— Сідайте обідати, тоді поговоримо.

Демко закінчив відміняти "теля". А все ж у кличній формі замість "теля!" поставив "телятко!". Воно ж таке маленьке…

Пообідали й узялись читати сьогоднішню пошту. Демків обов'язок був "кидати сміття до сміття", цебто викидати настирливі листи від непроханих продавців чого тільки хочете й не хочете. Як от: "Нові мисочки для вашого кота"…

— А в нас немає кота! Мамо, а може б, ми і купили? Така гарна мисочка… А потім і котика придбаємо…

— Без кота мисочки не купують, а кота в нас нема кому доглядати.

— Я буду доглядати, я!

— Справді? Ну, побачимо. Напиши листа до святого Миколая. Але спершу розпитай, як доглядати того кота. Це не так легко, як тобі здається. А поки що викинь те до сміття. Ні, ні, не це, це ж лист від тіточки Марти. Давай його сюди!

"Мої дорогі, — писала тітка.— У нас на фармі[1] вже почалась весна. Поле зазеленіло, йдуть рясні тихі дощі, все обіцяє добрий урожай. Але, щоб його зібрати, треба тяжко працювати, а мені без Петра це досить трудно. Я ще не намилася керувати трактором, та й дуже він часто псується, бо старий. Може б, ви приїхали хоч на пару днів помогти мені?"

Дядько Петро несподівано помер від розриву серця минулої осені. Він здавався таким здоровим, міцним, непохитним. Ще тиждень перед тим сидів із ними за столом і співав на ввесь голос своїм дужим, оксамитним голосом. Він так любив землю, працював невтомно, і його невеличка фарма красувалася на ввесь повіт. Тітка Марта сама докінчила збирати урожай, зорала разом із Демковим татом поле на зиму, законсервувала груші та сливи і якось доглядала дві корови, свинку з поросятами, десяток курей та одну гуску.

— Краще б Марта продала фарму, — зауважив тато.

— Я їй казала, так не хоче! Говорить: "Тут ми удвох із Петром працювали, я цю землю так полюбила, як він. Де не йду, мені вчувається, що Петро поруч співає… Нікуди я звідси не піду".

— Ну що ж, складається так, що ми їй допоможемо. Це недалеко. Як буде що нового, Микола мені задзвонить, сяду в авто й за дві години буду в місті.

Микола — це мамин брат, з яким на спілку Демкові батьки купили будинок: на першім поверсі оселилася Демкова родина, а на другім — дядько з тіткою та їхній син Дмитро — також не компанія для Демка, бо ще старший від сестри Ліди…

— Що ж, мені належать три тижні вакацій, тож як тільки Демко скінчить науку, поїдемо до Марти на фарму, — вирішила мама.

2. Всі їдуть на вакації

Коли надворі так тепло і сонячно, коли дзвенить пташиний спів, коли на вулиці радісно верещать малюки, коли синє небо кличе під своє шатро, важко сидіти в штучно охолодженій шкільній кімнаті та відміняти "теля". Це відчуває навіть вчителька, тому на другій лекції вона дала нам значно веселішу роботу: написати про вакації. Куди хто поїде або куди хотів би поїхати. Писали діти про далекі дивні краї: про Флориду, про Гавайї, а одна дівчинка навіть про Австралію… Так вона розповідала, ніби вже побувала в Австралії, — про лагідних сонливих коал, про кенгуру, що можуть стрибнути на 42 стопи…

— Аж так далеко? А ти бачила? Звідки ти знаєш? — сердився Демко.

— Я не бачила, але побачу. Поки що я читала про це в книжці. Я думаю, що не всі і не завжди так далеко стрибають, тільки деякі, коли їм це потрібно, коли за ними хтось женеться…

— Як, наприклад, хто?

— Як, наприклад, ти! — відрубала дівчинка.

Вчителька їх утихомирила, бо ж треба дати й іншим розповісти про свої вакаційні мрії. Плани були далекосяжні, фантастичні! Любко мріяв податися в Африку на сафарі[2]. Він одразу признався, що поки що це тільки мрії…

— Але колись неодмінно поїду! — запевнив Любко.

Найкращий твір написала Леся. Вона поїде на три тижні в Україну, в далеку Вітчизну, котрої ще ніколи не бачила.

— Бабця розповідала, що там панують москалі. Але тепер настала воля, скрізь синьо-жовті прапори, звучить рідна мова, і я дуже рада, що навчилась її в школі українознавства, — буду зі своїми кузинками бавитись і розмовляти.

— Молодець, Лесю, — похвалила вчителька.— Привези нам звідти багато-багато фотографій і розкажи про свою Батьківщину нам всім.

— Ну, а ти, Демку, що запланував? Прочитай свій твір! — звернулась учителька.— Чи не на Марс зібрався?

— Ні, не на Марс і навіть не на Місяць…

— Його й так туди б не пустили! — підштрикнув Демка його приятель Івась.

— Тебе також ні, — відгризнувся Демко.— Але я не на Марс. Я поїду на фарму.

— На фа-а-а-арму?! — розчаровано загули діти.— Що там робити? Будеш теля пасти?

— Не теля, а корову, навіть дві. А що ж? Звідки ми молоко дістаємо, може, з Марса? Якби не було корови, не було б і молочка, ані масла, ні сиру… Справа в тім, що мій дядечко-фармер минулої осені помер, і тітка просить їй допомогти. То ми й поможемо, як можемо.

— А ти корови не боїшся? — глузував Івась.

— Боюсь. А бика ще більше. А ти ні?

— Не боюсь! — хорохорився Івась.

— Побачимо! Приїдь до нас на фарму, покажеш, який ти герой.

Задзвонив дзвоник. Кінець науки, початок вакацій.

— Діти, попрощайтесь один з одним на ціле літо. Обміняйтеся адресами — будете листи писати. Це вам завдання на літо.

3. Оце фарма…

Авто наладоване понікуди. Не могли вирішити, що потрібно на фармі, а що ні.

— Та куди ти береш черевички на високих каблуках! — сердився тато.— Куди ти в них на фармі підеш?

— А в неділю до церкви!

— Ну, то ще й білі рукавички візьми!

— І візьму. Пам'ятаєш, як Марта до нас у гості приїжджала, то й рукавичок не забула. А ти візьми вишиті краватки для себе й Демка. Якраз у церкві люди побачать українську вишивку, то й про Україну питатимуть.

— А чого ти ці горщики береш?

— Марті на подарунок. А ти не забудь узяти свій і Демків велосипеди. Отам якраз вони потрібні, та й є куди ними ганяти…

Виїхали за місто, минали безмежні ряди кукурудзи й сої, що аж співали на сонці, напоєні вчорашнім дощем. Над полями літали зграї чорнокрилих бистрооких птахів, шмигаючи перед самим авто.

— А, розбійники, перевіряють, чи є вже зерно в качанах. Ці можуть все дощенту видзьобати, якщо їх не відігнати.

— А як їх відганяти, тату? Ходити з палицею по полю?

— Саме так. Оце вже маєш роботу в тітки Марти. Візьмеш батога в руки й будеш гайворонів відганяти.

Демко думав: а чому й ні? Це цікава робота, щось ніби сафарі в Африці, тільки без левів і слонів. Все ж таки полювання! От тільки чому тато так сміється?

Тітка Марта стояла при воротях і, прикривши очі дашком правої руки, пильно дивилась на шлях.

— Приїхали! Приїхали! — кинулась вона до Демка з обіймами.— Що ж ви так довго барилися? Лишіть речі в авті, ходімо їсти, поки страва не захолола.

Взяли тільки подарунки, а інше лишили на потім. На столі вже все стояло приготоване, як до весільного бенкету. І чого тут тільки не було! А найсмачніше — те, що виросло на фермі: молоденька кукурудза, соковиті полуниці, перші ранні пахучі яблучка, жовтуваті, з рожевими смужечками. Демко так наївся, що ледве зі стільця піднявся. Вийшов у садок, ліг на лежак під грушею й заснув.

Снилася йому Африка. Він з Івасем їхав автом через посушну пустелю. Сонце палило немилосердно, сухе бадилля сумно хиталось на ледь помітнім вітрі, а навколо бродили череди антилоп, кіз, зебр і жирафів, шукаючи собі поживи. Раптом із кущів вистрибнули дві левиці, погналися за черідкою антилоп. Антилопи кинулись утікати, і їм би вдалось врятуватися, коли б попереду на них не чекала засідка ще трьох левиць. Одна з антилоп з розгону налетіла на левиць — сама їм у лапи потрапила. Всі три кинулися на ту нещасну антилопу, і прийшов би їй кінець, якби не Демко та Івась. їм було до болю шкода маленької худенької антилопки, і вони скерували авто просто на левиць.

— Вікна позачиняй! — гукнув Івась, що сидів за кермом. Авто грізно загурчало і спинилось. Левиці облишили свою жертву й кинулися врозтіч. А потім, голодні й розлючені, стали стрибати на авто й шкрябати його пазурями та бити потужними лапами так, що мало не перекинули.

— Тікаймо! — кричав переляканий Демко.— Вони замість антилопи нас поїдять!!!

Але розпалене спекою авто не хотіло заводитись.