Моя ти мрія щастя й насолоди,
Усіми нагороджена дарами,
Крім одного — найкращого — свободи.
Все над тобою бурі і незгоди,
І так тебе катують, молоду,
Як дівчину нечуваної вроди,
Що їй краса ввесь час несе біду...
То той, то інший пхається несито —
З усіх сторін непрошені свати!
Горлають, що без Тебе їм не жити,
Що власністю їх буть повинна Ти.
— А гетьте, пропадіть, нахабні зайди!
Їм відповідь презирлива згори.
— Тікайте краще! Он де грають Байди,
Хмельницького, Мазепи прапори!
І вже кипить в степах запекла битва,
В житах столочених козацька стигне кров...
В очах, слізьми затоплених, молитва...
І раптом — крик: Звитяга! Поборов
Наш нарід знов нахабного займанця!
Музики, грайте! Лийте добрий хміль!
Земля гуде, видзвонює у танцях,
Забута кривда, страдництво і біль.
Бо кров батьківська не дарма пролита,
Зростить жита для молодих синів.
Зросте в піснях вогнем крилатих слів.
Але не довго в нас триває свято...
Опівночі пробив на сполох дзвін —
З'єднались два лукавих супостота
І вдарили зненацька з двох сторін.
І знов в неволі бранка-Україна,
Пойняв її із двох сильніший кат...
Краса й багатство — вся її провина,
За це її так мучають стократ.
Вінок зів'яв на золотім волоссі,
В очах блакитних смуток та імла —
Страждає Україна так і досі,
Свободи жде, і сонця, і тепла.