Жертва

Наталія Добжанська-Найт

* * *

...Не люблю писати щоденники. Але те, всередині, так переповнює мене, що якщо носитиму його в собі – вибухне, як атомний реактор. І розірве мене, принаймні, і спалить рештки – а може і ще кого обпече... Напевне, таки обпече...

Завжди боявся писати щоденники. З тієї простої причини – їх завжди хтось знаходить. І завжди їх знаходить і прочитує той, кому боявся б довірити свої таємниці навіть у найстрашнішому сні.

Батько...

Яке щастя, що я тепер сам! Він не знайде мене тут, у цій підвальній комірчині, серед мотлоху і щурів, пороху і глини... Він ніколи не шукатиме мене тут. Його рафінований спадкоємець, що змалку не мав відмови ні в якому комфорті, просто не може жити тут, у цих богемних нетрях. Навіть теоретично...

А практично – я тут, тільки-но спробував шматок власноруч заробленого хліба.

Власноруч.

І всупереч йому.

Скільки років я мріяв утекти кудись далеко від нього і ніколи вже не бачити!

Я ненавидів його.

З тих пір, як померла мама.

І навіть трохи раніше...

* * *

Маю перше випробування.

Мені зробили замовлення, і від нього залежить тепер, чи сприйматимуть мене усерйоз як скульптора. Молодого, але талановитого...

Я обрав цю професію наперекір йому – бо її так любила мама.

Мама, яку він зробив нещасною.

Бо вбив її мрію.

Вийшовши за нього, вона змушена була відмовитись від кар'єри.

Бо не треба було заробляти гроші.

"О, щастя яке!" – заздрив їй дехто, а вона, зціпивши зуби, силувано посміхалася.

"Ти маєш усе! – кричав він їй несамовито, а дитяче серце моє тенькало шалено, бо мені здавалося, що він от-от уб'є її. – А мало тобі – матимеш усе і ще трохи. На те і маєш мене! Я – годувальник сім'ї, між іншим! Тобі не потрібна робота, яка забиратиме тебе від мене! І взагалі, ти – берегиня дому, ти – окраса дому! Моя дружина не буде цілими днями ліпити багнюку! І припини цю мову – не ганьби мене!"

Вона знала, що не буде.

Знала, коли йшла заміж.

І ніколи не буде справжнім скульптором.

І померла вона – бо вчахла з горя.

Лікарі казали, що в неї рак – а я ще тоді знав. Чому вона померла.

Бо не хотіла жити.

Не хотіла ТАК жити.

Мрія, убита в зародку, принесена в жертву. Заради інших...

Ось за це я його ненавиджу...

* * *

А все-таки – це велика честь, що мені доручили виліпити саме її. Принцеса Ілона, принцеса-воїн, хоронителька нашого міста!..

Може, справа в чутках?

У мене таке ж прізвище, як у неї. Жінки з мого роду ніколи не змінювали своє прізвище, виходячи заміж. Принаймні, від прабабусі – те, що я пам'ятаю. Чи знаю...

Але ж то справді дурня якась – чотириста років! Ми б напевне знали, якби доводились родичами (чи то пак — нащадками) принцесі Ілоні. Проте – хай то навіть і безглузді чутки, але для мене стовідсотково – щасливий збіг обставин.

Серце радісно тенькає, як подумаю, що моя робота (сподіваюсь, що так) височітиме в музеї замку, і всі туристи споглядатимуть її, і моє прізвище – як автора...

Треба буде завтра ж піти до музею, створити образ. А то я про неї насправді мало що знаю...

Ех, знала б мама!..

* * *

— Пані, помилуйте! – і чоловік вкляк знесилено. Обдерті коліна були майже гнідого кольору: бура запечена кров, синці, лахміття... Якби не кров, можна було б прийняти за жебрака. Та очі... Вони дико і злякано бігали повз неї, як зацьковані, безпорадні звірі, немов спостерігаючи жахіття, невидиме для неї...

Принцеса відвернулась. Нудота підіймалась до горла, і вона відійшла до вікна, аби відволіктися спогляданням ясноти небесної блакиті, і пасторальних кучерявих хмарок-баранців, що неквапом пливли поміж променів.

Ляскіт батога примусив її здригнутися.

— Припиніть! Підведіть його! Дайте йому сісти!..

— Так він же...

— Негайно!.. І вийдіть, залишіть нас!..

Вони злякано позадкували, тривожно перешіптуючись.

— Ну, що ж за новину приніс ти, віснику? І де ти був, що трапилось в дорозі? Чи бився з ким?

— Я... ледве втік... від Душича. Ваш батько, наш король – в полоні. Принцеса засміялася нервово.

— Та що ти кажеш, віснику? Це навіть – не смішно. Наш король – в дорозі. І триста воїнів із ним. Ти чуєш – триста!!! Це цілих сотні три! А в Душича – лиш сотня волоцюг...

— Немає, пані, вже нікого. Лиш Душич сам – і наш король у нього у полоні – і ворохобників, що з Душичем, дві сотні...

— Що за мана найшла на тебе? Отямся, віснику! Три сотні воїнів, всі дужі, витривалі – мужі гартовані в боях!

— Отруєно. Померли всі... Лиш ніч одна перевернула і небо, й землю... Аптекар за своїх дітей боявся, отруту Душичу віддав... А далі – Душичеві ланці рядилися в купців... Вже ж краму їм не бракувало – пограбували пів землі, що від Дунаю до Карпат... Низький уклін віддали королю, і в дар – вино...

— І як повірив він? Не дав їм скуштувати?

— Обман цей вдався їм. Увагу десь відволікли, і танцівниці чарівливі із Душичем були, чи з бутля іншого вино вони надпили – проте повірив наш король! І – кара Божа! – отруєне все військо.

— А король? Чому його не отруїли?

— Йому подарували того бутля, де перевірене вино, при ньому куштували. І ще! Такий вже, певно, задум мали... Тепер заручник він...

— За що? Чого тепер їм треба? Хіба вже не простіше – всіх повбивати, отруїти – і замок захопити? Хіба не цього всім їм треба, скажи, о віснику? Скажи...

Мовчав посланець.

— Що їм треба?

— Принцесу... Душичеві за жону...

...

— Води! Води принцесі, негайно!

* * *

 

Посланець трохи помилився. Не все військо короля загинуло. Кілька десятків під час вечері нишком прошмигнули в ліс, а звідти – до села: аж надто скучили за любощами місцевих красунь. Вертались аж удосвіта. Одних полонили, другі втекли... Ще з півсотні, мабуть, недопили вина, а чи не вистарчило їм, а чи припасене ще мали – проте заснули, не померли – нутро їм покрутило трохи, занудило, в очах стемніло... Їх до світанку полонили, зв'язали, закували... Декотрі зрадниками стали – аби лиш вижить, приєднались до Душича і його ланців. І так примножилося військо у Душича, що був, казали, син воєводи позашлюбний... Тож воєвода – теж живий, із королем він полонений... Проте волів би сам померти, аби наруги не терпіть такої – від сина позашлюбного... І той ненавидів його, бо матір покриткою кинув... Та довго мовити про те. Лиш головне: то була правда, що короля життя обручки вартувало. Вінчання із принцесою...

— Я цього не благословлю!.. – старий король цідив крізь зуби. – Я королівську кров проллю на землю краще – аби не текла з байстрючою ув одних жилах... Волів би краще вже в могилу...

* * *

 

Вони були безпорадні, і такими почувалися. Ні педколектив, ні батьківський комітет – ні, тим більше, діти. Супроти влади...

Їхню школу виставили на аукціон.

— У місті є ще одна художня школа, — спокійно парирував мер. І неначе зі співчуттям, додав:

— Ну, куди ж нам діватися від віяння часу? У нас все на госпрозрахунку, має бути на самоокупності. А у вас – сотні квадратних метрів! Навіть за опалення довжелезні рахунки. А на балансі міста – лікарні, школи, між іншим! – і він потряс товстелезною текою. – Ось бачите, скільки, окрім вас? А кілька сотень дітей у нашому місті знайдуть де виявити свої таланти, не сумнівайтеся!

Юні таланти мали всі йти до другої школи. Аби всі там помістилися на заняттях, гіпотетично потрібно було робити три зміни. Це ледь не до десятої вечора... А ліплення – спеціалізацію їхньої школи – мали обмежити до години на тиждень. Решта годин відводилося б на малювання.

Школу таки продали. За сміхотворно ціною, можна було б сказати – якби це було хоча б трішки смішно. І не так боляче.

А покупцем виявився місцевий скоробагатько, який до речі був єдиним із присутніх на аукціоні. Без конкурентів. Таємничим чином про час і місце проведення аукціону до останньої хвилини не було відомо: то його переносили, то кілька разів речник мера натякала, що, мовляв, аукціон буде скасовано... Таки не скасували...

Тепер, сказали, на місці школи буде нічний клуб. Будівлю навіть не зноситимуть – реконструюють...

Батько Олени, що був директором тепер неіснуючої школи, одразу потрапив до лікарні. Обширний інфаркт...

Олена заламувала руки, мати її сиділа хитаючись, уся в сльозах, у напівтрансі перебирала пальцями сиве волосся, поправляла сімейні фото... Допомоги чекати було ні від кого. Грошей на лікування не мали. Позбиравши все, що мали, Олена налічила грошей аж... на три дні лікування батька...

І тут з'явився він. Знову.

Олена проклинала Наума ще відтоді, як він сказав їй, що купить цю школу, і зробить її безробітною. Домогосподаркою. Аби лише вийшла за нього заміж. А вона тільки мовчки ненавиділа...

Уперше він побачив її, коли вона виступала перед міськрадою. Серед організаторів мітингу на захист художньої школи. Прийшли діти, батьки, вчителі... Навіть перехожі зупинялися, заслухавшись її полум'яної промови.

— Що ми дамо нашим дітям? – казала вона, і голос її дрижав, розбиваючись об шибки великих та світлих вікон мерії. – Ось вони стоять, наше і ваше майбутнє, дивляться на нас очима совісті. Погляньте в їхні очі! У кожного з вас, міські мужі, напевне, була таки якась мрія в дитинстві, кожен прагнув розвивати власні таланти! Де ваші таланти зараз? Розкрадати власність громади – ось чому ви вчите нащадків! Невже ви чекаєте, що за кілька десятиліть вони викинуть вас, старих і немічних, із ваших домівок – і нікому буде вас захистити – бо ви виховаєте їх такими, як самі – монстрами, без душі і без совісті! І вони теж, як і ви тепер, знайдуть законне пояснення своїм вчинкам! Хіба винні ці діти в тому, що колись ви її – цю совість – втратили? Невже справді усе найкраще – дітям? Невже справді ви сподіваєтесь, що все найкраще не омине вас? Можливо, вам немає де відпочити, шановні пани бюрократи – і тому ви обираєте нічний клуб замість арт-школи? А може, ви бажаєте, щоб ці діти, як підростуть, витрачали свій час і гроші на випивки та азартні ігри – бо їм більше нікуди буде піти, бо їх не навчили іншим заняттям – тим, до чого вони прагнули, про що мріяли? Ви, що сієте зараз, ще колись гірко пожнете свій урожай!

— Та чого вона там репетує, — сказав до Наума якийсь панок із чорною текою.

1 2 3