Коли Ісус Христос чудесним чином народився у світі людей, ставши людським сином, незнані ноти сповнили небесні широти. Міріади нових думок завирували у домівках ангелів. "Незбагненно... недослідимо... незвідано... неосягненно..." І коли скінчився вік земний Христа, що продемонстрував Всесвіту єдине безгрішне життя на Землі, зачудування заполонило райські палати. "То правда, правда – лише єдиний Бог без гріха, лише єдина істинно чистота не може забруднитися, Єдиний безплямний..." Так виспівували хвалебну пісню небесними словесами срібнокрилі ангели. Радість і торжество світились, переливались у їхніх німбах...
Та проте де-не-де виринав шепіт: "А що б, якби..." І те невимовне "якби...", ще не озвучене, ще не вивершене, долинуло до Всевидючого і Всезнаючого. І це ще не вивершене, якби було промовлене, звучало б так: "А що б, якби ангел прийшов на Землю як людина?.. Чи міг би небесний вісник бути безгрішним?.."
І Творець, Який завжди дарує свободу обирати шлях, залишився вірним Своєму слову. Він скликав Раду ангелів, яка мала відправити на Землю того з них, хто найбільше прагнув воплочення.
Перед відправленням його інструктували: не можеш бути вповні людиною... Тому одна половинка душі твоєї залишатиметься ангельською, друга ж належатиме людській натурі. І та, людська, душа нічого не пам'ятатиме про небо і про ангелів. І нічого не знатиме про ангельську душу... З моменту твоєї появи на землі душа твоя розділена навпіл тонкою перегородкою, і не буде зв'язку між вами. Коли зруйнується перегородка, приймуть тебе знову на Небо...
— А... можливо – що не зруйнується? – несміливо спитав він, сподіваючись на нереальність запитуваного.
— Можливо... – зруйнували його таємні надії. – Тоді людина помре...
— А я?..
Нічого не відповіли йому Високі й Смутні (а може, високі й урочисті – ангел відчув, що починає сумніватись... як людина). Підвели його до краю Неба.
— Благословенного Світла тобі... І... удачі. Прости!..
— Бува-айте-е! – і відчув, що невидимою хвилею віддаляється, падаючи вниз...
Мить польоту була нескінченно довгою, і дорогою він споглядав знайомий йому космос, і споглядав себе...
Тепер йому вже зовсім не здавалось, що він зможе возвеличитись, як Син Божий... Мріяв-таки стати старшим Ангелом! Принаймні це, може, у нього б і вийшло... Як-не-як, досвід на земному поприщі... І у ці лоскітливі думки непрохано увірвалось: "... ти ходив по камінню вогнистому... Люципер, старший над ангелами... хотів бути, як Бог... Будете як боги..." І куди вони всі пішли? Скинуті з небес... Люципер – старший над пеклом. Вигнані з раю – і тепер на землі, куди він, Ангел, падає... "Отже, я – падший ангел?.. О Господи, прости!.."
- Наталія Добжанська-Найт — Ніч перед Різдвом
- Наталія Добжанська-Найт — Жертва
- Наталія Добжанська-Найт — Двері
- Ще 1 твір →
Він летів, наближаючись до землі – а людям здавалося, що падала зірка, і вони завмирали від щастя, і загадували бажання, і репетували, підскакуючи, вбачаючи у тому падінні обіцянку майбутнього щастя...
А йому все напливало на пам'ять: "...таємниця семи зір... сім зір – то Анголи... і зорі нечисті перед очима Його... І зорі попадають з неба... не дадуть свого світла... перед приходом Господнього дня, великого та страшного..." —"О Господи, невже я став провісником?.."
І зачувши ці думки, відчувши відгомін небесної оселі, старенькі на землі побожно хрестилися...
Мить падіння була довгою – але то була все-таки лише мить...
— Ну все, упав у пекло... – перешіптувались небесні Анголи. – У справжнісіньке пекло...
— Щасливий, він потрапив до раю, — заздрили демони з пекла...
Він потрапив на землю... І постала срібна нитка перегородкою в його душі.
* * *
— Це незвичайна дитина! – перешіптувалися акушерки, зачувши перший крик дитини.
— Це якесь небесне диво!.. – бо той перший крик був радше схожий на спів...
* * *
Він любив спостерігати польоти... Трепетний змах крил передавав нечувані імпульси в його дитячу душу, і він, не усвідомлюючи причини, плакав, дивлячись на птахів...
— О Господи, навіть ворони літають! Навіть кажани – і ті... – бідкався ангел. – А я – обрав собі цю холодну землю...
Хлопчик не чув тих журливих нарікань, але плакав – бо його людська душа не витримувала напруження срібної нитки, що у той момент різала його по серцю...
"Не виспався, бідненький," – думала його земна мама.
— А може, ти хочеш спатоньки? – і малюк біг до мами, шукаючи в тих обіймах бодай тимчасового затишку.
* * *
Його мрія мати птаха розбивалася раз за разом, коли пернаті спурхували з-перед його рук, втікаючи від людини...
Нарешті, спостерігаючи невтішні спроби малюка, його земний батько зжалився і зробив йому паперового птаха.
Кинутий у повітря, білий паперовий птах міг летіти якийсь час! Ширяючи на хвилях вітру, птах виконував усі забаганки цього нестримного Духа свободи, що приводило хлопчика у невимовний захват. Дитина бігла за птахом, зіп'явши голову догори і вже не помічаючи, що відбувається на грішній землі. Через те земля йому мстила то побитими колінцями, що задерлись, впавши на камінчик, то брудними і пірватими штанцями, то вщерть змоклими ногами, через що хлопчика вкладали на кілька днів до теплого ліжечка та відпоювали гарячим молоком та духмяними відварами трав, що, втім, його ніяк не засмучувало. Тепер він умів радіти всьому.
Однак, смуток таки мусив настати. І це швидко трапилось, коли вітер-розбишака заніс білого птаха до калюжі... Даремно просила мама хлопчика не намагатися відмити іграшку.
— Покинь її. Тобі тато нову зробить, — вмовляла вона його.
Покинь... Ще не усвідомлювала його людська душа – дитяча душа – що розставання неминуче, воно існує завжди... І неважливо з ким чи з чим – людині доведеться звикати до розставання, кожен раз заново – з жалем, без жалю...
Як зрадженого друга, покидав хлопчик зіпсовану іграшку – проте йому як живу... уже неживу, убиту пташку.
Тато робив йому ще і ще, а потім навчив самого майструвати пташок з паперу.
Хлопчик підріс, а захоплення паперовими пташками не минуло, як не минуло прагнення спостерігати політ... і не минула несвідома туга за польотами...
Захоплення не маленького вже хлопчака паперовими пташками ровесники сприймали як непростиме дивацтво. В той час як вони вже давно перейшли від іграшкових танків, пістолетів та рушниць до справжньої зброї – вудочок, батькових мисливських рушниць та зваблювання дівчат, — забавляння з паперовими пташками сприймалось як суттєве відхилення від норми. І викликало відповідну реакцію.
— Дивися-но, білий птах летить! – глузували з нього ровесники. І при кожній нагоді нищили паперове творіння.
Зрештою це переросло в манію, і хлопчиська з усієї округи просто полювали на його іграшки, вбачаючи у цьому веселу розвагу, а заодно – і спосіб самоствердитися за рахунок іншого!
— Гей, дурнику! Давай-но нам свою білу курку – хай летить до нас, ми її обскубемо!
— І випотрошимо!..
Дійшло до того, що йому на подвір'я підкинули мертвого голуба. Застреленого з батьківської рушниці...
Мертвий птах із залитим кров'ю білосніжним пір'ям символізував його людській, але ще дитячій душі кінець польоту, обламані крила мрії...
"Не сумуй, це не по-справжньому, тобі ще знадобляться крила," – намагалася достукатись до нього частка душі ангела.
Та даремно. Срібна нитка блокувала зв'язок міцніше, ніж бетонна стіна...
Проте приходила ніч, втихомирювалися пристрасті, і він засинав. І янголи приходили підтримати його, і огортали його своїми ніжно-золотавими пухнастими крильми, аби спочинок його був м'яким і лагідним. І сам Бог приходив і колисав його. І тоді згадував він, що прийшов ангелом на землю, аби врятувати світ, і плакав у Бога на колінах, і просив пробачення за власне зухвальство, і просив у Нього сили, і дякував, і радів, як дитина, що Бог із ним. Та для Бога він завжди був дитиною...
Приходив ранок, і він усе забував – окрім якихось невиразно-солодких уривків – проте почувався відпочилим і повним сил для нового дня...
— Заспокойся, не сумуй, — втішала його мама. – Ось, поглянь, що я тобі принесла.
І вона дала йому в руки шмат глини.
І він став ліпити. Спочатку неосмислено, просто м'яв у руках, наче камінь, якого хотів жбурнути в обличчя кривдникам... Потім місив... в уяві своїй пики насмішникам... Глина ставала все м'якшою і податливішою...
"І зліпив Господь чоловіка з глини земної..."
А руки вперто ліпили крила.
Вийшов птах...
— Нащо мені глиняний птах? – смутно запитав він себе. – Він же однаково не зможе летіти...
— Зате зможе співати! – відповіла йому мати, взяла до рук його пташину і зробила в ній кілька наскрізних отворів
— Як це – співати?
— Скоро побачиш, як ми її спечемо...
Пташка називалась окариною.
Сумно та тужливо вона співала. Ку-ку! Ку-ку!.. Зозуля, мати, яка кидає дітей... Бо не будує сама гнізда для своїх малят... Хлопець тужливо подивився вдалечінь. "Мені б мати справжні крила – то вже не потребував би ні паперових, ні глиняних птахів..." Та то було лише самотнім воланням, якому, він був певен, ніколи не судилося здійснитися, і тому він умить постарався запхнути його до найвіддаленішого закутка своєї душі. Та той найвіддаленіший закуток був-таки покуттям його самітної хатини...
Так, нові, глиняні птахи вже не могли літати, але вони відкрили йому чарівний світ музики. "Окарина – це і є музичний інструмент, — сказала йому мама. – Старовинний інструмент нашого народу." "Виявляється, не лише живі птахи співають," – думав він. Він робив усе нові і нові пташечки, експериментуючи з розмірами, формою, звуками... Їхня місцевість поповнювалась щебетом різноманітних птахів – живих і глиняних. Коли живі відлітали у теплі краї і попід хмарами літали лише люті віхоли, завиваючи своєї понурої колисанки, навколо їхньої оселі все так само щебетали створені ним пташки. Їхнє незамислувате цвіркотіння звеселяло їхню убогість, в тому числі убогість на барви, мелодії та убогість буденних зимових розваг.
— Неначе райський сад, — тужливо-ностальгічно зітхали одні, замиловуючись то ніжним, то задиристо-бадьорим цвіркотом.
— Пусте та дурне, нікому не потрібне забавляння, — відмахувалися від них інші, менш романтично налаштовані прагматики. – Ніякої користі з того людям нема. Хоча б дітей забавляв, і то би виправдав своє ледачкувате існування.
Серце його заюшило червоно при тих словах, і не одного дня йому вартувало, аби змиритися з тим несприйняттям, аби пережити цей біль і почати з намагання реально дивитись на час, простір і людей довкола.