Жив-був собі один чоловік на далекім острові, серед безмежних широт океану. І міг би той острів називатися цілком безлюдним, якби цей єдиний чоловік якимось чудесним чином — чи нещастям — туди не потрапив. А острів, на якому живе людина, навіть одна — вже не безлюдний, а залюднений.
І не помітив той чоловік, звідки і коли він туди потрапив. І здавалось йому, що жив він там завжди, і це завжди тривало цілу вічність.
Літо змінювалося зимою, зима — літом, сонце вставало і заходило, а чоловік знай собі рибалив, умостившись в улоговині поміж стрімких скель; а тоді пік собі рибу на камені, роздобувши вогонь старим як світ способом, із мохом та кремінцем. А потім спав у своїй печерці, підстеливши сухий пухкий мох та слухаючи пісні Вітру поміж скелями.
І не чув він інших голосів, як спів чи стогін несамовитого вітру, а чи курликання сердитих чайок над хвилями, а чи ревіння голодних морських звірів на світанку.
І здавалося йому, що й не почує ніколи він іншої мови.
І не бачив він інших світів окрім цього — та не бажалося йому думати, що цей маленький, залюднений лише ним самим острів, що цей острівець і є цілим світом… Не бажалось йому так думати, в те вірити — бо бачив глибінь прозорого неба навколо, бо бачив далекі сині скелі по той бік моря — і ті далекі скелі переконували його, що існує-таки інша земля, окрім його острова, і може навіть статися, що та земля… залюднена. Залюднена кимсь таким, як і він — кимсь таким же, з руками, без крил, з ногами, з пальцями, і з ротом та носом замість дзьоба…
Залюднена.
Може й була десь інша земля, думав він, існував десь і цілий світ без нього, бо він сам не може бути цілим світом, бо раз птахи літають зграями, і тюлені плавають парами або групами — значить, десь повинні бути такі, як він…
Значить, він просто загублений, загублений світом на цьому далекому острові на краю Всесвіту, на краю світу, на окрайці землі…
Та одного дивовижного ранку все раптом стало інакшим. Рожево жевріло небо, стихли, вгомонилися колись буремні та непокірні хвилі, стишилися-позамовкали галасливі чайки, немов упокорившись перед пришестям чогось Незвіданого…
Сонце підіймалося все вище, та небо не переставало жевріти. І чому ж така дивина, і з чого б це, затамував подивування чоловік.
З-за горизонту наближався ключ рожевих лелек. Широкі крила вдарялися об вітер, і разом вони складали дивну музику з нечуваних світів…
Птахи по одному приземлялися на камені довкола чоловіка, і скоро скелі зажевріли світанком, і подумав чоловік, що ж то за світ такий чудесний, на краю якого він живе — і нічогісінько не знає, і нічого не бачить…
І заговорив до нього найбільший птах, схиливши голову — а всі інші стихли, його слухаючи.
- Наталія Добжанська-Найт — Молитва про мудрість
- Наталія Добжанська-Найт — Ніч перед Різдвом
- Наталія Добжанська-Найт — Жертва
- Ще 1 твір →
— Ти маєш рацію, чоловіче, — і ти помиляєшся!
О Боже! Птах заговорив його мовою! Чоловік спершу подумав, що це сон, а тоді відповів власним думкам: ну і що, нехай це буде сон, зате який гарний сон! Проте що за загадкова мова у Птаха? Чому птах каже, що він помиляється, у чому має рацію?
І відповів йому Птах:
— Ти маєш рацію, чоловіче: існує Великий, незнаний тобі світ. І ти помиляєшся, чоловіче: ти зовсім не на краю Всесвіту, ти — усередині! Весь світ навколо тебе, вибирай!
"Якщо це сон, то байдуже, якщо не те скажу," — подумав чоловік, і відповів Птахові:
Я не бачу нічого, окрім зеленавих хвиль та сірих скель навколо; вірю лише в те, що світ є десь — бо над ним простирається небо, а раз небо простирається над цілим світом, то який же великий той світ! Та я не бачу його, і не потраплю туди, напевне, ніколи…
— Ніколи не кажи ніколи! — суворо наказав йому Птах. — Перед тобою — сотні дверей. Лише відкрий їх, ступи у простір! І тоді зможеш обрати свій!
Чоловік почав терти очі, та видіння не зникало.
— Ти говориш про двері, о Птаху з мого видіння! — заговорив чоловік. — Але я не бачу їх, я не бачу жодних дверей!
Тоді один із птахів злетів високо, стрепенувся об скелю — і… щез за червоними дверима, що враз намалювалися перед ним.
Так само злетів інший птах, і зник за отороченими білим пір'ям дверима.
Тоді так само зникнув іще й іще один…
— Усі ці двері — твої… Та лише тобі вибирати найближчі та найрідніші, які приведуть тебе до щастя.
— Чому, чому ти вирішив мені допомогти? — подивувався чоловік.
— Мене послав Той, Хто бажає усім щастя. А кожне творіння покликане бути щасливим. І ти теж потребуєш щастя, а отже, потребуєш допомоги. Лише допомоги, бо знайти його повинен ти сам.
— Але що там, за дверима? — не вгавав чоловік.
— Не за кожними дверима щастя. Точніше, там може бути і щастя — та не твоє. Тобі воно може обернутись і лихом…
— Так на що ж мені лихо, якщо я туди не хочу? Нащо поставлено мені двері до лиха?
— Аби ти вибрав, аби ти мав із чого вибирати своє щастя. Аби ти шукав… Бо пошуки щастя — це вже накопичення щастя за заповітними дверима…
Птах змахнув крильми.
— Я і так забагато тобі сказав. Мені пора летіти! — і наостанок він висмикнув пір'їну зі свого крила:
— Якщо тобі потрібна буде моя порада — пусти цю пір'їну на воду, і тоді я прилечу до тебе з далеких світів! Але лише раз, запам'ятай! Лише раз!..
І Птах здійнявся ввись, і рожеве марево згустилося, коли до нього приєднався цілий ключ рожевих лелек — а тоді миттю розтануло у золоті сонячних променів.
На острові лишалися сотні дверей — білих, рожевих, червоних…
— Ключ! — подумав чоловік. — Вони не залишили мені жодного ключа! Як же я потраплю у ті незнані світи — без ключа.
Ключ розтанув у небі.
"Це мені сниться, — подумав чоловік. — Я посплю ще трохи, і прокинуся — і все зникне…"
Він пішов у свою печеру, закутався у сухий мох, і заснув.
Довго, довго спав чоловік — не день, і не ніч, а кілька днів і кілька ночей. Тоді прокинувся — а сонце золотило пінисті хвилі, і золотило і без того золотий прибережний пісок; і золотило камені навколо, і скелі навколо, і двері на скелях теж золотилися…
Чоловік сидів із вудочкою, а думки його витали навколо дверей.
"Що чекає на мене там за дверима? Чи щастя, чи нещастя пізнаю? Чи впізнаю, чи розпізнаю я своє щастя? Чи прийме мене моє щастя?.. Чи відкрию двері? Чим відчиню їх?.."
Питання роїлися в голові, змінюючи одне одного, створюючи нові питання, не створюючи відповідей. Проте ясно було одне — ходи часу не спинити, повороту до минулого не буде, не буде ніколи… Бо ці скелі стали для нього не просто згустками каменю, не просто брилами сірими, без життя. Тепер кожна з них таїла у собі загадку. Надію або ж небезпеку. І не позбутися йому тепер оцих дверей у його житті, не позбутися ніколи, допоки… Допоки він не знайде одні, єдині. Двері, за якими він знайде своє єдине і неповторне щастя, тільки для нього, яке чекатиме лише на нього, бо для інших може обернутися лихом… Так само, як може обернутися на лихо для нього самого щастя іншого — якщо він увійде не в ті двері… Так де ж ті, інші? Нащо поставлено стільки дверей на цей безлюдний острів? Не БЕЗлюдний, бо ж він — людина. Отже — ЗаЛюднений…
О Боже, думав він. Жив собі без біди.. без надії… просто жив… А тепер численні питання плугом борознять його голову, і вимагають від нього пошуків відповідей… І він шукатиме, шукатиме ці відповіді за зачиненими — поки що — дверима, і знайде, знайде бодай декотрі… Та якою ціною? Страшно було подумати про те, що часом доведеться платити… Платити здоров'ям, часом, зусиллями, стражданнями… Власним болем…
"О Боже, які ж двері вибрати першими," — несміливо подумав він, та його тут же наздогнала інша думка: "Дивися, скільки тут їх! Ще будуть і перші, і другі, і треті… То чи не все одно, звідки починати?"
І він наважився, зрештою. Легенько підпер плечима двері… І вони посунулися, прочинилися.
І він потрапив у країну Вічного літа.
Спекотне сонце прогрівало боки, барвисті метелики заснували яскравим мереживом своїх крилець небо, теплий пісочок розніжував, запрошував погрітися…
Він ліг на пісочок, закинувши руки за голову… Він міг би так лежати годинами, насолоджуючись теплом, якого на острові бракувало…
Потроху насолода змінилася головним болем… Сонце напекло голову, перед очима пішли кола…
По золотавому пісочку до нього підповз рак і боляще вщипнув.
Чоловік зірвався на ноги. Ні, ні, це не його Країна Вічного Щастя… Це не для нього…
Ось одні двері вже позаду..
Далі була Країна Зими, де він бавився льодинками, аж поки йому не заціпеніли руки і не залоскотало в горлі. Він узяв як сувенір декілька бурульок, і щільно причинив за собою двері…
За іншими дверима він потрапив у бурю; одяг його пошматувало — і він ледве порятувався, однак впустив ненароком лютий Північний вітер на свій маленький острів; і кілька днів поспіль вітер лютував, намагаючись наводити свої порядки на його залюдненому острові.
Далі були ще і ще двері. І все не те…
Він втомився, він виснажився фізично і морально, і з кожним разом йому все менше бажалося поринути у пригоду…
Якось за одними дверима бачилися йому у синьому сяйві рудокосі русалки, і вабили його своїми виблискуючими у світлі місяця принадами і солодкими голосами… Та русалок було багато, а йому хотілося віднайти одну…людину… І він мусив чинити внутрішній опір цьому мареву, затикати пальцями вуха, аби не потрапити в полон звабливого співу Сирени…
А якось потрапив він у широкий степ, де його ледь не затоптав табун диких коней…
А якось ледь порятувався з пащі крокодила…
…Деякі двері відкривалися легко, від самого лише доторку, на деякі доводилося тиснути плечем, усім тілом, об деякі доводилося розбивати в кров кулаки, здирати до крові нігті… І те, що він бачив, не віщувало йому щастя…
Часами він потрапляв у чіпкі лещата хвороб; його тіло вкривалося болючими ранами, і він ледь добирався до виходу — і потім видужував місяцями на своєму острові. Часами безнадія навіть полонила його — і тоді йому здавалося, що він ніколи вже не видужає, і ніколи не знайде потрібні двері. Хвороби зрештою відступали, та знаки від ран залишалися як пам'ять…
За деякими дверима бачилися йому жахіття та примари, що лякали його голодом, смертю, ранами від хижаків та розбійників, божевіллям від самотності та тисячею інших страхів… Часами йому достатньо було лише привідкрити двері і зазирнути всередину — аби побачити, що криється за ними, щастя чи нещастя… Однак примари встигали вириватися з-за прочинених дверей — і бити та ранити його на місці, навіть не чекаючи, доки він навідає їхній куточок…
А за одними дверима він знайшов скрині, повні золота — та не принесли вони йому щастя, бо не мав із ким порадіти з того.