КАМІНЬ

біографічний роман

Книга четверта.

ПЕРЕЛАМ

Пам'яті мого батька, Шаблі Петра Даниловича, присвячую.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Павло Тичина, "Я утверждаюсь"

Розпорядження завідувача фінвідділу

1933 рік, квітень. Томаківка.

Завідувач фінансового відділу Томаківського райвиконкому Мирон Васильович Кийко сидів, дивлячись на текст чергової телеграми "згори". Начальство вже вкотре вимагало посилити роботу зі стягнення податків і зборів. Втім якщо попередні циркуляри мали характер загальних вказівок, то тепер у папері були визначені й конкретні порушники – колгоспи "Плужанин", "Хлібороб" та "Могутня".

"Далі тягнути нікуди – треба зображати бурхливу діяльність", – уґрунтував завфінвідділу і смикнув за висячий зліва від нього мотузок.

У приймальні пролунав звук дзвіночка, почулися ознаки руху, потім відчинилися двері й у кабінет увійшла миловидна, хоч і сильно схудла, секретарка.

Кийко звернув увагу на запалі очниці молодої жінки, які ще більше виділяли на довгастому обличчі й без того величезні карі очі.

– Слухаю, Мироне Васильовичу, – коротко сказала Віра, приготувавшись записувати вказівки у маленький блокнотик.

"Голодує, – подумав чоловік, – видно, вся сім'я тримається в основному на її виконкомівському пайку".

Миронові захотілося чимось підтримати свою вірну помічницю, проте він згадав невеселі звістки із сіл, а відтак відкинув невчасний порив гуманізму: вона ще у привілейованому становищі, а багато хто просто вмирає з голоду.

– Вірочко, запроси до мене Величка, Буюна та Шаблю, – звернувся завфінвідділу до секретарки.

Та кивнула, швидко провела олівцем по паперу й одразу попрямувала виконувати розпорядження.

...

Ідучи коридором, Данило і так, і сяк прикидав у думці, навіщо це раптом Кийку знадобилося викликати відразу трьох співробітників, та ще й такого різного профілю. Так ні до чого і не додумавшись, але підійшовши до приймальні, він залишив це невдячне заняття, пригладив лисину та простяг руку Дем'янові Величку, котрий вже перебував біля дверей начальства.

– Вітаю, – промовив Данило під час рукостискання, – не знаєш, навіщо викликає? – він кивнув головою на двері й розплився в посмішці.

– Не знаю, однак можна здогадатися, – усміхнувся у відповідь і Дем'ян. – "Посилити роботу зі стягування податків та зборів!" – спробував він наслідувати густий баритон Мирона Васильовича; правда, через писклявий голос це в нього вийшло не дуже.

Данило все ж таки схвально відреагував на силкування колеги, злегка хитнувши головою та скорчивши лукаву гримасу.

Підійшов третій, і Вірочка відразу ж включилася у процес.

– Заходьте, – скомандувала вона на правах керуючої рухом.

Чоловіки увійшли в порядку субординації: першим – завсектора Величко, потім бухгалтер Шабля та останнім – конюх Буюн.

– Товариші, – звернувся до присутніх завідувач фінансового відділу після того, як ті розсілися за столом на запропоновані місця, – партія й уряд вимагають від нас посилити роботу зі стягнення податків та зборів, підвищити пильність і вжити рішучих кроків для покарання порушників.

При цих словах Дем'ян багатозначно глянув на Данила й підморгнув невидним начальникові оком.

– Катастрофічне становище склалось у колгоспах "Плужанин", "Могутня" та "Хлібороб". Але якщо ситуацією в "Плужанині" ми володіємо і вже проводимо там необхідні заходи, то з іншими двома господарствами втрачено будь-який зв'язок: податки не надходять уже більше двох місяців, а спроби зв'язатись із керівництвом по телефону та телеграфу так ні до чого й не привели.

Після такого спічу Данило, та й інші, схоже, теж, почали здогадуватися, які дії хоче ініціювати Кийко.

– В таких обставинах я вирішив створити комісію у складі вас трьох, – Мирон Васильович по черзі обдарував поглядом кожного. – Доручаю завтра ж виїхати до колгоспів "Могутня" й "Хлібороб" із перевіркою та розібратись у причинах зриву сплати податків. Перевіряти все – від бухгалтерії до дисципліни і наявності залишків на складі. Вже досить тепло, й морозів, очевидно, вже не буде. Дороги не дуже, втім на підводі потихеньку доїхати можна. Тож зараз для відрядження саме час. Отримуйте на складі продпайки на тиждень, корм для коня, одягайтеся тепліше – і в дорогу!

– Підвода може не витримати такої далекої мандрівки, – не проминув скористатися нагодою Кузьма Буюн, – я ж Вам казав про ремонт.

– Гаразд, їдь у майстерню, скажи, що я просив відремонтувати до завтра, а щодо оплати розберемося трохи пізніше, – не без прикрості промовив завідувач фінвідділу, злегка махнувши рукою.

– А які наші повноваження? Що ми маємо зробити стосовно колгоспів чи їхнього керівництва? – уточнив завдання Величко.

– Ви повинні вручити керівництву колгоспів розпорядження про необхідність погасити до кінця місяця всі заборгованості з податків та зборів у повному обсязі. Даниле Капітоновичу, – звернувся Кийко до бухгалтера, – підготуйте, будь ласка, документи.

– Добре, – кивнув головою той.

– А якщо ми не знайдемо керівництва, або колгоспники відмовляться приймати чи виконувати розпорядження? – спробував прорахувати ситуацію Дем'ян Степанович.

– В будь-якому разі вручіть його найстаршому начальникові, якого знайдете: якщо не колгоспному, то хоча б партійному чи радянському. І нехай розпишеться про отримання на вашій копії документа. Якщо відмовиться – самі складайте акт із зазначенням причини відмови. Вимагайте також гарантійного листа з указанням передбачуваних термінів погашення заборгованості.

– Зрозуміло, – сказав Дем'ян, підводячись, – а коли та де отримувати провізію?

– Сьогодні наприкінці дня на складі: я розпоряджуся, – відповів завідувач фінвідділу, – про запасні нічліги в дорозі теж намагатимуся домовитись; і не затягуйте, а то, чого доброго, всі отримаємо по шапці!

Решта членів новоствореної комісії також піднялися з місць та стали виходити з кабінету. Їхати підводою на цілий тиждень у таку далечінь, та ще й по холоду, нікому не хотілося. Єдине, що було позитивного в цій ситуації, – це продовольчі пайки. Заради них варто було піднапружитися, а там – як Бог пошле!

Інцидент із бригадиром столярів

1942 рік, лютий. Виправно-трудовий табір "і"/6.

Сидячи верхи на верстаку, Петро бив киянкою по стамесці. Він продовбував паз у бруску. Робота столяра нелегка, проте більш щадна порівняно з валкою лісу, якою займалася більшість ув'язнених табору. Щоправда, через недоїдання та подовжений робочий день Петін фізичний стан погіршився; це хлопець відчував, якщо доводилося, як зараз, довго виконувати силові дії.

Більше половини місяця тому, коли він тільки приступав до столярництва, здавалося, що за кілька тижнів удасться освоїти професійні прийоми, "набити руку", і йому підкориться планова норма. Але йшли дні за днями. Петя уже сяк-так навчився виготовляти меблі. Однак, на жаль, чим більше він дізнавався, що та як треба робити, чим більш відточеними ставали рухи, тим менше звичайної сили, а особливо витривалості, залишалось у його змученому організмі. Зранку в тілі ще відчувалася, нехай і не колишня, а все ж таки енергія, втім варто було певний час попрацювати – й вона кудись випаровувалася. Тепер є вміння та навички, проте немає фізичної можливості тривалий час виконувати тяжкі трудові операції. Норма щодня так і залишається невиконаною. А значить, руйнуються мрії про посилену пайку за виконання плану.

Петро відклав убік стамеску: треба було перепочити, аби якось відновити сили. Майже відразу після цього хлопець упіймав на собі важкий погляд Усмана Туйгунова.

– Агов, студенте! Ти що сюди – відпочивати за тисячі кілометрів приїхав?! – звично прикрикнув на Петра бригадир, вип'ячуючи свої очі та черевце у напрямку порушника трудової дисципліни. – Ану, за роботу!

Почувши зауваження, Петя зобразив бурхливу діяльність. Щоб не злити начальника, він знову взяв стамеску, довго колупав нею в зробленому пазу, ніби вичищаючи шматочки деревини, а насправді продовжуючи відпочинок.

– "Тук, тук", – хлопець відновив перерване довбання, але вже у значно повільнішому темпі.

При цьому краєм ока він поглядав на Усмана, по його діях оцінюючи, наскільки вдалим виявився маневр.

"Начебто заспокоївся", – задоволено подумав Петя, продовжуючи стежити за поведінкою бригадира.

Тим часом Усман підійшов до свого верстака. Петро мимоволі посміхнувся: створювалося враження, що опуклий бригадирів живіт неминуче заважатиме коротким рукам виконувати трудові дії. Однак варто було башкиру приступити до роботи, як його черевце якимось незбагненним чином утиснулося, почало ховатися в неробочі зони, надаючи рукам простір для зручного проведення необхідних операцій.

За час спільної з Усманом роботи Петя зрозумів, що той був посереднім фахівцем, проте чудово вписався у будні табірної системи як дрібна "шишка на рівному місці". "Погонщик мулів" – так хлопець визначив для себе стиль керівництва бригадира. Туйгунов не надто морочився з приводу своїх обов'язків: просто старанно виконував вказівки начальства – робив зауваження та влаштовував прочуханки тим, хто, на його думку, працював недостатньо інтенсивно; завзято стежив, щоб, не дай Боже, ніхто не вчиняв перерв у трудовому процесі. В той же час зміст і ефективність роботи мало цікавили бригадира.

Будучи вільнонайманим, Усман користувався всіма благами та правами суспільства. Втім, як людина недалека, він був уособленням прислів'я "Ситий голодного не розуміє". У керівництві колективом його підхід характеризувався простотою: Туйгунов займав принципову позицію, яка полягала в тому, що у роботі всі рівні. При цьому бригадир не звертав уваги на фізичний стан ув'язнених, а відтак дивувався, чому згодом працівники часто знижують виробіток, намагаються філонити. Йому не було діла до занепаду сил у тих членів бригади, котрі вже тривалий час голодували і, разом з тим, важко працювали в таборі.