КАМІНЬ

біографічний роман

Книга перша.

ПЕРШІ КРОКИ

ДО СВІТЛА ТА НАЗАД

Пам'яті мого батька, Шаблі Петра Даниловича, присвячую.

Вступ

Шановні читачі! Трагічні події 2022 року принесли українському народові багато горя та страждань. Водночас війна в Україні спонукала усіх нас до об'єднання, прояву наших найкращих відмітних якостей, а також до усвідомлення своєї ідентичності як єдиної української нації.

Ми зрозуміли та відчули на практиці, що наш народ, наше суспільство має міцний фундамент, завдяки якому українці здатні протистояти підступному та страшному ворогові. Основа нашої стійкості – це прагнення народу до вільного щасливого життя на рідній Богом даній землі. Заради цього ми наполегливо працюємо, воюємо, виявляємо свої кращі риси у відносинах між людьми.

Прекрасні національні достоїнства українці успадкували від предків, усмоктали з молоком матері та розвинули за часи становлення нації. А локомотивами нашого руху до кращого майбутнього завжди були і є видатні земляки, одним із яких я вважаю свого батька.

Триваюча російсько-українська війна змусила мене дещо під іншим, патріотичним кутом зору поглянути на історію України періоду 1920-1940-х років. Зокрема, саме таким чином я нині оцінюю й тодішні події з життя мого репресованого батька, родичів та знайомих, котрі описую в біографічному романі "Камінь". Водночас переконаний, що одним із ключових чинників, які нині призвели до поширення серед деяких верств нашого населення наративів "руського миру", було недостатнє висвітлення в українському медійному й освітньому просторі трагічності та нелюдськості тих страшних часів.

Вважаю, що сьогодні, під час війни, існує особливо нагальна необхідність подальшого зміцнення єдності українців по всіх напрямках, їхнього все тіснішого об'єднання та згуртування навколо спільних цінностей, таких як воля, віра в себе, мова, толерантність та інші демократичні принципи. І мені хотілося б внести свій скромний посильний вклад у ці процеси.

З огляду на перелічені вище аргументи, пропоную вам, дорогі українці, розділи мого біографічного роману "Камінь" українською мовою. Сподіваюся, що засновані на розповідях свідків правдиві історії про колективізацію, голод, війну та репресії 1920-1940-х років допоможуть усім нам краще зрозуміти та вірно оцінити не тільки минуле, але й логіку сучасних подій, а отже, дадуть можливість більш обґрунтовано віднайти своє гідне місце та роль у нинішньому непростому житті.

© Володимир Шабля

21 червня 2022 року.

Передмова автора

Я ріс старанним і слухняним хлопчиком. Вдома – оточений любов'ю та турботою первенець; у дитячому садку – безпроблемна, але досить кмітлива дитина; у школі – круглий відмінник зі зразковою поведінкою. Якось ненав'язливо й органічно до моєї дитячої свідомості увійшли поняття добра і зла. Водночас самі собою зрозумілими були винагорода за добро і покарання за зло. Це були основоположні, непорушні правила мого життя; а мені подобалося робити все за правилами, яким мене навчали старші.

І звичайно ж, я любив своїх тата і маму, дідуся й бабусю, вважаючи їх найкращими людьми на світі. Вони люблять мене, дбають про мене. І я їх також люблю; ця впевненість прийшла теж якось сама собою. Мої родичі живуть строго за правилами, причому я жодного разу не бачив, щоб вони порушили ці правила ні стосовно мене, ні стосовно інших людей. В усьому наслідуючи близьких, я зі шкіри геть ліз, щоб відповідати поставленій ними високій планці.

До школи все було майже ідеально: побудована в моєму мозку система цінностей, заснована на добрі та любові, функціонувала майже без збоїв. А окремі прикрі винятки лише підтверджували непорушність правил. Просто, щоб прийняти сумнівні вчинки деяких людей, потрібно розуміти, що у них є свої правила, які не суперечать загальноприйнятим.

Щоправда, у школі моя зразкова картина світу дала перші тріщини: вчителька не завжди об'єктивно оцінювала мої знання, іноді занижуючи оцінки, а то й караючи нізащо. Інших же хлопчиків і дівчаток хвалили за куди менші досягнення та прощали їм багато які витівки. Крім того, серед однокласників у мене з'явилися кривдники, яким періодично вдавалося уникати покарання за свої негідні вчинки.

І все б нічого – крок за кроком я, як і належить, вчився жити в реальному світі – та стали періодично проскакувати тривожні дзвіночки у розмовах родичів. Мимоволі слухаючи їхні повсякденні, а особливо застільні бесіди про колективізацію, голод, війну, репресії, я сприймав ці розповіді як цікаві, а часом страшні події, крізь які довелося пройти моїм близьким. Хоча все це були історії не такого вже й далекого минулого, я відчував їх як те, що відбувалося колись давним-давно, мабуть, лише трохи пізніше, ніж такі улюблені мною казкові сюжети.

Багато чого з почутого я не розумів, але ще далеко не заповнена інформацією молода пам'ять чітко фіксувала у своїх анналах відомості про події та факти. Так, я намагався оцінити, ув'язати воєдино те, чому навчали в школі та вдома, зі своїм незначним життєвим досвідом, а також із розрізненими думками та емоціями старших. Але нестача знань заважала мені зробити це коректно. Тому я просто не включав до своєї системи цінностей ті моменти, які їй не відповідали.

Живучи з батьками, я поступово звик до думки, що у нас в сім'ї майже все завжди було добре: любов панувала всередині нашого осередку суспільства, а зовні була очевидна повага оточуючих. Мабуть, для тогочасного періоду це відчуття багато в чому відповідало дійсності. А про більш ранній відрізок часу зручно було думати, як про якийсь древній, котрий давно канув у лету.

Цей мій благосний стан різко й раптово порушив тато, коли мені було років 10. Якось, сидячи за святковим столом, ми, як завжди, обговорювали поточні справи. Не пам'ятаю, про що була розмова і що стало приводом, але раптом батько повідомив, що в минулому 17 років провів у в'язницях, таборах та засланні. На той момент це визнання стало найбільшим шоком за все моє життя.

"Мій тато, найкраща і найрозумніша людина на Землі, й раптом – таке?!" Спочатку я відмовлявся вірити своїм вухам. Але тато не зупинився на констатації факту. Він продовжував розповідати, дедалі більше розпалюючись. Про голод, про знущання, про безправ'я. І про своє жахливе становище в цій нелюдській системі. Тепер я розумію, як важко було йому, за наших довірливих стосунків, так довго приховувати своє минуле. Батькові хотілося якнайшвидше відкритися, зняти камінь з душі; і того вечора він вирішив, що я достатньо подорослішав для цього.

Я слухав і слухав, приголомшений. Відразу оцінити, зрозуміти та прийняти все почуте я не міг. Але у пам'яті чітко віддруковувалися слова, думки, факти, інтонації, емоції.

Для їхнього осмислення потрібен був час. І батько дав мені кілька днів. Ці дні запам'яталися як болючі та важкі; дні метань, дні ламання стереотипів. А потім тато знову заговорив: питав моєї думки. Коли ж я запевнив його, що розумію і приймаю почуте, що, як і раніше, люблю і ставлюся з повагою, батько страшенно зрадів, обійняв і поцілував мене.

Надалі татові розповіді про його дитинство, юність, досягнення й поневіряння стали у нас традиційними. Тепер і коли ми їздили в гості до дідуся з бабусею, ніхто вже особливо не ховався. Всі разом говорили про історію та сьогоднішній день, намагалися знайти логічні зв'язки та пояснення; часом виникали жаркі дискусії, що стосувалися тих чи інших подій минулого, сьогодення та майбутнього.

З цього часу більшість раніше незрозумілих для мене фактів і думок склалися в цілісну картину. І я сприймав життя як зв'язну послідовність зміни поколінь з усіма позитивними та негативними моментами, властивими різним періодам часу. Логічність такої системи давала змогу легко і органічно нанизувати на неї все нові й нові знання та епізоди.

Минали роки. Я став дорослою самодостатньою людиною. Життя мене теж періодично міцно било й випробовувало на міцність. Але щоразу, порівнюючи свої життєві неприємності з тим, крізь що пройшов батько, я переконувався: це абсолютно незрівнянні речі.

І тим більше захоплення викликає в мене тепер татів спосіб подання інформації: навіть найстрашніші моменти свого життя він втілював у форму захоплюючих оповідань, майже пригод. Незважаючи на глибокий трагізм усієї його біографії, мій батько не обізлився, не перетворився на буркотуна. Я вважаю це свідченням татового невичерпного оптимізму, любові до життя і віри в торжество справедливості. Подібне відчуття світу я намагався в міру можливості зберегти і в книзі; тим більше, що воно близьке й мені самому.

Згодом я зміцнився у впевненості, що Бог удостоїв мене великої честі, зробивши сином такої прекрасної, розумної, доброї, сильної та рішучої людини.

На жаль, життя швидкоплинне. Мої батьки постаріли. А 15 років тому тато пішов у кращий світ. Через рік після цього у мене дозріла ідея якось відобразити неймовірні перипетії його життя, про які розповідали він сам, його родичі, близькі та друзі. Я вважав цю інформацію дуже повчальною та корисною насамперед для майбутніх поколінь.

Озвучивши свої наміри, я попросив маму та сестру допомогти мені відновити в пам'яті татові оповіді. Яким же було моє здивування, коли виявилося, що вони можуть повідомити лише окремі фрагменти, найчастіше відомі й мені. Виходило, що основним носієм цієї цінної інформації тепер є я. А це накладало на мене особливу відповідальність за те, щоб яскраві описи татового життя, котрі знаходилися в моїй голові, не пропали безслідно.

З цього моменту моїм завданням стало старанно записувати все, що я пам'ятав, включно з розповідями моїх близьких і знайомих. Періодично в пам'яті спливали нові й нові моменти; часом цілі татові новели знову приходили до мене уві сні. Крім того, я знайшов і перефотографував купу паперів, знімків та документів, що вціліли у сімейному архіві, а потім ретельно опрацював їх. Завдяки цим текстам та фотографіям теж удалося багато згадати та зрозуміти. На допомогу мені прийшли також музеї, виставки, державні секретні архіви, які щойно відкрилися, а також вчасно підоспілий Інтернет, де можна було знайти багато документів і цінної інформації.