КАМІНЬ

біографічний роман

Книга друга.

НЕПРОСТІ ДОРОГИ ДО ПЕКЛА

Пам'яті мого батька, Шаблі Петра Даниловича, присвячую.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Павло Тичина, "Я утверждаюсь"

Писар Данило Шабля

1941 рік, вересень. Театр бойових дій під Мелітополем.

Три доби тривала нескінченна їзда на автомобілях, возах та у вагонах, яка перемежовувалася форсованими маршами, переправами, бомбардуваннями і гарячковим риттям окопів. Спати червоноармійцю Данилові Шаблі вдавалося тільки на ходу – в транспорті; та й сном такий стан можна було назвати лише із дуже великою натяжкою. Двічі за цей час доводилося згадувати забуті з часів Першої світової війни навички стрільби зі гвинтівки. Знову, як і тоді, гатити доводилося по німцях, котрі раз у раз намагалися несподіваними ударами внести сум'яття в організований відступ радянських військ.

І ось нарешті після всієї цієї вакханалії Данилові пощастило: його зарахували на місце загиблого писаря до штабу нещодавно переформованого стрілецького полку. А це означало пристойні умови існування поруч зі штабним начальством.

– Повечеряєте і – спати, – дав розпорядження безпосередній начальник Данила – діловод старшина Курєєв, вказуючи на тапчан у кухні великого будинку, що слугував прихистком для обслуги штабу полку, – а завтра о шостій ранку – бути в повній бойовій готовності!

– Слухаю! – відповів Данило, віддаючи честь.

Щойно за старшиною зачинилися двері, новоспечений писар поквапився до польової кухні. Один із кухарів був томаківчанином і Данило вмовив земляка видати йому їжу поза чергою. Швидко проковтнув пайку, а затим попрямував до місця ночівлі. Ледве прийнявши горизонтальне положення, чоловік одразу відключився.

...

Такий солодкий сон був перерваний грубим сіпанням за плече.

– Підйом! Пів на шосту ранку! – ніби й пошепки, але якось наполегливо та різко сказав Курєєв.

Данило швидко схопився, вмився, одягнувся, з'їв залишений на сніданок з вечора шматок хліба і до потрібного часу вже був у будівлі штабу полку.

– Зараз буде летучка, – пояснив старшина, всаджуючи свого нового помічника біля себе за столом, розташованим у кутку кімнати, – ти поки сиди тихенько й постарайся в скороченому вигляді записати все, що говоритиме командир полку. А я на себе візьму решту.

– А як я дізнаюся, хто командир полку? – поцікавився Данило.

– Він єдиний має звання підполковника; звуть його Роман Васильович Котельнюк; і швидше за все, саме він починатиме летучку.

Данило кивнув, а потім за прикладом свого безпосереднього начальника взяв вручений йому чистий блокнот і на першому аркуші вгорі акуратно записав дату: "22 вересня 1941 р., 6 годин 15 хв. – Летучка". Тим часом Курєєв став записувати у своєму щоденнику прізвища присутніх та прибуваючих офіцерів. А Данило, оскільки поки що нікого з них не знав, вивів каліграфічним почерком: "Підполковник Котельнюк Роман Васильович, командир полку", потім поставив двокрапку й узявся з цікавістю спостерігати за тим, що відбувається.

Наступ скасовується

22 вересня 1941 року, ранок. Театр бойових дій під Мелітополем.

В очікуванні планерки командний склад полку займав місця за великим столом, розташованим у центрі кімнати. Військові тихенько перемовлялися з сусідами, а іноді кидали пару слів тим, хто сидів поодаль.

– Ну що, готові дати прикурити німцям із румунами? – ледве посміхаючись та окидаючи поглядом присутніх, тихенько спитав чорноокий майор, що розташувався праворуч від місця головуючого. Ледь помітний акцент і характерне смагляве обличчя видавали в ньому вихідця з Кавказу.

– Так точно, товаришу начштабу, – лукаво промовив капітан, який сидів навпроти, – вогник запасений у достатній кількості!

Легкий регіт пробіг уздовж столу й закінчився смачним іржанням у дальньому його кінці.

Рівно о 6:15 вхідні двері відчинилися, і в будинок, котрий займав штаб полку, жвавим кроком увійшов Котельнюк.

– Здоров'я бажаю, товариші командири! – уривчасто й голосно промовив він, а потім, не звертаючи особливої уваги на стримані вітання у відповідь, продовжив: – Відразу ж перейду до головного: щойно отримано бойове розпорядження, в якому наказано відкласти намічений на завтра наступ.

Підполковник дивився на центр столу перед собою. Його кам'яне обличчя намагалося зберігати суворий спокій, однак іноді жовна, що перетікали під шкірою, видавали вируючі всередині емоції.

На кілька секунд у кімнаті зависла мертва тиша.

– Як же так?! – пролунав здавлений вигук десь в гущі офіцерів.

Директива штабу Південного фронту

про наступ (архів ЦА МО РФ)

Гул безлічі збуджених голосів, який почувся у відповідь, свідчив про несхвалення інформації, що надійшла.

– Попрошу тиші! – підвищив голос командир полку. – Щось незрозуміло? Є наказ командування – і ми маємо його виконувати.

Шум у приміщенні ще більше посилився.

– Дозвольте? – після деяких вагань підняв угору вказівний та середній пальці начальник штабу майор Балаян.

– Будь ласка, – кивнув у відповідь головуючий.

– Романе Васильовичу, – почав той скривджено, – не мені Вам казати, що цей наступ – більше, ніж наполовину, – наше дітище: ми його задумали, спланували, і ми переконали командування в доцільності проведення. Для початку активних бойових дій на нашій ділянці, наскільки можна судити з об'єктивних даних, зараз склалася сприятлива обстановка: основні сили німців все ще зав'язані на протидії проривам наших оточених угруповань під Києвом, а наші місцеві візаві кинули добірні частини до Криму, тим самим суттєво послабивши свої позиції тут. У нас майже все готове для наступу. Вважаю, що треба спробувати переконати командування армії та фронту, довести їм необхідність термінового проведення наміченої операції.

Звіт про дії радянських військ із посиланням на вказівку Ставки ВГК і Главкома ПЗН про відтермінування наступальної операції в районі Мелітополя (архів ЦА МО РФ)

– Які ще є думки? – коротко спитав Котельнюк.

– Я підтримую начальника штабу, – шумно підводячись, пробасив Іван Велесов, командир 2-го батальйону, – ситуація для наступу сприятлива. Більшість частин, котрі нам нині протистоять, – румунські, а вони не настільки добре озброєні й навчені, як німці. Крім того, за даними розвідки, танків у супротивника поблизу майже немає. А в нашому розпорядженні вже є потужний кулак, що включає три танкові бригади. Якщо вдаримо зараз – даю голову на відріз – ворог побіжить!

– Хто ще хоче висловитись? – оглянув присутніх командир полку.

– Дозвольте? – промовив м'яким тенором полковий комісар Перельман. – Товариші! Я, як і всі ми, хочу якнайшвидше розбити ворога. І ви добре знаєте, як палко я підтримував вашу ініціативу про масований контрудар. Втім якщо надійшло розпорядження відкласти наступ, то, мабуть, для цього є вагомі підстави, котрі нам, можливо, не відомі. Тому вважаю, що до з'ясування причин та підґрунтя такого рішення командування необхідно утриматися від будь-яких рішучих кроків.

Знову настала тривожна пауза. Мабуть, усі чекали, яку позицію займе командир полку. Проте той, не підводячи голови, тільки промовив:

– Ще міркування?

Піднявся начальник артилерії полку майор Найденко. Деякий час він переступав з ноги на ногу, ніби не наважуючись почати, але потім сперся об край столу і, не поспішаючи, приступив до своєї розповіді:

– Років десять тому ми з німцями були друзями, й мені довелося навчатися у спільній із ними бронетанковій школі "Кама" під Казанню. Там я взяв для себе багато корисного – і щодо тактики бою, і щодо організації, і щодо матчастини. Втім знаєте, який головний висновок зробив за підсумками навчання? – спитав він, повільно оглядаючи товаришів та намагаючись подовше зберегти інтригу. – Не повірите, але найточніше цей висновок сформульований у російській приказці: "Дорога ложка до обіду". На жаль, зі втіленням цієї приказки в практику у нас проблеми, а ось у німців – навпаки, все гаразд. Ми часто запізнюємося в прийнятті рішень, а вони намагаються ретельно все планувати, а потім реалізовувати чітко за часом, оперативно використовуючи кожну можливість. І що не кажіть, а саме у цьому їхня головна перевага, завдяки якій вони змогли перейти за Дніпро.

Найденко замовк, знову обводячи очима офіцерів та переминаючись.

– Ви скажете, до чого я все це говорю? – продовжив він через кілька секунд. – А до того, що зараз у нас є і хороша ложка у вигляді ударного угруповання, і ситний, але не надто перчений, обід, котрий можна легко цією ложкою з'їсти; а ось за кілька днів усе може змінитися. Впевнений, що наступати потрібно якнайшвидше, протягом максимум двох-трьох днів. Інакше німецькі частини, що вивільняються з-під Києва, будуть перекинуті сюди й не дадуть нам розвернутися.

– Що ви пропонуєте? – уточнив командир полку.

– Пропоную сьогодні ж їхати до штабу армії, з'ясувати обстановку, і якщо немає безпосередньої небезпеки, про яку ми не знаємо, – наполягати на терміновому проведенні запланованої наступальної операції.

– А раптом німецькі дивізії вже по дорозі від Києва до нас? – вигукнув хтось у дальньому кутку кімнати.

– Таке малоймовірно, – заперечив начальник артилерії, який не встиг іще сісти на своє місце, – кільце остаточно замкнулося лише пару днів тому, а мій досвід виходу з оточення свідчить, що запасу міцності нашим частинам вистачає як мінімум днів на п'ять. Отже, ще два-три дні німці будуть змушені всіма силами відбивати спроби виходу з оточення нашої величезної групи військ. Додайте до цього щонайменше два дні на дорогу до наших позицій... За цей час ми встигнемо все тут перевернути догори дриґом і повернутися назад!

– Ще є охочі висловитись? – підполковник Котельнюк поставив це питання своїм фірмовим заборонним тоном, котрий відбивав у присутніх будь-яке бажання виявляти ініціативу.

Це означало, що він загалом погоджується з останнім оратором. Ніхто з офіцерів не взяв більше слова.