КАМІНЬ

біографічний роман

Книга третя.

НЕСПРАВДЖЕНІ СПОДІВАННЯ

Пам'яті мого батька, Шаблі Петра Даниловича, присвячую.

Я єсть народ, якого Правди сила

ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила! –

а сила знову розцвіла.

Павло Тичина, "Я утверждаюсь"

Надія на звільнення

1941 рік, листопад. Табір військовополонених у Бериславі.

До табору під'їхала польова кухня. Це була звичайна радянська похідна діжка на колесах, яка тепер використовувалася німцями для приготування їжі полоненим. Звичайно, їжею цю субстанцію можна було назвати тільки з великою натяжкою, оскільки на ділі вона являла собою замочені продуктові відходи. Втім незважаючи на це, пів літра такої бовтанки на день були єдиним джерелом поживних речовин для колишніх бійців Червоної армії. Відтак люди чекали появи ємності з їжею, наче манни небесної.

Сьогодні приїзд польової кухні, як і зазвичай, викликав пожвавлення серед радянських військовополонених: вони відразу ж схопили свої консервні банки, котрі слугували їм посудом, та стали просуватися до місця видачі пайків. Ажіотажу при цьому не було: всі знали, що свій, розрахований на добу, черпак баланди, отримає кожен, а ось будь-яка штовханина або спроби обманним шляхом отримати їжу понад норму, будуть жорстоко присікатися німецькими охоронцями, аж до застосування зброї.

Правда, цього разу процес чомусь ішов не за планом: полонені все підходили й підходили, а ось роздача їжі ще навіть не почалася. Здивовані погляди та розмови припинились, коли на горизонті з'явилося табірне начальство: стало ясно, що воно хоче донести до військовополонених якусь важливу інформацію.

Імпровізований мітинг відкрив начальник табору. Він сказав кілька фраз по-німецьки, весь час звертаючись до офіцера, котрий стояв поруч із ним та був одягнений у військову форму кольору воронячого крила. У відповідь останній зробив крок уперед і безпристрасно глянув униз на натовп, скупчений біля краю рову. При цьому офіцер був подібний до відполірованої чорної скелі, яка височіє над прірвою. Було видно: замизкані, замурзані люди, котрі заповнювали траншею, мало його цікавлять, а з'явився він тут лише тому, що зобов'язаний на належному рівні провести доручену йому відповідальну акцію.

Німецька посвідка про

звільнення військовополоненого

Як виявилося, це був високий чин, що заскочив до табору принагідно, та вирішив особисто його проінспектувати, а заразом – представити в найкращому світлі і своїм підлеглим, і тутешньому люду ініціативи німецької влади й командування. – Радянські військовополонені! – звернувся він до натовпу з гордовитим почуттям власної переваги. – Ви воювали проти Третього Рейху, однак, незважаючи на це, німецька адміністрація виявляє до вас милосердя. Ми відпускатимемо додому полонених, які до війни проживали на території, зайнятій нині німецькими військами. Це білоруси, українці, естонці, латиші та інші національності. Наше командування хоче, щоб ви повернулися до своїх родин і нормально жили. Але ті, хто спробує нас обдурити, вказавши недостовірне місце проживання, будуть розстріляні.

Люди на дні рову заворушились та загули. Офіцер же із задоволенням став спостерігати за їхньою реакцією. Коли хвилювання трохи заспокоїлося, він завершив:

– Відзавтра розпочне роботу комісія з відбору військовополонених, яких можна відпустити додому. Вирушайте до своїх сімей і пам'ятайте доброту німецької влади!

Народ знову зашумів: такий поворот подій вселяв надію в серця багатьох. З'явилася вона й у Данила.

Природний відбір

1932 рік, травень. Томаківка.

Сьогодні Петя і Коля поверталися зі школи разом. Перший ішов мало не підстрибом, зате другий – не поспішаючи. Петрикові доводилося раз у раз зупинятися й чекати брата, який постійно барився. Прийшовши додому, хлопчаки в коридорі перевдягнули взуття та попрямували до кухні.

– Ба! – покликав з порога Петя. – Ми прийшли: давай обідати!

Однак ніхто не відгукнувся.

– Піду пошукаю на подвір'ї, – коротко кинув він братові та, не чекаючи на його реакцію, вислизнув із хати.

Ірина була на городі. Незважаючи на хронічну хворобу ніг, вона намагалася в міру сил допомагати сім'ї бодай по господарству. От і нині жінка прополювала овочі.

– Бабусю! – закричав онук з двору. – Погодуй нас із Колею! Ми прийшли зі школи!

– Іду! – спираючись на ціпок, Ірина повільно пошкандибала до будинку.

– Ти кабану їсти давала? – голосно спитав Петя, коли жінка наблизилася настільки, що можна було спілкуватися, не горланячи.

– Ще ні.

– Тоді я його погодую, поки ти на стіл накриватимеш.

– Давай.

Але хлопчик не став одразу виконувати задумане. Побачивши, наскільки важко пересувається бабуся, він почекав, коли та підійде ближче, й запитав:

– Як ти себе почуваєш? Знову ноги не ходять?

– Та ноги сьогодні нічого – стерпно. Голова щось болить: мабуть перепрацювала на сонці.

– Ну, то не працюй на городі, – порадив онук.

– Що ж мені – тільки на ліжку лежати? Так буде ще гірше. Ні, буду рухатися, поки здоров'я дозволяє.

Петя пішов годувати кабана, а Ірина попрямувала на кухню.

Повернувшись до хати, підліток знайшов брата сьорбаючим із тарілки. Бабуся копошилася біля столу.

– Сідай, їж, – звернулася вона до онука, подаючи його "особисту" миску з бордовим, смачно пахнучим, борщем.

Хлопець підсунув посудину ближче, додав до їжі ложку сметани та інтенсивно змішав інгредієнти. На відміну від решти домашніх, він вважав за краще їсти саме з миски: в неї можна насипати за раз стільки їжі, скільки ти хочеш; можна перемішувати вміст, не боячись розплескати; нарешті, миски зроблені з металу, і вони не розбиваються, навіть якщо впадуть на підлогу. А його улюблена миска – велика та глибока – повністю задовольняла всім цим критеріям.

Петя взяв зі столу шматок хліба й кілька зубків часнику, підсунув ближче сільничку і почав уплітати борщ. При цьому права рука активно орудувала ложкою, а ліва, за чітко вивіреним, але хитромудрим алгоритмом, ухитрялася то підносити до рота хліб, то вмочувати у сіль часник, то відправляти все це в рот; а на додачу вона забезпечувала ще й періодичне запивання їжі водою з величезного кухля. Збоку це виглядало майже комічно: здавалося, ніби хлопчина нависає над мискою, захищаючи її від чужих посягань і відбиваючись від конкурентів.

Ірина посміхнулася, милуючись смішною, втім до болю знайомою позою онука, що обідає. Раніше вона старалася створювати за їжею атмосферу змагальності, влаштовуючи між братами протиборство на предмет швидкості поїдання страв. Однак такий прийом добре працював тільки в перші роки спільного проживання Колі та Петі, коли різниця у їхньому віці й фізичних габаритах була помітнішою. Тепер же поєдинок перестав мати сенс, оскільки практично завжди закінчувався перемогою Петрика.

Молодший із братів зазвичай їв з охотою, спритно кришачи їжу міцними зубами й не перебираючи харчами. Коля ж, хворобливий та млявий, часто страждав на відсутність апетиту, а відтак, незважаючи на свій старший вік і більший зріст, споживав харчі неохоче й міг здолати набагато меншу кількість їжі. Ось і зараз він виловлював зі своєї тарілки шматочки засмаженої цибулі, які викликали в нього огиду. Тільки переконавшись у їх відсутності на певній ділянці поверхні, хлопець обережно зачерпував рідину та ліниво підносив ложку до рота. Потім він рухливими губами, подібно до коня, ніби обмацував кожен шматочок їжі. Лише після цього ложка борщу врешті-решт мала право на подальше просування в його перебірливий організм.

Коля ледве подужав пів тарілки, коли Петя, розправившись зі своєю порцією, запитав:

– На річку йдеш? Пацани збираються відкривати сезон купання у Середній загаті. Там поки що пристойна глибина, а вода, кажуть, уже тепла.

– Ні, не піду: голова розболілася; я краще приляжу.

– Що ви, їй-богу, змовилися всі, чи що? – обурився Петрик. – Кого не спитай – у всіх голова болить. Знайшли відмовку!

– Ну що ж я можу вдіяти, коли вона розколюється і робити нічого не хочеться, хіба тільки лягти й забутися.

– Гаразд, якщо ти не хочеш на річку, – піду без тебе. Ми з хлопцями домовилися ще заскочити на майданчик, пару разів зіграти в слона.

Коля нічого не відповів, а Петя, вибігаючи з дому, на ходу крикнув Ірині:

– Ба, я на річку! – і помчав геть.

...

Безбашенна орава босих замурзаних хлопчаків мчала запиленою дорогою. Періодично вони штовхалися, несамовито кричали та сміялися один над одним. То раптом вирішували, що треба пройти відстань між двома дворами на руках, а то подолати відрізок "звідси до повороту", стрибаючи на одній нозі. Під час чергової виконуваної на граничних швидкостях забави Петя вдарився ногою об камінь, який валявся на шляху, і в кров розбив великий палець. Сильний біль пронизав ногу: підліток зупинився та схопився за рану. При цьому, хоча біль дещо й затих, червона в'язка рідина продовжувала сочитися, забарвлюючи в такий самий колір і долоню.

"Ні, це нікуди не годиться, – за декілька секунд подумав хлопчина: – Не буду ж я сидіти й тупо затискати рану руками, поки друзі грають у слона. Потрібно щось вигадати".

Рішення знайшлося моментально: він підійшов до купи пилу тут же на дорозі, сунув у неї поранений палець, потім, для більшої ефективності, ретельно виваляв його в пилюці й ущільнив утворений бруд руками. Тепер крові не було видно. Петрик побіг наздоганяти друзів, і невдовзі вже чимдуж намагався встояти в команді, котра становила тіло "слона". Не витримавши все зростаючої маси членів команди противника, які стрибали й стрибали на нього, "слон" повалився додолу. Верещачи від захоплення, Петя борсався в пильній купі тіл, таких же замурзаних та безстрашних, як і він сам.

Пацани жили у своєму невибагливому веселому світі, не замислюючись про правила гігієни та не підозрюючи про існування теорії еволюції. Проте безжальний природний відбір, котрий до того ж іще й підхльостувався зневажливим ставленням людей до його постулатів і біологічних законів, залишав у їхніх лавах лише найміцніших та найвитриваліших.

На допиті у прокурора

1941 рік, листопад.