Митець (роман), уривок

Глава – Перша

Що не кажіть, а все ж яка чарівна пора літо, з його теплотою, ласкавими сонячними променями, що лагідно бігають по обличчю, даруючи відчуття умиротворення, свободи і справжнісінького життя, якого ми всі так прагнемо, бігаючи в його пошуках і, нарешті, наздогнавши його, усвідомлюємо, що це саме життя й всі його радощі полягають не в гонитві, а в осягненні його в звичайних, здавалося б дуже простих, але в той же самий час і по-справжньому чудових дивацтвах, які називаються принадностями самого творіння.

Літо — це настільки дивовижна пора року, коли тобі хочеться бути вільнішим, вставати на шлях створення чогось великого, раніше незвіданого, того, що буде під силу лише твоїй власній свідомості і нікому більше, тільки тобі самому.

У кожної пори року є свій початок і є свій кінець. Кожна з них, так чи інакше, попереджає про свій прихід, але завжди не в змозі зробити нам хоча б маленький натяк на те, що незабаром їй, разом з усіма своїми принадами й недоліками, доведеться сховатися глибоко-глибоко в бездонних просвітах пам'яті, попросту зникнувши в єдину мить від зайвої уваги, лише зрідка спливаючи приємними спогадами в людських головах, які являють собою усю цю казкову принадність пір року.

Так само, як минає тимчасова пора, аналогічним чином зливаються з небуттям великі й невеликі епохи. Деякі зникають абсолютно безслідно, не залишаючи після себе абсолютно ніяких пам'ятних моментів, спогадів про грандіозні досягнення і звершення, просто розчиняючись в океані історії. А інші, після себе залишають настільки змішану спадщину, що сучасникам, зазвичай, буває важко простежити ту саму тонку нитку, що об'єднує величні звершення з темними і мерзенними слідами, видрукуваними в маховику вічності.

Наші часи стали саме тим періодом людського існування, коли дуже важко відрізнити де правда, де брехня, чи можливо ми вже попросту навмисно не бажаємо помічати цієї істини, однак якби там не було – наші часи стали саме тією епохою, в котру знову став змушений об'єднатися цивілізований й гуманістичний світ, вставши на противагу проявам імперіалізму.

Кожна імперія, як злочинець, якому в той чи інший спосіб вдалося пробитися до вищих верстви соціальної ланки і зайняти серед них вельми високопоставлений і шанований статус розвиненого суспільства.

Однак, як це досить часто буває, зі старими звичками дуже і дуже не просто розлучитися. Бо часом бувають настільки мерзенні звички, що їх не позбутися, навіть хірургічним втручанням. Однією з яких є настільки огидне бажання кого-небудь поневолити, щоб утвердити свою силу і могутність в очах всіх інших.

Людина — це вельми відоме створіння. Довгі роки їй вдавалося підлаштовувати світ під себе, не менше це вдається нам і донині. Однак як би там не було, але людині поки що не вдалося підлаштувати під себе ті пороки й прагнення, які керують нею самою.

Прагнення відновити або ж просто відтворити епоху заново, тобто просто постаратися повернути час назад і знову вдихнути життя в те, що вже давно мертве, витівка вельми необачна, якщо не зовсім божевільна. Однак саме ця сама жага, оживити те, що не принесе світові зовсім нічого хорошого, настільки заразна і згубна, що заразившись нею, єдиним виходом буде остаточне знищення самого буття.

Але по трохи інша частина світу, готова до змін й благого майбутнього, не бажаюча повертати вже давним-давно втрачене, змогла поступово встати на захист тих ідеалів людяності, до котрих і має дійсно прагнути цивілізоване суспільство, керуючись миролюбством та жагою спільного благополуччя.

Тяжкі часи, нехай і вимушено, породжують сильних людей. Тих особистостей, діяння та творіння котрих нащадки будуть згадувати із затамовуваним подиху, адже їх витвори були створені під неймовірною напругою всієї тієї дійсності, в якій їм доводилося існувати, даруючи суспільству й світу ті алмазі, котрі були народженні під тиском скель.

***

Йшло літо… третє воєнне літо. Війна, розв'язана черговим дрібним, травмованим диктатором, який успішно одурманив увесь свій народ, продовжувалася й день за днем з обох сторін зіштовхувалися зі смертю дедалі більше і більше людей, змушуючи нещасну постраждалу сторону, в особі України і всієї нашої нації, захищати свою безцінну землю, якою ходили предки і якою бажали ходити ми самі, попутно мріючи про те, щоб передати наступним поколінням мир, благополуччя, світлу віру і впевненість у завтрашньому дні.

Не було жодної людини, якої б ця безглузда війна не торкнулася. Вона, як і завжди, не принесла з собою нічого нового. З нею прийшли її одвічні супутники: смерть, біль, підступність, тяжкість і руйнування всього того, що робить людину людиною і живить її світ спрагою до самого існування, яка змушує її прокидатися день від дня приносячи благо своїй сім'ї і суспільству, в якому вона живе.

Ця війна почалася так само, як і багато інших воєн, що відбувалися до неї, і швидше за все, на превеликий жаль, як і ті, що будуть після. Бо людина, як би це не було сумно, ніколи не зможе ужитися з одним зі своїх головних і руйнівних для її людської сутності вад — тяжіння до насильства!

За ті роки, що тривала війна, люди змогли виробити в собі жахливу, просто жахливу якість: звичку до того, що триває війна, і до прийняття того факту, що це тепер даність і реальність, у якій їм доведеться жити доти, доки вся ця феєрія жахіття й безумства не підійде до свого логічного завершення, якого жадала абсолютно кожна розсудлива людина.

Знаходилися ті, хто вважав, що війна практично жодним чином не вплинула на їхнє життя, в основному — це були люди, які й поруч не бачили того, що насправді являє собою війна.

Однак, подібні люди зустрічалися дуже рідко, на жаль, бо пригнічення і тяжкість дуже багатьох людей можна було прочитати не тільки в обличчях тих, хто проходить повз Вас вулицею, "очі війни", можна було побачити кожен день у віддзеркаленні та в обличчях тих, хто був тобі найближчою людиною, від чого вже не вдавалося розрізнити того факту, на кого ця сама війна вплинула більше, а на кого вплинула менше — ця безжалісна потвора, вплинула на абсолютно кожну душу, і справжній моральний і фізичний стан людини аж ніяк не читався за її поведінкою або ж за вельми бурхливим способом життя, все це розпізнавалося у її вчинках та їхніх змінах, адже в цьому питанні все виходить вельми просто: війна може змінити людину, проте вона сама приймає остаточне рішення щодо того, чи варто їй змінитися насправді і, нарешті, прийнявши це саме рішення, в результаті всього вона отримує лише два варіанти розвитку свого життєвого шляху: або змінитися в позитивний бік, або ж залишитися такою ж самою, якщо не ще гіршою, ніж колись.

Рано чи пізно, але подібне рішення доводилося прийняти всім. Зустрівшись із новою версією самих себе, а озираючись назад лише згадувати і розуміти факт того, що той хлопчик чи дівчинка вже давним-давно позаду... вона там… далеко, а ти тепер тут.

Десятки тисяч людей гинули у вогні, від ракет, бомб, осколків та інших снарядів. Кораблі йшли на дно, палала техніка, згорали душі… діти та їхні батьки ховалися в сховищах, не виходячи звідти днями, а часом залишалися там на віки вічні, опиняючись заживо похованими під завалами власних же стін. Багато хто залишався сиротами, багато хто втрачав своїх дітей, багато хто не дочекався свого батька, матір, бабусю чи дідуся, усіх, хто був їм дорогий. Тисячі втратили свої будинки, майно... абсолютно все те, в чому, просто на просто, полягало все їхнє життя. Лише життя — це те єдине, що залишилося у цілих мільйонів людей. Усе їхнє життя... тепер уміщалося лише у двох кишенях, і хоч як би не було шкода, сумно і нудно — це реальність, і від цього вже було нікуди діватися. Усе, що залишилося — це життя і лише життя залишилося тим, що може змушувати продовжувати нас бути тими, ким ми були народжені: людьми.

Під час війни кожен переживає її по-своєму. Для когось — це можливість довести всьому світові і найголовніше самому собі факт того, що Ви не проста людина, якою можете здатися на перший погляд, а справжнісінький герой, який у звичному житті просто ходить і зливається з натовпом точно так само, як і будь-яка інша людина, яка безтурботно йде вулицею або ж добирається до потрібного їй пункту призначення в громадському транспорті нарівні з іншими, без особливих привілеїв.

Для інших у всьому цьому немає абсолютно ніякого героїзму — це лише смерть, кров, біль і пролиті сльози, що ця підступна посланниця сил темряви і представляє собою в дійсності, без будь-яких перебільшень.

А є ті, хто просто намагається в ній жити так само, як і колись, повністю усвідомлюючи все, що відбувається, проте не бажаючи вносити особливі корективи у своє життя, продовжуючи жити або принаймні роблячи спробу і все можливе для цього. Не важливо, чи буде це звичка підкручувати гайки на своєму велосипеді, дивитися футбол, грати в шахи, писати вірші або ж творити, пишучи картини, невпинно продовжуючи створювати те, що, можливо, подарує Вам місце серед безсмертних персон...

Й один із таких був наш митець, доволі молодий чоловік, зовнішність та глибина духу якого була злегка понівеченою стежкою випробувань, із волоссям яке в його молоді роки вже починало полишати кмітливу, однак, в той же самий час, далеко не мудру голову із не пишною, однак водночас доволі помітною бородою, що прикрашала його приємне, але не найкрасивіше обличчя, із тонкими губами, римським носом та глибинними, загалом добрими, а іноді й суворими сіро-голубими очима, котрий сидів на своєму стільці, всією масивністю власної гладкості, перед полотном у затишній квартирі-майстерні й створював те, що переживе його самого й залишить спогад у самісінькій вічності.

***

У Києві літо — а це означає, що кожен день буде непередбачуваним, рівно, як і саме життя. Для когось це час для того, щоб накопичити сили, перезарядитися і знову кинутися у хвилі життя. А для інших — це можливість знайти себе і відкритися для всього світу з тих боків, з яких їх раніше ніхто і ніколи не бачив, можливо навіть вони самі.

Тобто — цей час, власне, як і будь-який інший, призначений для того, щоб людина творила, творила і знаходила, розвивала суспільство, культуру, світ і себе саму в позитивному ключі, а не намагалася вижити у зв'язку з усілякими чинниками, які вельми непросто передбачити.

Аналогічними дилемами забивала свою самовіддану голову людина, яка однією з небагатьох, під час загального хаосу, продовжувала створювати заради чарівної можливості доводити всім оточуючим і, звісно, самій собі те, що весь світ будь-якого творця полягає в тому, щоб на власному прикладі знову й знову прагнути свободи духу, споконвіку будучи зайнятим різноманітними роздумами та спогадами зі свого життя, а також про те, як це саме життя й привело творця до всього того, що його оточує.

Цією людиною був, здавалося б, простий, та ось не зовсім таки звичайний, як могло б здатися на перший погляд, художник.