Божки

Володимир Винниченко

Роман

--------------------------

1.

Цікаво, що всього два дні, як я дома. Це майже неправдоподібно, надприродно. Не того, що я дома вже, що я не засланець, що круг мене не болота та ліси сібірської тайги, а кам'яниці, трамваї, електрика. Я б, може, й не помітив би цих кам'яниць та електрик (власне мусів би не помітити їх, це ж також уходило в моє завдання пустельника, самотника!), коли б лишився в так бажаному мною стані. Надприродно те, що за ці два дні — та де два дні! — за дві години зруйнувалось все, що будувалось цілих два роки. Після тих двох годин, навіть не двох, а, мабуть, одної, що я просидів у батьків, руйнування іде вже само собою.

Але варто уваги ще от що: якось я занадто легко це признаю. Я немов десь там в глибині себе навіть задоволений, що мушу признати, спішу це зробити і нишком потираю руки. А тут уже хіхікає й улесливо зазирає в очі поганеньке пояснення. Я, мовляв, того так легко признаю ту руїну, що в такій хаті оселився. Серйозно, мені здається, що тільки через це я не жахаюсь. Але хоч це й явна брехня, явне крутійство, я тим часом можу й стояти на цьому. А що ж! Хіба, наприклад, не можна пояснити тим, що зверхня обстанова пригнічуюче ділає на псіхіку й гострота почувань притуплюється?

Між инчим, про гостроту почувань. Коли я попрохав грошей у Микульського і він мене вигнав (власне, не вигнав, а тільки одмовив, хоч мені чомусь весь час здається, що мене вигнано), коли я влетів у хату до його жінки й сестри,— я дурновато й з болючою посмішкою, яку вже й тоді чув на собі, весь час дмухав собі на губу, ніби хотів здути щось з вусів. І от мені й тепер, і на улиці, коли я вистрибнув од них, було найгостріще соромно іменно за цю божевільну посмішку й дмухання на губу. Не того, що я, як старець, прийшов просити подаяння для каліки батька, не того, що пан крикнув на мене, не того, що я топтав свою "пустельність" і корчився від цього, не того! А того, що дув на губу й не розумів, що мені говорили.

І знов, мені немов приємно, що я корчився, що я топтав, приємно навіть, що дмухав собі на губу. Чому? А тому... Ні, цю думку я вже піймаю! Тому, що я цим здійсняв "енерґію справедливости". Я вночі не хотів цього признати, не хотів піймати цю думку, не помічав її. Але от тепер беру і помічаю. Як фізичний світ заповнено енерґією руху, так моральний — "енерґією справедливости". Я — атом справедливости. Батькові одірвало руку на фабриці. Винен дядько Никодим, який провокував робітників на ексцеси? Ні, винен я. Батька розбив параліч. Винні Тепа та Стьопа, які піднесли йому "в жарт" листа, де наче товариш мій сповіщав, що мене повішено в Сібіру? Ні, винен я. Коли б я не возлюбив людськість, а возлюбив батьків, нічого подібного з ними не було б. А раз так, то я мушу тепер спокутувать свою провину, і кожне страждання моє за них мусить давати задоволення тій енерґії справедливости, якої носієм і я являюсь. Таким способом я маю честь зустрітись в самім собі з одним із божків. Він, значить, пречудесно жив у мені весь цей час. Як мікроб, котрий виявляє свою присутність при сприяючих умовах. Але з мікробами лю… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мої хазяїни побились. Мусів розбороняти. Горбата укусила батька за руку, а він їй роздер губу до крови. Тепер дочка сидить у кутку, і крізь стіну я чую її звіряче виття, злістне, безсиле і тоскне. Чудесний акомпанімент до моїх думок!

А може, все це — хвороба, бред у мене весь вчорашній вечір і сьогодняшній день? Мені б треба поїсти чого-небудь, але грошей нема. Всього десять копійок, на папироси.

Горбата виє. Старий пішов. Я, здається, матиму приємність зустрітись в собі ще з одним божком-мікробом — забобонами. Хіба це не дивне, що я наняв хату у тої самої Саламандри, котру вчора Тепа вигнала і яку я так по-лицарськи оборонив від тої самої Тепи, моєї колишньої коханої, а тепер любовниці мого дядюшки? І як оборонив? З "святим" запалом, з обуренням, з приємністю, що хоч цим помщуся над Тепою. Мало того, я знав, знав, що, даючи горбатій перед юрбою 25 рублів на викуп скрині з хазяйських лап Тепи, я ображаю Тепу, ображаю навмисно. Енерґія справедливости вибухла в мені з якимись сласними підскоками. Де ж пак: в кишені всього тридцять п'ять рублів, а з них двадцять п'ять даю якомусь лакею-зводнику і його каліці-дочці, яких виганяють з будинку за сводництво і неплатіж. Лицарь, одне слово!

І раптом маєш: фатум приводить до тих самих "покривджених" і урятованих мною. Тут єсть покірність долі, що я наняв у них цю кімнату, цю домовину. Єсть покірність, я це підтвержую. Ні, ні, єсть, єсть. Коли я спустився у їхній підвал і на мене дихнув дух вохкости, льоху, кухні, клозетів і инчого, я ж рішив (твердо пам'ятаю), рішив, що не візьму тут хати. Коли б мені старий не одчинив зараз же, я пішов би, не подивившись навіть на кімнату. Один коридор, — не коридор, а якась підземна дірка, темна й довга, — один дух цеї "кватири" вже міг би мене прогнать. Спочатку я не пізнав старого. І от це знов підтвержує мою покірність фатуму! Бо поки я не пізнавав його, я знав, що не найму тут. І не сама ж кімната спокусила мене. Навіть не квадратова, а довгаста, наче справді домовина. Вікно вгорі, аж під стелею, як в камері. На йому завісочка з жовтими смугами від води. Столик з пропаленими слідами від самувару. Он ліжко тулиться до стіни, наче ось-ось заплаче від сорому й страху переді мною, худосочне, недокровне, на рахитичних погнутих ніжках.

А сам хазяїн? В сінях він пильно, якось злодійкувато, хижо витягнувши до мене лице, вдивлявся в мене. Правда, там темно було. Я бачив тільки дві плями його баньків коло свого лиця. Але така безцеремонність все ж таки була непотрібна з його боку. І вона ще більш підкреслила моє тверде рішення не наймать тут. Коли я оглядав кімнату, коли подивлявся на старого, коли він якось чудно й непевно мнявся коло мене, зиркав, як злодій, що хоче стрибнути, ця постанова не могла ж зменьшитись. Одне лице його варто найсерйозніщої антіпатії. Неначе заморений паршивенький провінціальний актьорик, загримірований льордом. Верхня губа поголена, підборіддя теж, а на щоках сиві поважні бакени. Ніс крючком. Шкіра трухлява, смугла, в брижах. Очі жовті, циганські, пролазливі. І якась не то настороженність, не то ворожість, наче чогось чекав від мене, щоб зараз же дати одсіч. Я тільки потім зрозумів, через що був у його цей вираз, а в перші хвилини тільки хотів швидче вийти з домовини. Виразно хотів! Навіть хвалив кімнату, щоб не вступати в зайві дебати. Я вчував, що він на якусь мою увагу гаряче, жагуче, може, навіть з благородною образою в голосі почне мені доводити, що кращої кімнати й не може бути.

Коли він вистрибнув у сіни на жіночий голос, що покликав його з сусідньої хати, я ж навіть тихенько вийшов за ним, щоб непомітно утікти. Але чого остався? Чого? Того, що побачив у тій сусідній хаті свою горбату "Саламандру'', як її називав учора дворник, що "викидав" їх з кватири. Тільки того! Тут я зразу почув, що це неспроста.

Мало того, я ж чув, що вони говорили, чув, що він наказував їй не вертати мені тих 25 рублів, що я їм учора дав. (Він думав, що я за ними прийшов.) Чув я, що в його голосі була й злість, і зневага до мене. І все ж таки не втік. Тихенько, на шпиньках прокрався назад у домовину й почав чекати старого.

Коли він прийшов, я вже твердо рішив лишитись тут.

— А скільки за цю кімнату?

— Десять рублів, господін...

Ясно, що він просто хотів такою ціною зразу одбити в мете бажання оселитись тут. (Мабуть, спочатку він мене теж не впізнав, бо так охоче повів дивитись хату.) За таку ціну я бачив перед цим кращі помешкання.

— Дорого? Га?

— Как угодно... Самім дорого...

Ще ясніше, що, мовляв, забірайся та йди.

В сей мент в сінях почувся металичний голос:

— А як же, десять! Дванадцять рублів, не меньче.

І на порозі з'явилась сковеркана, безглузда постать горбатої. Вона дивилась на мене своїми маленькими злими очима. Злість і виклик цілком виразно світилися в них. Тут я навмисно невинно сказав:

— О! А ми, здається, знайомі...

Старий неначе трохи змішався.

— А, правдоподобно! Ми знакомі в дєйсвітєльності. То-то я смотрю, будьто знакома лічность ваша. Да, да, вчерась, как же... Много благодарні... Ограбила нас ваша... звиніть, она родичка вам будєть?

— Ні, не родичка.

Старий, розуміється, знав, що не родичка. /P>

— Ах, не родичка? А я думав... Да, да, ограбила нас, вигнала... От тепер наняли комнатку з кухньою. Комнатку здаємо, а в кухоньке самі... Не дорого, господінь, вірьте совісті, не дорого. От доч не согласна даже за десять. Ну, за десять можна. Можна Варочка...

Йому, мабуть, стало все ж таки трохи соромно. У мене навіть не було всіх десяти рублів, тільки вісім і десять копійок. Але я, замісць того, щоб піти, сказав:

— Ну, добре. Тільки ви вже мені два рублі потерпіть. Вісім я зараз дам, а два підождіть. Га?

Ще й удав жартівливу безпечність. Мовляв, люди свої. Старий забігав жовтими баньками. З одного боку жадність, а з другого Саламандра. Вони, очевидно, живуть в безперестанній ворожнечі й боротьбі між собою. Так мені здалося. Що зробить один, другий мусить робити навпаки.

— Нікак невозможно, господін... Трудно нам... Самі знаєте, какія...

— Нехай дають! — одрізала раптом Варка. — Пущай вісім. Давайте дєньги.

Старий з докором глянув на неї, але, боячись, мабуть, викликати її на більше, зітхнувши, сказав:

— Ну, пущай так...

І таким чином я зостався. Хіба не покірність долі? Я певний, що щось вийде у мене з цими людьми. Обов'язково! Фатум не дурно привів і лишив мене тут. Оправдаю, неодмінно оправдаю його волю, постараюсь оправдати.

Старий уже розпитав, хто я, звідки, через що, як довожуся Рибацьким. Він страшно співчуваюче вислухував кожду мою відповідь. Високо здіймав брови, непохваляюче хитав головою, надмірно дивувався, занадто поспішно усе розумів. Прихильність його тепер цілковита.

1 2 3 4 5 6 7