Між двох сил

ДРАМА НА ЧОТИРИ ДІЇ

Дієві особи:

МИКИТА ІВАНОВИЧ СЛІПЧЕНКО

ГЛИКЕРІЯ ХВЕДОРОВНА, його жінка

СОФІЯ

ХРИСТЯ їхні діти

МАРКО

ТИХОН

АРСЕН

ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловік Христини

СЄМЯННІКОВ

ГРІНБЕРГ Лідери большевиків

МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВІЛЯНКЕВИЧ

СІНІЦИН

ПОДКОПАЄВ большевики

СОРОКІН

Красногвардейці, селяне, робітники.

Діється в одному з великих провінціяльних міст на Україні в початку 1918 року.

ДІЯ ПЕРША

Велика кімната. Вона одночасно служить і за їдальню, і за робітню, кабінет і вітальню. Ліворуч від глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярські; над варстатом до стіни поприбивані полиці з пофарбованого дерева. Біля варстату стоїть невеличка шафа для книжок, яку допіру роблять.

Далі по лівій стіні полиці з книжками. Між варстатом і полицями з книжками двері в другі кімнати. В задній стіні велике італійське вікно. Крізь його видно будинки міста. Біля вікна зліва стоїть стіл до писання, фотель. Справа буфет. В стіні, що праворуч, другі двері до сіней. Попід сею стіною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український килим і портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кімнати стіл, покритий білою вишиваною скатіркою.

Скрізь на стінах портрети українських письменників, так само прибраних рушниками.

У п'єсі в основному зберігається авторська орфографія.

ПАНАС. (Років 30, з голеною бородою, білявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сірого товстого полотна, на шиї зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачані. Підперезаний темно-синім поясом. Чорні неширокі штани в чоботи. Він дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всіх боків. Коли в сусідній хаті чується голос, він хутко одходить од дзеркала, бере рубанок і стругає.)

ХРИСТЯ. (Років 24-х, білява, з м'якими рисами лиця, одягнена в білу блюзку й синю модну спідницю, на спині дві коси. Хутко входить і шукає по хаті, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-Богу! Ну, нема ж, та й годі! Паню, ти не бачив татової шапки?

ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)

ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, підходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.) А знаєш. Паню, тобі таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсім український тип. А тоді трошки скидався на кацапчука, це через те, що борідка була білява і трошки цапина. А тепер же зовсім такий, як чотирі роки назад.

ПАНАС. (Ніби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)

ХРИСТЯ. Що ти шукаєш?

ПАНАС. Та щось тут допіру говорено про мою борідку. Хто то, Христю?

ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гірш, так то я так... з поганого настрою. Мені здавалось, що ти поголився ради приїзду Софії, щоб бти таким, яким вона тебе знала.

ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається?

ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розуміється, ти можеш хотіть подобатись Софії. Що ж тут такого? Хіба це зараз же повинно значити, що ти в неї закохании? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я іменно це думала? Паню!.. Але даю тобі слово, я зовсім так не думаю. Ти віриш мені? Віриш? (8u.su.par йому в лице, ловить руку з струганком.)

ПАНАС. (Сміється.) Ах, ти хитрюга!

ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?

ПАНАС. Ну, дитинча, іди шукай шапку, мені треба докінчить оцю поличку. А то як прийде Софія, як закохаюсь у неї, то й не кінчу вже зовсім.

ХРИСТЯ. Ну, а хіба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по правді. Трошки все ж таки хвилюєшся, га?

ПАНАС. Ні, мені дуже сумно. І страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов? Га? Що ж ми тоді робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча. От морока буде!

ХРИСТЯ. (Несподівано гірко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер любиш і не переставав усі ці чотирі роки любить.

ПАНАС. (Сміючись.) От-так маєш!

ХРИСТЯ. Ах Господи, і чого б я приставлявся. І зо мною ти женився тільки на злість їй, і бороду поголив тільки для неї, і.стоїш тут з рубанком для неї. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хліб. Бідний талант, загинув через сім'ю. А Софія, як же, відома артистка російської імператорської сцени, вона зрозуміє...

ПАНАС. (З посмішкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навіщо ти собі кігтоньки в серце запускаєш? Га? Навіщо дряпаєш? Нікому з того абсолютно ніякої користи немає. Повір ти мені.

ХРИСТЯ. (Плаче.)

ПАНАС. Так... Додряпалась.

ХРИСТЯ. Ти нік...коли м.-.мене не любив... Тільки її... І тепер...

ПАНАС. Ну, скажіть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борідка. В руки взять нема чого, а як зголив, так які сльози через неї. Ні, дитинча, годі, я заведу через місяць тобі таку, що всі кацапи будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обніма й злегенька милує.)

ХРИСТЯ. (Плаче й сміється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але мені так боліло ввесь час, так боліло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так і легче.

ПАНАС. (З усміхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче.

Входить Сліпченко. Він присадкуватий, кремезний, років 50. Вуса довгі, з підвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки піджак, але штани підперезані червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:

— Ну, дочко! Ти сюди з чоловіком любощі розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-українському буде "любощі розводить"? Га?

ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушіть собі голови.

СЛІПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?

ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось же вона, дивіться. Лежить собі...

ПАНАС. Та й уредна яка, і не поворухнеться, наче й не вона.

СЛІПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечі, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?

ХРИСТЯ. Та пішов же, тату, на вокзал зустрічать Софію.

СЛІПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра мені справа. Ну й поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нічого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вільні козаки, бороніть рідний край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.)

ПАНАС. (Співає, ніби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".

СЛІПЧЕНКО. О, вже заспівав своєї. Українець називається.

Входить Гликерія Хвед. Років 50. одягнена в темне, блюзка дзвіночком, по-селянському, на голові темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагідна, дуже довірчива, наївна.

— А Софієчки нашої все немає? Чую гомін та й думала вже, що то вона приїхала.

СЛІПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хіба й не знаєш? Прийшла ж од неї телеграма, що вона просто на аероплані прилетить до нас. (Моргає Христі.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажіть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна.

СЛІПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мій. Ото яка! А вона таки така. Змалку така була.

СЛІПЧЕНКО. Та пише, що просто в вікно хоче до нас улетіть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось.

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...

СЛІПЧЕНКО. (Вдоволено сміється.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. А я ж і повірила. Хай Бог милує, літать на цих еропланах. Нехай уже поїздом їде... (В сінях гомін.) Ану ж стійте. Чи не вона ж ото? Ой, матінки! (Кидається до дверей у сіни й зникає.)

СЛІПЧЕНКО. А справді, ніби Софіїн голос. Е, прилетіла таки! (Швидко йде за Гликерією Хведоровною.)

ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, біжить за ними.) Вона, вона. Софівчка, Софієчка! (Вибігає.)

ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потім береться за струганок, але, роздумавши, одклада набік і одкочує рукава. Видно, хвилюється, ніяково про себе посміхається, не знає, яку позу прибрати. Гомін у сінях стоїть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда на двеоі.)

Входять всі й Софія, їй років 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена елегантно в сірий зимовий костюм, гаптований хутром. На голові сіра, під кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Іде, обнявши Гликерію Хведоровну. Манера балакать весела, рішуча, трошки неуважна. Тепер схвильована, в радісному підняттю:

— І все так само, так само, як було. Навіть є Панас Антонович! Доброго здоров'ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий, анітрошки не змінився. Тільки... Що це тут за дошки? Майстерня?

СЛІПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вірші писать та виробляє шафи тепер. Заробітні тце, ніж вірші.

СОФІЯ. Та-ак? Невже?

ПАНАС. (З посмішкою.) Пристосування до сучасного моменту, тільки всього, Софіє Микитівно. Ви не лякайтесь.

СОФІЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навіть фотографії в черепашкових рямцях. Ні, я мушу їх поцілувать, вони надзвичайно милі. (Цілує рямці.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. І їстоньки ж хочеш? Господи, такий же світ проїхала.

СОФІЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагоні четвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на плечі, другий на колінах, третій впірався ногами об мою голову, четвертий дихав у шию.

ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх і жакет.)

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ой, матінки!

СОФІЯ. А почуваю себе як свіженький огірочок.

АРСЕН. Та я ж її через вікно з вагона вийняв!

СЛІПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Отто, Господи!

СОФІЯ. Ого, ми молодці! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що нарешті дома. Дома, дома, на рідній землі, на Україні, татусю, на нашій любій і своїй тепер землі. І яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш. (Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував мені Арсен, не матимете нас, дітей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?

СЛІПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старі розуму навчаються. Вік живи, вік учись. А дурнем помреш.

ХРИСТЯ. О, тато тепер таким українцем став, що й нас за пояс заткне.

СОФІЯ. Браво!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж він з тобою не приїхав?

СОФІЯ. (Весело.) А навіщо він тут здався, кацап?

СЛІПЧЕНКО. Іменно, так! Оце, видно, справжня українка!

ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч і бідний, і кацап собі, а таки ж твій чоловік рідний.

СОФІЯ.