На лоні природи

Андрій Григорович Моркотун — старий, зарослий газетярським мохом співробітник усіх українських газет, які коли-небудь існували на світі, потайний кандидат на професуру, безупинний перекладач з усіх мов (через російську) на українську, хронічний пролетарій і старий парубок — зібрався на дачу.

Подумать же тільки: чоловік п'ятнадцять років не мав часу виїхати з міста, а під деревом бував тільки тоді, як запихав недокурки у вазони пальм своїх знайомих. Це вже було занадто! Так можна було зовсім одбитися природи. Що б там не казать про культуру, цивілізацію, про всякі там електрики, радіотелеграфи, телефони, аероплани, а вище над природу нічого не може бути. Природа, оте "зелене вещество", оті кучерявенькі, простодушні деревця, ота божа травичка, насичені вічною енергією сонця, — ось єдине джерело здорових нервів усякого життя. Хто відриває себе від того джерела, той засуджує себе на неврастенію та на смерть.

Андрій Григорович узяв у газеті "Рідний Запічок" аванс, набрав замовлень з видавництва "Рідний Куточок", записався членом у новий клуб "Рідна Стріха" і виїхав. Свою квартирку з трьох кімнат з електрикою, водопроводом, телефоном, м'яким ліжком на пружинах, отими витворами розпусної цивілізації, він замкнув, а ключ оддав двірникові, щоб той щодня витирав порох.

Андрій Григорович терпіть не міг їздити з великим багажем і через те узяв тільки: стару, шкуряну, з мідяними, як дві копійки, цвяшками валізку, — в ній була легка одіж; другу, трохи більшу, з одежею теплою; одного коша з білизною чистою і другого — з білизною брудною; один ящик з книжками; другий ящик з старим листуванням і рукописами; пакунок з подушками і ковдрами; кошика з спиртовкою, спиртом, чайником, шклянками, ще одного кошичка з чаєм, цукром, хлібом, салом та іншою їжею; шабатурку з парасолями і ціпочком, схожу на футляр од рушниці; коробку з шапкою і сільським капелюхом; забуті, згадані в останню хвилю і загорнуті в окремий пакуночок дві пари калош, глибоких і мілких. Все це дуже легко вмістилося на двох звощиках; на третьому їхав сам Андрій Григорович.

Але хоч і з такими речами, але чоловік все-таки набрався трохи клопоту, поки влаштувався ними. Аж як рушив пароплав, тоді тільки можна було витерти піт, сісти на свою валізку з легкою одежею, вільно зітхнути, — нарешті, вирвався з того капища!

Пароплав сунувся вниз Дніпром поважно, повільно, з обережністю, як чоловік у слизьких калошах з мокрої гори. Дерева на березі також тяжко посувалися, але вгору, як навантажені биндюги. Андрій Григорович скинув капелюха і підставив жовту бугрясту лисину під сонце. Трошки смерділо від труби пароплава, трошки занадто голосно розмовляла група студентів, трошки штовхали йому коліна, але Андрій Григорович сидів собі на валізці й доброзичливо, умиротворенно, зворушено розпускав віяльцями зморшки круг очей. Що то за широчінь, що то за божа краса!

Але що то? Ану ж бо, тихше там! З берега, з кущів на тихі води котився бадьорими, радісно-молодими, пахучими, хвилюючими, животворними хвилями спів соловейка! Навіть гомінлива, безпардонна молодь затихла й стала слухати. Навіть старі, бородаті кущі, де сидів цей співець молодості, зеленої весни, відродження, любощів, — навіть вони соромливо й радісно посміхались у свої кучеряві бороди. Андрій Григорович устав, поштиво скинув капелюха і стояв як на молитві, як на зібранні, слухаючи "Ще не вмерла Україна". І подумать же, що чоловік так довго жив без такої чистої, високої радості, такої прекрасної музики. Слухав якихось опер, концертів, скрипок, фаготів. Яка це все мізерія перед цим простим, величним співом маленької, сіренької пташинки, — хай святиться ім'я її вовіки й віки!

Сонце стало велике і червоне, наче на його напнули круглий пурпуровий абажур. Андрія Григоровича висадили на березі біля невеличкої будочки, що мала бути за пристань. Біля цеї пристані його вже четвертий вечір виглядав хазяїн його дачі, селянин Петро Бутель. Дачний виселок, що теж звався Бутлі, був гонів за троє від пристані Бутлі. Тут усе чогось називалось Бутлями — і люди, і хати, і берег. А втім, Петро Бутель був собі добродушний, привітний, дуже ввічливий селянин. Голова йому була кругла, вся навкруг, спереду й ззаду, поросла рудим волоссям і схожа була на кокосовий горіх з пачосами. Тільки очі визирали крізь цю гущавину як двоє лукавих хлопчиків. Він умостив всі речі Андрія Григоровича на свій човен, а потім і самого Андрія Григоровича. Човен був вузесенький, довгенький, як індійська пірога; щоб не перекинути його, треба було сидіти на дні його в позі індуського Будди, з перехрещеними ногами й абсолютно непорушне. Це було досить мило й оригінальне, але трошки стомлювало. Коли човен пристав до села Бутлів, то Петрові Бутлеві довелось витягати Андрія Григоровича з човна, як лантух з картоплею, бо ноги Андрієві Григоровичу так оніміли, що він не міг ними й поворухнути. Андрій Григорович з Петром Бутлем таки попосміялися з тої пригоди!

Але ж яка чудесна була дачка! Власне, не так і дача, як проста селянська хатка. Але Андрій Григорович саме так і хотів: подалі від цих цивілізацій і ближче до природи. Хатку поділено було на дві половини, — в одній мав жити Андрій Григорович, а в другій жив кокосовий горіх, малий Петро Бутель з своєю родиною. Родина була чималенька: двоє більшеньких, двійко меншеньких і троє чи четверо зовсім маленьких. Всі маленькі крутились під ногами і простодушно дивились вгору на Андрія Григоровича, а голови їм були руді, круглі, замість волосся — в ластовинні. На порозі хати стояла мати Їхня з великим, гордовито випнутим наперед животом — вагітна ще на одне кокосеня. Хороша собі така жінка, теж дуже привітна, гостинна ще тою первісною, природною гостинністю, що лишилася ще в людей природи. Тут же вся вигиналася, скавучала з привітності ряба поросна сука, але така худа, що, крім великого, як спухлого черева, нічого в ній не було. А недалечко в калюжі в приємній знемозі стогнала (також поросна) свиня з болотом на вухах. Все тут пашіло ростом, плодовитістю, соками життя!

Умивався Андрій Григорович просто біля порога, а зливало йому на руки одне меншеньке кокосеня.

— Як тебе, хлопчику, звуть?

— Коля.

— Хороший хлопчик, татів син. Ну, лий ще! Кімнатка була малесенька, чепурненька, з чисто вимазаною долівкою. Попід стінами — прості лави; в кутку — сила наївних, губатих, схожих на Бутлів святих; віконечка манюні, як у касі на вокзалі. А за віконечками садок — вишневий, розуміється. Коло самих вікон у садочку столик, лави — то для дачників, обідати там, чай пити, "читати книжку", як пояснив Петро Бутель.

І Андрій Григорович таки напився там чаю, під тихим вечоровим небом, під заквітчаними білим цвітом вишеньками, серед дітей природи. Коло ніг йому, як годинник маятником, махала хвостом ряба сука і не зводила з його рота очей. Коло суки соромливо посміхалось трійко меншеньких, з-за кущів виглядало двоє більшеньких, а дядько Петро сидів на призьбі й виглядав із гущавини на своїм лиці. А потім, як вони пішли, Андрій Григорович слухав соловейка. І не одного, а двох чи, може, й трьох. Вони то ніжно дзюрчали, то в буйному захваті тьохкали, клацали кастаньєтами, перестрибували на сопілку, — звуки з усіх боків радісно, молодо, переплутуючись, зливаючись, розливаючись, крутилися вихором над головою Андрію Григоровичу. А він сидів під вишнями, підвівши лице догори, підставивши його цим звукам, і, як людина, що їй по спині роблять теплий душ, блаженно жмурився і посміхався.

Садочок стояв на горбку над самою затокою Дніпровою. За соловейками зняли спів і жаби в затоці. Але в них виходило трошки гірше, — вони більше крякали, стогнали і робили такі згуки, ніби задніми зубами сласно й голосно гризли цукор.

За Дніпром зійшов круглий, з приємною утомою під очима місяць. Від його по затоці лягла блакитна, блискуча дорога. Злотозоряна, блакитна, тиха ніч зустріла його урочистим співом. Андрій Григорович устав, підвів руки до місяця і пошептом проспівав "Ой, зійди, зійди, ясний місяцю!". Потім соромливо озирнувся й знову сів. Бідні городяни, бідні, нещасні, несвідомі жертви брукованих улиць, кам'яниць, залізниць! Вони нічого цього не знали; дзвінки трамваїв їм замість соловейків, міазми з кухонь і смітників замість подиху квіток і трав.

Довго ще сидів Андрій Григорович на лавочці під вишеньками, щасливо потираючи лисину і розхристані груди. Потім тихенько, щоб не злякати соловейків, пройшов до себе у хатинку. В сінях долі лежало багато людських тіл. Деякі трудно сопли, інші харчали, а один густо, як джміль у порожній банці од варення, гудів. Милі, невибагливі, щасливі діти природи, — спіть собі на здоров'я, на славу сонцеві, місяцеві, травам і соловейкам, що породили вас!

Не швидко заснув Андрій Григорович. Віконечків він не зачинив, щоб слухати соловейків. Дерев'яне високе ліжко з горбатим сінником було схоже на верблюда, і лежати на йому треба було так само непорушне, як сидіти в човні. А що найбільше, — тиха, сміхотлива радість у душі не давала заснути. Ну, так же все було мило тут, затишно, ідилічно; ця наївна кімнатка з товстими сволоками, з губатими богами, з череватою піччю;

ці віконечка завбільшки з пів газетного аркуша .розміру "Рідного Запічка"; сонний концерт у сінях; а за вікном біло-рожевий, поблакитнений місяцем садочок з дорогими співунами. А там, за садочком, затоки, озера, Дніпро, луки, широкий простір, чути, як земля з небом розмовляє."Тс-тью! тс-тью! тс-тью!" А це соловейко з місяцем розмову вів.

Комарики співуче, ніжно дзвеніли над головою і часом кусали, бог з ними, то в щоку, то в вухо. Вухо свербіло й горіло, а Андрію Григоровичу чи під це свербіння, чи під спів соловейків згадувалося то те, то се з тих часів, коли в отаку місячну ніч не лежиться на верблюдосхожому ліжкові, коли в грудях хор соловейків співає, а десь там, у густому, темно-синьому затінку під вишеньками, біліє і жде соромливо постать. Гей, було ж колись!..

Прокинувся Андрій Григорович зовсім-таки раненько, — сонечко от-от тільки зійшло. Воно б ще трошки, сказати щиро, послалось би, та Бутлі, старі й малі, як почали гомоніть, стукать, грюкать, то чоловік мусив-та-ки прокинутись.

Але що то'природа: якби Андрій Григорович в городі так мало спав та встав отак рано, то й голова боліла б, і в очах пісок різав би, і настрій був би такий, що хоч лізь головою в комин та й сиди там, щоб нічого не чути й не бачити.