Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Шевчук Валерій

Розділ перший

ЗВІДНИК

Дванадцять років

Батько жартома, а може, і всерйоз часом зазначав, що я не його дитина.

– Ну скажи, – питав він у матері, весело поблискуючи зубами, – хіба може так бути, щоб у мого хлопця ані жоднісінької моєї риски? Його не підмінили в лікарні?

Мати подібних жартів не любила. Стояла біля плити в позі девотки і ображено копилила губу. Я цих батькових жартів не любив тим паче. Але він казав правду: я не був схожий на нього абсолютно! Він високий, гарний, у нього довгообразе обличчя, прямий ніс, а очі волошкові. На голові в нього трохи розпатлана кучерява кучма, яка раз у місяць підстригалася. Бороди й вусів він не носив; борода, на його думку, робить людину старою й неохайною, а вуса мали б бути руді, а він не терпів рудих і рудого.

Мій батько завзятий танцюрист, ходить у ансамбль при Будинку народної творчості. Біля матері про той ансамбль говорити не можна, бо вона синіє, зеленіє, починає труситися, а тоді їй під руку не підлазь. Так емоційно ставитися до батькового захоплення танцями вона має підстави, але мені батько–танцюрист подобався; я ходив кілька разів на концерти в Зелений театр у парку, де він виступав. Носивсь у гопаку по сцені так пристрасно, так палали його очі. Такий ставав надихнутий – ніздрі тонкого носа роздималися, обличчя, покрите плівкою поту, лисніло, вуста всміхалися. Я сидів десь у куточку, втискаючись у дерев'яну лаву, малий, негарний, з мавпячою пичкою, я – Мавпа за вуличною кличкою, і мені було дивно: невже й справді цей красень, довкола голови якого літає чуприна, оцей високий, стрімкий, летючий чоловік справді мій батько? Довкола нього вихрилися жіночки й дівчата в поліських народних костюмах, побіч танцювали інші чоловіки, завзято виломуючи колінця, але ніхто не міг дорівнятися до мого батька, ніхто не літав на сцені стрімкіше і ні в кого не було таких чітких і злагоджених рухів. Я в ці хвилини любив батька найбільше, але це була любов більше схожа на заздрість. І справді, часто міркував я, до болю в очах удивляючись у сцену, де миготіло барвисте вбрання, чому я не такий, як він? Чому я не можу знімати бурі оплесків, сяяти отак очима і так захоплено всміхатися?

Я чекав, поки батько перевдягнеться, біля чорного ходу, притулившись спиною до величезної акації, і мене на тлі цієї акації й видно не було. З дверей чорного ходу вивалювалися танцюристи, вони й не помічали мене, жваво й збуджено розмовляли і проносили повз мене свою силу, запал, лискучі усмішки, жарти, веселі очі, гарні обличчя – де їм було помітити щось мале й зелене, притулене до чорного стовбура акації, та й чому мали б виявляти до того нікчемного інтерес? Не раз і не двічі стояв я на тому місці і завжди думав: а батько мене помітить? Батько мене помічав. Підходив, клав руку на голову, і та рука опалювала мені маківку – ще був розпалений після танцю.

– Ходімо! – казав, а коли ми рушали, брав мене за руку. Я вже був великий хлопець, і мені соромно ставало, що він бере мене за руку, але чи міг я проти того під ту хвилю протестувати?

– Хто тобі сказав, що сьогодні виступаю? – питав часом батько.

– Ти, – брехав я сміливо, адже чудово знав його звичку забувати те, що казав раніше.

Дивився на мене згори вниз, ніби в чомусь підозрював.

– Хіба не радий, що я тебе зустрів? – питав я, підводячи до нього лице.

– Аякже, радий, – казав без ентузіазму батько. – Як я сьогодні танцював?

– Чудово, – гордо відповідав я. – Ніхто не танцює, як ти!..

Батько розцвітав. Дивну, дитячу мав вдачу: потребував, щоб його хвалили. Мати ж не хвалила його ніколи; часом мені здавалося, що саме це й було основною причиною їхніх непорозумінь.

Ота коротка розмова, що я її виклав, відбулася не в тому році, про який оповідаю, а пізніше і мала свій підтекст. Батько запрошував мене на концерти у виняткових випадках, а на репетиції то й ніколи; про ті концерти повідомляла мені мати і не тільки повідомляла, але й вимагала повернутися додому разом із ним. Цим самим знайшла дійовий спосіб перевіряти, чи й справді батько на концерті. Моя місія, отже, не була шляхетна: я ставав нібито материним вивідачем, проти чого все в мені протестувало, але й відмовитися від такої місії я не міг: одне те, що після кожної "операції" мати совала мені в руки щось лакітне – проти тих подачок я міг би протистояти, бо виходило, ніби вона купує мої послуги, але не бачив у тому протистоянні рації, та й натура моя була квола супроти лакіток. Друге, мені самому складало приємність бути присутнім на тих концертах, бо тоді я батьком, як казав уже, по–справжньому захоплювався. Але не міг не враховувати ще одного: чи складає приємність батькові, що я стовбичу біля чорного входу? Чи складає йому приємність щоразу бачити на чорному тлі акації мою непоказну постать, чи не повертає це його зі світу вивищеного у світ приземлений, з неба на землю? Інколи я уявляв себе батьком: літав по сцені у шаленому танці, кружляючи навколо найчарівнішої із танцюристок; відчував, що лице мені освічує рум'янець, хоч на моєму обличчі рум'янці ніколи не цвіли; відчував, як палають, ніби зорі, мої очі, а широкий рот (мій рот насправді був маленький, як куряче гузно) з'являє чудові білі зуби (мої зуби були через солодощі, якими пакувала мене мати, погані, попсовані). Я був повен вогню, радості – кожен м'яз у моєму тілі співав. І от я виходив із кімнати, де перевдягалися, спускався по сходах, і мої очі мимовільно спинялися на акації – там стояла мала почварка з гирявою головою, великими вухами, з обличчям мавпочки, з тонкими худявими руками й ногами, що синіли в сутінку; ота синьолиця мавпочка чи викликала в мого батька захоплення? Тоді моє "я", котре було моїм батьком, зітхало і впокорювалося, кидало позиром туди й сюди, ніби шукало стежок до втечі, але моє "я" справжнє відривалося від акації і ступало в бік мого "я" – батька і дивилося на батька з проханням, із тихою теплою тугою, із захопленням та любов'ю. Мати на цей ефект розраховувала безпомильно, батько ще раз зітхав і впокорювався. Брав мене за руку, хоч я вже великий хлопець, і йшов не обертаючись. Обертався натомість я: у відчинені двері чорного ходу все ще весело вивалювалися танцюристи й танцюристки. Вони сміялися, пхалися по сходах, а серед них і та найкраща, на яку я дивився широкорозплющеними очима і яка по–справжньому мене чарувала. Але я вже немало знав із життя моїх батьків, бо саме мені випадало бути їхнім замирювальннм началом, саме я був тим, що тримало батька біля матері. Отож знав, що не ця красуня викликала страх у моєї матері, вона ще була неодружена і в неї був залицяльник із числа тих‑таки танцюристів. Він вів свою кралю, цупко тримаючи її під руку з гордим і трохи дурним обличчям – ніби боявся, що його краля раптом вирветься й полетить. Вона ж сміялася, та краля, й весело скошувала око в бік інших хлопців – хотіла подобатись усім. Усім, крім мого батька, який самотньо крокував по алеї парку, тримаючи за руку малу почварку – мене.

Мати моя була худа, як дошка, із сірим обличчям, з великими темними очима й малокровними вустами. Руки її довгопалі з покрученим жиллям, а у великих очах завмер непогамований смуток. Я не був схожий на неї так само, як і на батька (може, й справді мене підмінили в лікарні, думав тоді я); так само, як батька, ніколи вона мене не хвалила й не пестила, а ті тицькання в руку лакіток були, як уже мовилося, платою за послуги. Знав: нелегко було матері купувати ті лакітки. Була вона ощадна до скупості, ми ходили в поношеній, нечупарній одежі, на якій часто бракувало гудзиків або ж красувалися гудзики різного сорту; єдине, що було в нас добре й гарне – це взуття, але тут уже старався батько. Приказка про те, що діти шевця босі ходять, нас не стосувалася жодною мірою; зрештою, оте "ми" матері не включало, вона вдягтися любила. Отже, тільки нам із батьком обновки не купувалися; вся одежа, що носили її з батьком, була з товкучки, з чужих пліч; на себе ж грошей вона не шкодувала, але після чергової купівлі ходила кілька днів чорна, як ніч. Отже, в неї були шовкові панчохи, і вовняна спідниця, і кілька батистових кохтинок, була в неї шовкова сукня з високими плечима, з десятком обшитих тканиною гудзичків на кожному рукаві; було в неї картате пальто, на яке задивлялися, порозтулявши роти, вуличні кумасі. Але все те багатство вона вдягала тільки тоді, коли вони вирушали з батьком у театр на Пушкінській чи у кіно (мене при тому залишали вдома – в театр я ходив на денні вистави, "проканавши", що в перекладі із хлоп'ячої мови означало "без квитка"). Так само "канав" я і в кіно, і не раз мені за це скубли лапаті вуха, не раз викидали на вулицю як шкодливого кота. Зате я бачив усі вистави й кінокартини, що їх бачили й мої батьки, а коли вони їх обговорювали, хоч ніколи не вставляв у ті балачки своєї копійки, міг поділяти чи не поділяти їхні оцінки – більше мені підходили оцінки батькові; мати ж. здавалося, висловлювала свої всупереч батькові…

Отак ми йшли з батьком у синіх сутінках; троянди пахли, дерева стояли непорушно, залізна скульптура Артеміди з відпиляною рукою йшла кудись у вечір, озираючись на нас; вечір цвів, повз нас повільно проходили закохані, обличчя їхні у сутінку цвіли, як і вечір; батько мовчав, але рука його була тепла, і я чув, як пахне його розгарячіле від недавнього танцю тіло. Одного разу, коли надто сокровенна тиша стояла навколо, коли по–особливому таємниче шепотіли в цій тиші дерева, які торкав обережно й тактовно легіт, ота батькова тепла рука раптом затремтіла, і він сказав:

– Мене, Віталію, колись і у великий ансамбль запрошували. До Верьовки.

– Як це до вірьовки? – не зрозумів я.

– Є такий ансамбль у Києві. Народний хор. А при ньому й танцювальна група.

– Чого ж ти не пішов?

– Не завжди складається як хочеш.

– Хіба ліпше шити чоботи і туфлі? – обурено спитав я.

Але цей вигук мого батька образив.

– Чи ж погано шию чоботи й туфлі?

– Ні, – переконано мовив я, – чоботи й туфлі шиєш добрі. Ти майстер справжній.

– Отож‑то, – сказав потішений батько. – По–моєму, я туфлі й чоботи шию не гірше, як танцюю.

"Од скромності ти не помреш", – казала в таких випадках мати; я ж батька за ці самопохвалки не осуджував – він казав про себе правду.

1 2 3 4 5 6 7