У череві апокаліптичного звіра

Шевчук Валерій

І

Було то в травні 1764 року в Харкові. Григорій Сковорода вийшов із церкви після літургії й засліпився яскравим сонцем. Годі сказати, що мав сьогодні добрий настрій; ні, він сьогодні погано спав, а прокинувшись, як звичайно, ранесенько, не відчув бадьорої радості ранку, хоч той не поскупився на світло, блискіт роси, солов’їні співи, запах ще молодого листя й опалих шкірок од бруньок, які збивалися брунатними купками у виямках. Але в тілі відчувалася ломота, очі ніби підпухли, він захотів себе збадьорити піснею: "Розпростри вдаль взір твій і розумні лучи і кінець послідній поминай…", але те йому цього разу не допомогло, і так тяглося до обіду, а на службі Божій ніяк не міг уникнути в творене священиком дійство, бо ніби не був тут присутній, ніби душа його блукала в сірих сутінках, а оболонку тіла його покинула тут, між стін, обвішаних іконами та рушниками, між бурмотливих слів та речитативного проказування; слів, які через часте повторення втратили первісне, свіже звучання. Добре знав цей закон, коли знайдена думка, ніби свіжий папір, туга й шелестлива, цупка й замашна і кожне слово в ній повне первозданної сили чи, як він називав, душевного аромату; кожне слово – як зірваний листок із купини чи дерева, але минає час – і слова тьмяніють, жмакаються, ніби той-таки папір, втрачають пружність, блиск, як помнутий листок із дерева. Чи не під упливом такого настрою написав він "Deumbraticavoluptate"[32]. Зрештою, такі настрої вряди-годи поверталися до нього, і він навіть мав власну систему, як їх долати, – треба прогнати із себе демона печалі. Уявляв собі цього демона іноді в образі павука, що покриває нутро вигадливими сітками; іноді це не був образ, а відчуття тягливих повітряних струмків чи струменів, котрі сплітаються в душі у клубок, ніби прозорі змії: ворушаться вони, стягуються, щільніше сплітаються, а десь там, у середині того клубка, – скулена і стиснута зусебіч його душа чи серце, і ця душа чи серце тріпоче в обіймах прозорих зміїв, даремно намагаючись від них вирватися. Свята літургія сьогодні йому не допомогла, через це він поспішив на сонце у ясний цьогорічний травень, маючи на меті піти в садок, де вже цвіли вишні, щоб поблукати по блідих стежках, – сад завжди чудодійно на нього впливав.

Але йому не вдавалось утекти в самоту, бо тільки пройшов він трохи шляху, як побачив ченця, може, тому такого чорного, що був облитий сонцем, – його давній знайомий, бо вони разом училися в Київській академії, звався він у миру Михайло Простокута, а в чернецтві нарікся Мисаїлом. Мисаїл не був із тих ченців, котрі в розпусті перевершують мирян, – це була людина похмура, любитель самотності й тверезості,ϰɑίφɩλoβίβλφ – бібліофіл, але так сталося, що вони рідко коли знаходили спільну мову, навіть у розмовах про книжки. Григорій раз бував у його келії й гортав їх: були там, окрім Біблії й творів церковно-навчальної літератури, Арістотель, Еразм Роттердамський, Епікур, Платон, Плутарх, Лукрецій, були там рукописні збірники, складені з різних писань: люцидарії, громники, сонники. Була в нього рукописна риторика, створена невідомо ким, спудейська книжиця самого Мисаїла, "Александрія", короткий літописець, переписаний рукою самого ченця, й багато іншого; можна було думати, що таких людей, як Мисаїл, було таки негусто в Харкові, але вони з Григорієм поміж себе майже не сходилися, бо в Мисаїлі Сковорода відчував ту темність душі, яка відлякувала, та й сам колишній його колегіат по alma mater – Київській академії – нерадо приймав гостей – був-бо по-справжньому відлюдкуватий. Отже, вони з цим чоловіком ані разу добре не побалакали; Григорій не знав навіть, як прожив той од студентської лави до чернечої келії, та й ніхто не знав із його знайомих, – таки не був Мисаїл із говірких. Дивно й те, що Мисаїл стояв серед дороги, ніби когось надчікував. Григорій привітав його чемно й хотів оминути, але до нього простяглася рука в чорному рукаві, а голос видобувся з цупкого волосся його бороди хрипко:

– Стривай, брате Григорію, чи не поспішаєш?

Григорій хотів сказати, що поспішає, бо він уже марив садом, і блідою стежкою, і вишневим цвітом, і теплою самотністю, в яку збирався зануритися, але Мисаїлове обличчя було таке сіре, ніби присипалось попелом, і так дивно, трохи несамовито палали його очі, що Сковорода зупинився.

– Чекаю на тебе, брате Григорію, – сказав чернець дихавично. – Хочу запросити до себе на бесіду, коли маєш час та бажання.

– Щось, може, сталося? – спитав Сковорода.

– Ні, брате, – мовив Мисаїл. – Але самотня людина в цьому світі або Бог, або дикий звір.

Це прозвучало несподівано; Григорій миттю збагнув: коли людина перепиняє іншу на дорозі, вона не Бог, а ближче до звіра, тобто не вона сама Бог або дикий звір, а в ній те чи інше поселяється.

– Спасибі, отче, – сказав Сковорода, відчуваючи до ченця щось більше, ніж жалість. – Радо тебе відвідаю і, коли дозволиш, полистаю твої книги.

Вони йшли дорогою й мовчали. Здавалося Григорію, що й день ніби померк, а може, від людини, що безмовно й понуро крокувала поруч, відходило якесь темне світло, бо є і такі люди в цьому світі – назагал тихі, нікому не чинять ані добра, ані лиха, але від них хвилями плинуть темні хвилі і все навкруги померкає, навіть коли вони не вдягають темної одежі. Бо там, у тій людині, можливо, сидить апокаліптичний звір і дивиться на світ крізь очі тієї людини, вдихає запахи крізь ніс тієї людини, слухає світ через її вуха, руки його вросли в руки того, в кого вліз, а ноги в ноги. Отак ідуть у людині дві – одна зовнішня, звичайна, хоч і непомірно заросла волоссям, хоч у темній чернечій одежі, і ця оболона обтягує, як машкарою, отого апокаліптичного звіра, і той звір мучить і катує людину. А може, інакше, думав Григорій, може, весь світ – апокаліптичний звір, а вони, всі живі істоти, в першу чергу розумні, бовтаються у його череві, бо вони, може, на те й існують, щоб той звір їх пожер, як існують для пожертя качка, курка, гуска чи свиня, і оте їхнє бовтання і є життям та пристрастями цього світу.

Григорій струснув із себе такі дурні думки; зрештою, це були думки, прикликані сьогоднішньою ніччю, сьогоднішнім безсонням, і йому так нелегко з цієї сітки виборсатися, змити їх із себе, як бруд, чи здерти, як коростяний наріст.

– Знаєш, чого я чекав саме на тебе? – спитав Мисаїл. – Ти наймудріший з-поміж моїх ровесників, кого я пізнав у цьому світі.

– Але Бог з тобою, Мисаїле, – гаряче озвався Сковорода. – 3 чого міг пізнати мою мудрість, добре мене не знаючи? Та й де межа між розумом та глупотою? Чи ж забув, що про те говорив апостол Павло: "Я погублю премудрих, а розумних відкину!" Пам’ятаєш? "Де мудрий? Де книжник? Де досліджувач віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?"

Мисаїл ішов якийсь час мовчки.

– Все це так, – сказав він. – Але є й інше. В самотині людині добре, поки її не почне гризти хвороба. Коли ж це починається, вона звертається до Бога. Коли ж Бог мовчить, вона озирається навкруги. І тоді бачить: є навколо люди сірі, як болото, є люди ніякі, є чорні, а один з-поміж багатьох світиться. І людина починає вірити, що це Господь засвітив для нього ту людину. Отже, не я так побачив тебе, а Господь показав, як мені бачити. Тому й прошу: не погребуй розмовою зі мною.

– Готовий тебе слухати, Мисаїле, – тепло сказав Сковорода. – Але не помилися…

– Не помилюсь, – мовив Мисаїл, вони вже підійшли до його келії. – Радий тебе запросити до моєї убогої обителі. "Убогі та бідні шукають води, та нема, язик їхній від прагнення висох".

– Книга пророка Ісаї, – сказав Сковорода. – Глава сорок перша, вірш сімнадцятий.

– Дивовижна в тебе голова, – мовив Мисаїл. – Прошу ласкаво заходити.

І от вони опинилися у келії, де Сковорода раз уже був, у сутіннім напівсутереннім покойчику, де пахло самотнім чоловіком, старими книжками, що темно світили шкіряними корінцями, притрушеною водою курявою, давно не біленими стінами, навіть сонячне проміння, що забивалося сюди, пахло розпорошеними в ньому пилинами. Був тут єдиний стілець й одне ложе, запнуте сірим покривалом, в узголів’я кинуто шкіряну подушечку. Біля дверей на гачку висіла свита – оце й усе урядження та й усе добро. Мисаїл показав Григорієві на стільця, сам сів на ліжко й на мить задумався, впустивши важку, космату голову. Григорія вабили книги, але він знав, що не для того прикликав його до себе цей трохи дивний чоловік – зараз він збирається з думками, хоче щось розповісти, чи висповідатися, чи поділитися тим, чого перед іншими, може, й не відслонював.

– Хвороба мене мучить, – сказав, не піднімаючи очей, чернець. – Це внутрішня хвороба, і я не знайду їй назви, хоч добре знаю, від чого вона в мене. Але ця, що тепер, з’явилася недавно, зовсім недавно.

Він знову замовк і сидів опустивши голову.

– Чому ти опинився в цій обителі? – спитав Сковорода.

– Рятуючись, – сказав Мисаїл. – Може, знаєш, що в мене були дружина й діти і я був зовсім щасливий у світі. І от одного разу в мене загорілася хата – діти гралися з вогнем і підпалили. Ми були в полі. Поки прибігли, не стало вже ні хати, ні дітей. Тоді в жінку мою поселився демон жаху… Ну, знаєш – переполох! Ходили до неї баби й викачували, та не помогло. І ось якось у присутності моїй та моєї тещі біс звалив мою жінку на землю й позбавив її життя. Відтоді й почав я шукати самотності, люди для мене зробилися нестерпні. По смерті дітей та жінки я не знаю, чи відчував коли радість. І тим сумніший стаю, чим більше думаю, що і мене чекає така ж доля. Пішов у ченці під знаком цієї біди, бо сподівався звільнення. Але його, того звільнення, так і не знайшов. То що скаже на те твоя висока мудрість?

Сковорода довго мовчав, тільки вряди-годи позирав на співрозмовника.

– Вважаю, що мучить тебе біс печалі,– сказав він. – Інакше його звуть бісом меланхолії.

– Знаю це! – зірвався із ліжка й заходив покоєм чернець. – І знаю, що ти порадиш мені воювати з тим бісом, принаймні так мені вже радили.

Він знову замовк, а тоді проказав, їдко вимовляючи слова:

– "Змучився я від стогнання свого, щоночі постелю свою омиваю слізьми, сльозами своїми окроплюю ложе своє!..

1 2 3 4