Камінна луна

Повість

1.

Йому приснилося, що він вуж. На ньому стара шкура, яка свербить і заважає, в тілі — солодка потреба звільнитися, і вія знає, що невзабарі це станеться. Знайде два камені, між яких — вузький пролаз, такий вузький, що іншого разу не зважився б туди потикатися; біля того пролазу лежить старе висохле линовище; отож він і повзе туди, тихенько мліючи в передчутті насолоди, яку переживає раз на рік. Навіть пісеньку муркоче собі під ніс, отаку веселу і грайливу; здається, вона з репертуару когось з відомих естрадних співаків, отих крикунів, що тільки й горлопанять, бо мають у руці мікрофон; отож він вуж, має в руці мікрофона і горлопанить веселу й грайливу пісеньку; вряди-годи він стає на хвоста, вигинається й мотає звивистим тілом, і сипить, кричить, горлає у мікрофон, а водночас і підгецус на тому хвості. Перед ним — чорна прірва, глядачі у ній, як мухи; засипана чорними мухами прірва, і та прірва загрозливо дихає на нього; він трохи лякається крижаного дихання, дзижчить тисяча мух, а може, це летить над головою вертоліт — шляховий патруль, що визирає на-дорогах порушників автомобільного руху; може, тому він відкидає мікрофон і знову повзе як годиться. Тобто повзе обережно, щоб той вертоліт не зробив із нього порушника автомобільного руху, тоді він спустився б на нього, схопив би залізними пазурами за спину й поніс у гніздо, щоб там роздерти його, поснідати самому й нагодувати малих вертеленят. Отож він стає обережний, слухняний і статечний, йому млосно свербить шкіра на спині, а в голові виникає зухвала думка, що коли вертоліт схопить його пазурами, легко його одурити: залишить у пазурах линовище, а сам вислизне зі старої шкіри молодий, аж юний, але в глибині душі він побоюється саме такого оновлення, він хоче, щоб усе відбулося як належить, щоб він без зайвих ускладнень доповз до щілини між камінням і увігнав би в ту щілину голову. Вилазив би зі свого минулого в новий, залитий сонцем день... Минуле — це засохла шкірка, яка химерно блищить під сонцем; мине рік — і вона розпадеться під цим сонцем, ставши землею. Щороку ми пролазимо в щілину новорічної ночі, думає він, а залишаємо в році старому линовище. Це моя здоровниця, товариство, і я проголошую її в надії на завтрашній день! Ясний і сонячний день, товариство! Але ні, немає ніяких здоровниць, а є тільки розколина між камінням, і він чує, як туго, з приємним хрускотом, трохи ранячи йому тіло, злазить шкура. Вже він звільнений по груди, вже до половини роздягнений; він заплющує очі, бо піт їх заливає, йому хочеться горланути в ту залиту слізьми чи потом темінь, але він пухкає, сопе й лізе. Витягує, виволочує себе самого із минулого і знає, що крик свій тамує до часу. До тієї хвилини, коли шкура легко полізе з нього, коли останнє зусилля пожене його по линовищу, як кулю по гвинтах рушниці; тоді він вистрілить сам собою в ясний сонячний день; тоді він стане ніби птах—тоді й буде доречний крик... Він кричить, широко розкривши рота, він заплющив очі й горлає; ні, це вже не модна, весела й грайлива пісня, хоч перед ротом він і тримає мікрофон,— це крик новонародженого; він летить між скель із прірви, звиваючись гнучким тілом, котре аж лисніє під сонцем; він кричить і репетує — і цей його крик дає відбиття — сумний і порожній зойк луни; він слухає цей зойк, і хоч усе в ньому тріумфує і сміється, якась частина його єства насторожується, прислухається: чує він камінну луну...

2

Я прокидаюся з химерним відчуттям тривожної радості. Приємно усвідомлювати, що все те жахіття, яке привиділося, нічого спільного зі мною не має. Звісно, я не вуж, а Юрій Іванович Чорний, особа чоловічої статі, тридцяти двох років, був одружений, місце роботи — обласний музей, старший науковий працівник; я лежу на ліжку із сіткою під матрацом і можу, коли захочу, легковажно погойдатися. Вся моя кімната і весь коридор заставлені стелажами, на яких густо напхано книг. Люблю, прокинувшись, блукати сонним поглядом по стелажах і впізнавати свої книги; зрештою, я можу впізнавати їх і не розплющуючи очей — такий експеримент я робив, доказуючи своїй колишній супряжниці, що я таки в цьому світі книг якось орієнтуюся. Тоді, пригадую, я зав'язав собі очі чорною стрічкою, витягував руки і йшов до стелажа. Відсував скло і вихоплював книгу. Чітко проказував назву, місце видання й рік, прошу дуже! Вихоплював другу книгу і звично, як на уроці, тараторив: книга така-то, те і се. За спиною я чув стримане дихання. Моя дружина дивилася мені в спину, і я знав, що очі її зневажливі. Ну що ж, я продемонстрував своє вміння, тепер можна вислухати й афоризм. Афоризм з жіночих вуст — це пігулка в цукровій капсулі: їх треба ковтати не розжовуючи.

— Це ти знаєш,— каже моя жінка таким голосом, що я чую, як з нього осипається глина й пісок.— Але коли б це знання допомогло тобі хоч якось проявитись у житті...

— Як це проявитися? — повертаюсь я, не знімаючи з очей чорної пов'язки. Я здивований, а коли людина здивована, їй зовсім не треба скидати з очей пов'язку.

— Ну, всі оті статешш, що ти грамуляєш,— продовжує творити світову мудрість моя половина,— що вони тобі дають? Тобі чи сім'ї? Та й половина того, що .написав, валяється у твоєму столі.

Це майже правда. Але оте "майже" — моя суть і моя сподіванка.

— Мила моя,— віщаю я, сідаючи у фотель, але все ще не скидаючи чорної пов'язки з очей.— Мої статейки, як ви зволили висловитися, писані не на замовлення, а з доброго бажання. Тобто це був мій інтерес, а що він не завжди збігається з інтересами інших...

— А про що я кажу? — лунає сухий і, я б сказав, ша-рудявий голос—Людина з головою не працювала б на вітер. '

— Тобто ви хочете сказати...

— Я хочу сказати,— голос моєї половини знісся на гаму вище,— що коли ваші статейки не хочуть друкувати, гріш їм ціна...

Воістину, шляхетне зауваження, думаю я, знімаючи з очей полуду, тобто чорну пов'язку. Є логіка залізніша заліза. Є логіка, яка тим непорушна, що надто вже нехитра. Де той ритор, котрий спромігся на такі квіти красномовства?

Ритор стоїть супроти мене. Йому тридцять років, він так само, як і я, працівник музею, але екскурсовод з нього значно ліпший, як з мене. В мене тихий голос, і я не так чітко промовляю, а мій ритор тарабанить лекцію-екскурсію з таким ентузіазмом і так красномовно, що слова вилітають з рота, як обточене каміння. Вони впевнено лускають по добах відвідувачів, якогось лоба пробивають, а кілька ні — тема екскурсії в ритора визубрена за тими самими принципами, за якими свого часу зубрилися уроки в школі й інститутська програма; я колись позаздрив на впевненість, якою аж світиться ця жінка, хотілося й собі набратися того самого, натомість вийшло навпаки — ритор почав мене зневажати і цю свою зневагу не лінувався висловити відверто й категорично. Достойніший супротивник став би відповідати тим-таки — от і була б типова сімейна ідилія; я ж — ні, я чемно мовчав, дозволяв собі тільки в час таких словесних управ пильно розглядати супряжницю, наче хотів збагнути в ній щось таке, що могло б поповнити моє знання світу й людей, але це її, здається, не на жарт бісило...

Ще хвильку уваги: ритор — сухий, кощавий, вдягнений у захисного кольору плаття — уніформа рішучих екскурсоводів, хоч носити такі плаття їх ніхто не зобов'язує. Існує в житті не одна професійна мода, як от, наприклад, в учительок музики, які чомусь полюбляють дивоглядні берети й брючні костюми, що обтягують їхні тіла. Я можу впізнати вчительку музики й музейного екскурсовода на відстані, є в їхній зовнішності щось навіки дане. Те навіки дане світиться й у тій, котра ще недавно була моєю дружиною й образ якої щойно відтворила моя уява, коли я так бадьоро прокинувся після сну про вужа.

Я засміявся. Сміявсь я з кількох причин: по-перше, не був вужем, а по-друге, той образ у платті захисного кольору я можу стерти, як стирають із шкільної дошки вирішене завдання. Ну от, будь ласка! Я беру вогку ганчірку і стираю той образ, починаючи з голови. Я стираю голову, руки, ноги і залишаю тільки захисного кольору плаття. Воно висить серед кімнати, строго розпрямивши всі рубці, майже не набубнявіле на грудях, начебто під ним була дошка для прасування. Але ні, це говорить у мені лиха вдача, моя озлобленість, моє зболіле, перетліле "я". Можливо, й но шляхетно піддаватися таким афектам, адже не маю ніяких підстав для роздратування: нашу шлюбну фотокартку розрізано навпіл, я забрав своє зображення, а вона своє. Від неї в моїй квартирі залишилося тільки три речі: пуфик, тазик і тахта... Я спав на цьому ліжку, на якому лежу й зараз, а вона на тахті, бо терпіти не могла спати з кимось разом; ну що ж, я не протестував, бо коли мені треба було, я сходив з ліжка, ступав кілька кроків босими ногами по холодній підлозі — та й по всьому. Згодом я пересвідчився, що так навіть ліпше, бо міг після всього загорнутись у ковдру і помріяти трошки, уявляючи якісь дивоглядні речі, чи дівчат, чи щось там інше. Ні, вона була мудріша за мене хоч би й тому, що мала машинову запрограмованість. А що в її запрограмованість входило те, що я вряди-годи протуп-цював босими ногами по холодній підлозі, то приймала вона мої екскурсії з належною стоїчністю, як і всі житейські необхідності, тут я не можу їй нічого закинути.

"Господи,— подумав я,— дай мені щасливо розплющити очі!" Сьогодні я не піду в музей, бо вже два тижні, як подав заяву. Правда, нового місця я собі ще не відшукав, але на це буде ще час. Тому я й лежу розіп'ятий на власному ліжку й можу так пролежати скільки заманеться; мати моя не має звички мене будити. Вона шанує мій сон, як щось сокровенне, начебто це й справді щось сокровенне; коли я сплю, во па бродить по квартирі, ступаючи навшшшьках,— тиха, безсловесна тінь, яка, здається, тільки й існує, щоб варити, прати, прибирати і лише інколи, коли нікого нема вдома, підійти до фортепіано й трохи пограти; її душа потребує тої музики. Моя ж душа музики не потребує, вона потребує шелесту сторінок, бажано старих, пожовтілих, я тоді справді забуваю про світ.

Бом, бом, бом! — б'є наш настінний годинник, і мати, мабуть, злякано повертає в той бік голову, але до бою годинника я звик з дитинства, він не будить мене, тільки ко-лисає і бавить, наче потрапляю я на гойданку — хить-хить — це і є удари відміреного часу.

Я розплющуюся: кімната повна сонця.