Біс плоті

Шевчук Валерій

Роздiл I

Хоча понеділок уважається важким днем, для мандрівного ієромонаха Климентія Зіновієва часто бував і пожиточним, і то через те, що тоді жінки його землі понеділкують, тобто кидають усі свої справи: не варять, не порають господарства, якщо вони не вдови, не тчуть, не прибирають у хатах, навіть дітей не доглядають, коли ті не немовлята, — а збираються гуртами чи по корчмах, чи на вулиці на колодках, або ж ідуть у ліс чи на луку, де сідають у траву, пащекують, їдять, п’ють, лежать — все, що годиться в цей день. Всю ж їхню роботу порають чоловіки, бо такий існує предковічний звичай; тоді до них може підійти хіба що така свята особа, як він, чернець, або ж школярі зі своїми дійствами: віршами, піснями, танцями — часом перед жінками школярі й інтермедію якусь розіграють, за що неодмінно дістають щедрі дари, адже жінки не раз бувають жалісливі, а школярі — здебільшого сироти, і жалувати їх у християнському звичаї. Окрім того, жінок на цій землі вдвічі більше, як написав ув одному зі своїх віршів Климентій: дві жінки й один чоловік, бо чоловіка чатує в цьому світі більше напастей та лих: вони й на воєнних путях помирають, в той час як жінки залишаються по домах цілі, та й власною смертю відходять раніше за жінок, хоча Бог дав їм над жінками мати верх, а жінкам не дав розуму для пізнання чоловічих речей. В один, отож, день чоловіки не мали над жінками верху — і це траплялося таки в понеділок.

Із самого ранку мандрівний ієромонах, прокинувшись у школі, де зупинився із вечора, не чекав, поки школярі наварять кваші, щоб нею підсилити нужденне тіло, а подався чимдуж до корчми, щоб приспіти сюди раніше жінок, сісти в куточку й чекати, адже в понеділок жіноче плем’я й поспати собі довше дозволяє. Часом же траплялося: коли приходив до них, підгулялих, гнали геть, не зважаючи на святий його сан, адже мантія на ньому була подерта, а ноги чорні й босі, а клобук підшитий вітром, а лице сльозливе, хоча літами Климентій не був ще старий. Коли ж його проганяли, то не міг відтак проказати їм повчальних віршів, аби навчити те довговолосе поріддя розумному пробуттю в цьому світі, а за те дістати скромну мзду або й пригоститися із ними чарчиною. Коли ж заставали його в корчмі, то гнати не відважувалися, адже ще тверезі бували й не розгуляні. На ту нагоду Климентій написав ряд віршів про жіночу природу, але не всі проказував у жіночому товаристві, були вони двоякі: призначені для чоловічого роду, здебільшого, з огудою перших, а були й для жіночого, щоб цьому племені таки догодити.

Сьогодні настрій мав ієромонах погідний, бо й ранок випав гожий, свіжий, росяний, наповнений ще негарячого, але яскравого сонця, від якого й трава, й листя лискотіли, а вода річки синьо відсвічувала, біла ж стежка під ногами була ніжно прохолодна — і те світло проходило йому через очі в душу, й ояснювало, й блажило; вельми полюбляв отакі ранки Климентій, бо тоді з’являлась у тілі бадьорість, тоді й кашляв менше, і ніколи не нападала на нього трасця, якою хворів із дитинства. Йому навіть здавалося, що не йде стежкою, а ніби підіймається над нею й пливе, а все довкруги веселе: і худоба на випасах, і коні на лугах, і хати, що сяяли білими стінами, і чорногузи, що непорушно стояли на своїх гніздах, та й собаки не випадали заїло із дворів, а снили в розмлоєних ранкових дрімках, хіба якийсь півень вискочить на плота, червоний, мов вогонь, і загорлає в небо щасливо, трусячи червоними ковтями й палаючи не менш червоним гребенем, і той крик — ніби славослів’я Божому ранкові, сонцю й новому дню. Тоді Климентій наповнюється тихою благодаттю, і в ньому починають зроджуватися й ладнатися слова, які з’являлися, як вважав, десь там, де лежала освітлена сонцем душа, котра несла їх десь так, як курка яйця, і кожне слово ставало відтак кругле, опукле, із білою рівною шкаралущею, отже, кожне слово — яйце-райце, і в цьому заховувалася таїна творення, — так з’являлась у ньому й ранкова молитва. Отож не йшов, а плив стежкою, ніби піднятий у повітря, і подумки або пошепки славив Господа, просячи собі ласки, адже вважав себе не святим, а грішним, уважав, що всіх перевищує своїми гріхами, але не відчаювався в милості його, бо тільки Бог може наставити його, мандрівника, на праву путь і очистити всіляку душевну скверну. Тож просив, щоб не покинув його Господь до кінця, хоча й гріхам його таки немає кінця. Відтак доручав йому свою душу із тілом, просячи, щоб зневажив гріхи, які мав у собі, аби потім поставити його, грішного Климентія, собі на правиці разом із вівцями своїми.

Отак високо наладнований і прийшов Климентій до корчми, але побачив не без прикрості, що в корчемному дворі вже сиділи за довгим дощатим столом жіночки, бо хто б то в таку Божу пору та й сидів у хаті, і тілиста корчмарка моталася, носячи наїдки й напої, а в повітрі стояв гомін із тонких голосів — чомусь нині надто рано зібралися жіночки на своє понеділкування. І урочистий настрій у Климентія пригас, але все-таки не втратив надії повчити ума-розуму цей збір та й щось підзаробити, отож тихцем-бічком протиснувся у напіввідхилені ворота і непорушно став, чекаючи, поки на нього звернуть увагу.

Гомін за столом миттю стих, і він побачив, що до нього повернулися сухі й повні, круглі й довгообразі, оторочені намітками лиця з блискучими очима, розрожевілі од балачок та спожитого трунку. "Ось зараз вони мене й проженуть", — подумав упокорено Климентій, добре-бо знав, що при понеділкуванні чоловікам до жінок наближатися, за предковічним звичаєм, заборонено.

— Чогось хотіли, панотче? — спитала одна із жінок. — Сьогодні до нас чоловікам не можна.

— А я не чоловік, — сказав Климентій, — а коли й чоловік — то Божий. А Божий чоловік, сподоньки, ангелу уподібнюється, тобто він безплотний.

— Та це прошак із школи, — озвалася друга з жіночок. — Скиньмося, сестри, йому по чеху, щоб не перешкоджав нам та й пішов.

— Я не прошак! — блиснув гордо оком Климентій. — А із школи тільки тим, що там переночував, за милістю Божою. І грошей даремно не беру.

— То, може, голодні, панотче? — сказала старша жінка, одягнута пишніше за інших. — Сядьте поїжте, а тоді йдіте з Богом.

— І їжі даремно не беру, — поважно сказав Климентій.

— Чого ж хочете? — гукнула наймолодша й найкраща із зібрання з іскристими очима й рум’яними щоками.

— Коли ваша ласка, — так само серйозно сказав Климентій, — то перш, ніж розгуляєтеся, сподоньки, і перш, ніж пошлете за музиками, хотів би вас по-Божому научити богоодуховленими віршами.

Тоді жіночий рій загув, як бджоли у вулику: хто сміявся, хтось говорив, котрась щось запитувала, а дехто зойкнув, а яка запропонувала й прогнати його, а інша зчудовано дивилася на цю чудну прояву — малого, худого, босого, в обірваній рясі, у ветхому клобуку, але з гарним і серйозним обличчям і з палкими очима.

— Нишкніть, сестри, знишкніть! — скрикнула найстарша із гурту. — А може, він і справді Божий чоловік?

І тоді всі знову затихли й цікаво зорили на нього, а він і справді виглядав незвичайно, тим більше, що відмовився взяти милостину, як прошак, і очі його так дивно палали, і весь був наструнчений, і поважний, і гарний, а трохи й смішний.

— Звідкіля ви, панотче? — спитала старша жінка. — Одягнені, як чернець, але дуже вже вбого.

— Я із світу, — мовив серйозно Климентій. — А одягнений убого, бо не маю даху над головою, тікаю від принад та зваб житейських. Із тих я, котрим не треба жодного стяжання.

— Він із ченців, котрі волочаться, — сказала котрась із жіночок.

— Коли бажаєте, — сказав гордо Климентій, — прочитаю вам віршу про ченців, котрі по містах, по школах і корчемних дворах волочаться. Я їх не похваляю.

— То хто ж ти такий, панотче? — спитала старша жінка.

— Творець научительних віршів, якими несу людям проповідь доброго життя на виправлення їхніх гріхів.

— Тоді ти не чернець?

— Не тільки чернець, — поважно мовив Климентій, — але й ієромонах, тобто можу й службу Божу відправити, і сповідь прийняти, і бісів прогнати, і людей проповіддю навчити. Але над усе віршотворець я научительний, який наставляє людей неблазенними, й добрими, й милосердними бути.

— Нищі школярі теж вірші співають та проказують, — сказала старша жінка.

— Школярі сміховиська строять, — сказав Климентій, — щоб людей розвеселити й потішити, а я віршотворець научительний.

— А коли не схочемо слухати ваших віршів? — спитала наймолодша, граючи очима.

— Тоді проженіть, і мзди від вас не візьму ані гроша.

Відтак знову загомоніла громада, бо це й справді диво-дивезне, оцей чудний чоловік, принаймні такого ще в своєму містечку не бачили. Чи він на голову звихнутий, чи казна-що? Бо коли прошак не хоче милостини брати, то ж чи це прошак? Поважно й гордо тримається, а трохи й смішний. І так дивно очі його світяться, як у навіженого, чи, може, й справді Богом позначений? Вони ж зібралися по-жіночому погомоніти, й побавитися, і випити по чарці — то чи ж проповіді їм слухати?

— Гріх проганяти Божого чоловіка, — сказала старша й пишніше за інших убрана. — Нехай говорить свої вірші. А коли скажеш вірші, панотче, то милостину візьмеш?

— Тоді візьму, — просто сказав Климентій. — Образити вас не посмію.

— А я кажу, щоб його прогнати! — мовила інша. — Доста нам і в церкві проповідей.

— Не гріши, Марто, хоча б у святий понеділок, — поважно сказала старша. — Не на те він і встановлений, щоб, від чоловіків від’єднавшись, про гріхи гадали, а щоб чесно й порядно жили. А коли Бог нам послав цього панотця, хай говорить свої вірші, тим більше, що обіцяє казати про благочестиві речі. Чи ж не так, отче?

— Достеменне, — сказав Климентій. — Віршотворець научительних віршів не може казати нечестивих речей.

Тоді знову всі затихли й наповнилися цікавістю, тим більше, що цей і справді дивний чоловік, ченчик-голодранець, звів очі до неба, підняв над собою руки, й обличчя його стало надихнуте і ще краще, бо повне дивного осяяння. Постояв якусь хвилю в такій позі, аж доки не настала цілковита тиша, а тоді опустив руки.

— Про що хочете, панове жіноча громадо, послухати? — урочисто спитав. — Є у мене вірші про різне. Про чоловіків, жінок, про хвороби, смерть, ремесла або ж і про ченців, про вогонь та вітер, про переміни світові, про пияцтво, про убогих та багатих, про сум’ятне життя людське, про обичаї й оказії.

— Гадаю, панотче, — сказала старша жінка, — що в день святого понеділка й понеділкування не годиться згадувати про смерть та хвороби, про пияцтво і нам тим дорікати, чи скорботи пригадувати, а розкажи, чим ваша милість научає жіноцтво.

Климентій твердо хитнув головою й пройшовся босими, аж чорними від невимивного бруду ногами по добре стоптанім корчемнім дворі, де не раз влаштовувалися танці та скоки.

1 2 3 4 5 6 7