Сивий

Шевчук Валерій

1.

Ось він іде, думаю я, дивлячись на його забрьохану штанину — чоловічок з білою борідкою, в чорному капелюсі і з чорною парасолькою; чоловічок цей наче ворон; здається, ось-ось змахне він крилами, кра-кра, чую я над головою — летить ворон, сивий, з білим дзьобом, у нього малі чорні оченятка, летить бозна-куди, хоч я й здогадуюся куди; вогники спалахують ув очах; навколо весна, висипали бруньки на деревах; весна летить у мене над головою, голубокрила й добра, з цим малим сивим вороном у лівому оці. Вона хоче струснути його на землю; лящать синиці — веселі сльози, які, певне, байдужі цьому малому сивому чоловічкові з парасолею. Бо він зі своєю парасолею й калошами — тінь далеких, неповоротних часів, він смішний, як смішний ворон серед блакитного неба.

Я переходжу вулицю й наздоганяю старого. За "тінню далеких часів" поспішає висока, худа, теж у темному постать, але постать ця (тобто я) нічим не різниться від сотень інших — не хочу бути "тінню далеких часів", хоч до того чоловічка я й справді маю інтерес. Але це звичайна цікавість — на вулицях завше є люди, котрі впадають у вічі; він тримає дерев'яну валізку, борідку виставлено наперед, очі прижмурцем; ні, вже минули часи, коли можна було підійти до людини на вулиці і, скинувши капелюха, відрекомендуватися. Треба очікувати випадку, якого може й не буде: люди котяться одне повз одного, як швидкісні трамваї, оточені огорожею — до них є підхід тільки на зупинках.

То й справді чудна забаганка: побачити людину і захотіти зійтися з нею; дивний, кажу, спорт. Але у вільний від роботи час (я вчитель, окрім того відвідую обласне літературне об'єднання) треба знайти собі й хобі, наше століття — це цілковите хобі, а я вже такий вдався: не різнюся ні від кого.

Вулиця холодна й майже порожня, я свищу під ніс: ф'ю, ф'ю, ф'ю, — як той вітер, і кочусь перекотиполем до своєї парубоцької квартири чи до котрогось із знайомих.

2.

В мені живе цікавість до людей. В мені є оце прагнення обійняти світ і з усіма бути на "ти". Але зараз я самотній — душа моя живе десь там, на білій із сірим сподом хмарі, вона виглядає там свого вітру і чекає на нього.

Поки що йду за цим старим: мені треба, щоб він десь спинився. Щоб він захотів випити пива чи завітав у книгарню. Щоб він затримався біля кіоска і купив собі газету чи конверта. Тоді я став би за ним у чергу і вже так між нами виникла б спільність. Ми пішли б далі вже трохи знайомі — в мене ненадійна нитка в руках, а в нього в пам'яті я — одне із сотень обличчя.

Ну от, старий мій, здається, зачепився. Так воно і є. "ПЕРЕДПЛАТНІ ВИДАННЯ". Старий входить у двері. Я вже майже знаю, що він читає: Тургенева чи Толстого — і зайшов спитати про передплату. Він уже сто років читає Тургенева й Толстого, а може, Олеся й Нечуя-Левицького, а може всіх разом... Він може нічого й не читати — збирає тільки чудну колекцію і вечорами милується з неї. Навколо тепло й тихо, гуготить грубка, співає у клітці канарка, а навколо тепло і тихо, і на полицях сплять книги.

Я підходжу до передплатного магазину. З дверей ледве не вивалює на мене мій чудний дідусяк. Еге ж, я запізнився. Я завжди запізнююся. Старий іде собі хідником, а я маю незвідь для чого зайти до цього магазину й собі.

Сьогодні воно так і буде. Сьогодні вже годі мені блукати по вулицях. Можна зайти у винарню, випити сухого вина, повернутися додому, зняти зі стіни гітару і, дримбаючи довго й одноманітно, співати пісеньок, які склав я сам. Мода їхня перехідна, бо поки що єдиний чоловік, котрий ними захоплюється — це також я.

3.

Сутінок. Моя кімната заповнюється ним і все від того міражне. Сутінок. Плаче за вікном річка. Шумить однотонно й байдуже. Мені ж здається, що плаче. Я сиджу сам. Довкола тиша. За стіною балакають хазяї цієї хатки, що в ній я наймаю кімнату. їхній гомін, як туркіт голубів. Вони говорять, певне, про кріликів, яких завели собі цілу ферму, і голову собі сушать чим їх прогодувати. Доки не виросте зілля. Зілля вже в дорозі, воно ось-ось спалахне від землі й осяє все навколо. Я сідаю до столу коло вікна і, не засвічуючи світла, пишу пісню. Пісня про весну, бруньки і про ворона, котрий дивується на ці бруньки. Слова ллються з-під олівця вільно й легко. Це невелика робота. Більшу я матиму завтра. Зайду в клас і скажу: "Сьогодні, діти, ми вивчатимемо кореневі чохлики". Вони хихотітимуть чи з кореневих чохликів, чи з моєї погано вив'язаної краватки. Тоді я загорлаю так, що мені потім у вухах дзвенітиме: "ТИХО!" І стане тихо. Замерзнуть перелякані фізіономії, хто розкрив рота, так і лишиться з розкритим ротом, хто скорчив гримасу, так і лишиться зі скорченою гримасою. "Сьогодні ми вивчатимемо, — скажу я педагогічним голосом, — кореневі чохлики."

Я знімаю гітару. Хазяї за стіною вже перестали розмовляти про кріликів. Навколо сива тиша. Шумить річка. Мені здається, що плаче. Я бринькаю струнами й наслуховую звук. Гітара теж плаче, вона сьогодні хвора. Накручую струни, сподіваючись видобути з неї чисті звуки. Торкаю пальцем струну. Струна хвора. Я КРУЧУ й кручу ґвинта, аж доки не з'являється між сивих сутінків чистий звук. Знову торгаю струну. Звук чистий, як березовий сік. Він крапає чистою краплею, і мені на душі тепло. Але струн сім. І шість з них хворі. Я беруся до другої струни, і її хворий стогін робить мене сумним. Але пісня моя не сумна. Вона гарна й радісна. Про весну, бруньки і про ворона, що як порошина в оцій весні. Я торгаю й торгаю струну. І пливу разом з її хворим стогоном у весну. У світ коріння, води й розбудженого гілля. У світ, що готовий спалахнути зіллям. Цього зілля чекаємо ми всі: я, і хазяї, і крілики, яким нічого їсти, і ці струни. Тоді вони й за-звучать по-справжньому і не треба буде так довго крутити ґвинти. Чистий звук провисає в кімнаті. Я слухаю його, і мені знову теплішає на серці. Ще п'ять струн чекають моїх пальців. І пальці торкають їх усі разом. Чисті звуки з хворими, вони дивно змішуються, і я розумію — пора заспокоїтися. Відкладаю гітару і рву на маленькі клаптики свою пісню. Еге ж, ця пісня невдала.

4.

Жовтий оркестр тягне білу, безмежно сумну нитку. Горять труби, сонце в тому дні теж наче труба з оркестру; світло і свіжо, чудовий день, в якому нічого чорного. Але чорного більше, ніж треба: ми зібралися на похорони нашої вчительки географії. Вона лежить у труні, в глибині душі мені здається, що все те, що відбувається навкруги, дивна містифікація. Адже вчителька географії, яку я знав і яку бачив кілька день тому, зовсім несхожа на ту, в труні. Довкола родичі, вчителі й учні, і я раптом усвідомлюю, що сьогодні не зайду до класу і не скажу тої фрази про кореневі чохлики. Бо навколо жовта музика і біла нитка, і чорна мелодія, темні обличчя — здається мені, начебто летить у небі ворон. Він великий і могутній, покриває всіх нас, бере нас у свої крила, і ми летимо в жовтому, випроміненому від труб оркестру, промінні. Я трохи непокоюся, підходжу ближче — мене покликано нести труну; довкола стоять учні, посерйозні-лі й незвичайно тихі, і мені здається, що я проходжу до свого вчительського столу. "Кореневий чохлик!" —чую я позад себе І різко обертаюся. Хтось промовив ці слова — он які вони дивовижно тихі й сумні, ці наші учні; зрештою, це могло мені і здатися: урока ж я ще не розказував. Я промацую обличчя, що стоять довкола: одне, друге, третє, четверте, скільки їх тут зібралося! Всі урочисто смутні, урочисто завмерлі, всі ледве не плачуть, і я знову повертаюся, щоб наблизитися до труни — ось-ось її мають виносити.

Але щось непокоїть мене, і я знову озираю обличчя: всі ті, під стінами, всі серед хати, всі в другій хаті, а туди далі, в другій хаті, стоять стелажі, повні перестарілих чорних книжок. Коло стелажів стілець, а на ньому дивно скручена чорна, маленька постать. Виставлено вперед білу бороду, блищать трохи хижо оченята, біля ноги, взутої в калошу, обперто чорну парасолю; я зупиняюся, як укопаний: ось він, той чу-датий старий, за яким ходив я учора кілька годин. Він не дивиться на мене, ні на кого, сидить біля стелажа, наче лялька, бороду виставив наперед, очі незмигні; він як ворон серед цієї жовтої музики! І мене раптом струшує мороз. Я не знаю цього чоловіка, я зовсім мало знав і покійну вчительку географії, але між цим старим і вчителькою географії є якийсь зв'язок. Вони, може, родичі, давні знайомі, він дружив з її давно зниклим чоловіком; я хапливо сотаю ці нікчемні нитки — у світі все надто дивно збудовано! Там, на стелажах, думаю я, старі видання Тургенєва і Толстого, там старі видання Олеся й Нечуя-Левицького, і цей чоловік недаремно сидить отут. Мені самому цікаво прозирнути ці книги, але в такий мент, думаю я, це було б украй неґречно: прийшли ми сюди не для того. До мене підходить директор, він у темному, а на обличчі смуток і здивування. "От бачите!" — каже він мені і розводить руками. Еге ж, додумую я його думку, таке життя! Таке воно дивне, бо все може раптом стати з ніг на голову, або й зовсім зійти на пси. Все, що було звичайне й буденне, набере раптом незрозумілого змісту, і ми станемо дивні й оголені. Я стою поруч з дідком. Він незворушний так само, над ним ряди книжок, коло мене — директор, коло директора кілька родичів вчительки географії, коло них учителька хімії і вчитель історії. В нього посмикується ліва брова, а губи кривляться. Коло нього ще кілька родичів, кілька сусідів і вчителька математики. Широка й роздольна, вона стоїть, як пам'ятник.

Жовті звуки зникли. Всі заворушилися. Я підходжу до труни і зазираю в середину. Сиве волосся, ніс, заплющені очі, воскова шкіра, я дубію: переді мною вперше так близько труп. Але я не належу собі. Коло мене вчитель історії, директор і родич, які теж не належать собі. Ми стаємо на чотири боки, кожен на кінець труни, і виструнчуємося, наче на параді. В кутку біля стелажа чорний дідок. Він уже стоїть. Але стоїть спиною до нас. Голова його задерта, і я раптом розумію: він зважився на те, на що не міг зважитися я. Так, він читав надписи на корінцях. Ліва його рука вперлась об парасолю, і від того він здався однокрилим вороном, який тільки й залетів у цю господу, щоб прочитати назви на корінцях.

— Ну, взяли, — тихо командує директор, і мені в плече врізається ріжок труни.

1 2