Єдине, що існує насправді,— це музика голубого колодязя. В мене також є голубий колодязь, і це, можливо, наш дворик. Можливо, колись, в іншому часі, я захочу прийти сюди, а вже не існуватиме ні дворика, ні людей у ньому. Тоді цей дворик і стане для мене голубим колодязем, і я згадаю чи вигадаю його музику, бо цього потребуватиме моя душа. Хтозна, чи це мені вдасться, бо для того, щоб учинити так, потрібне чудо, а чи зможу я чудодіяти, коли в житті я ні добрий, ні злий, правильніше, трохи добрий, а трохи злий; я чомусь не люблю людей, що живуть навколо мене, а жалію їх — очевидно, я про себе зависокої думки. Той же, хто битий гординею,— ницістю битий, у твань і порох перетворює себе, адже гординя — один з важкіших гріхів людських. Але вилікувати себе ще можна. Музикою голубих колодязів, таких, як наш дворик, адже двориків таких — без числа.
Починаю думати, що прожив сьогодні не зовсім звичайний день, що недаремно відчув у собі якісь парості,— вони є. Кільчаться в сутінку, що тугішає за вікном, і провістять у мені щось схвильоване й нове. Я дивлюсь у світ, що його творить уява незнайомої мені жінки, і той світ помалу туманіє; знову бачу себе в парадному, наповненому по вінця дощем, смутного й бездомного; бачу, як розчиняєтся з рипом залізна хвіртка і в під'їзд заходить моя однокласниця. Я знаю, що вона зовсім негарна, що в неї сухе, надто худе лице й тіло, що вона з тих занудних відмінниць, якими вчителі попрікають усіх телепнів світу, але я бачу в її обличчі, в очах і в усій її постаті щось незвичайне. Що воно таке, знову запитую сам себе, і чи не таке саме колись побачив у Ларисі й Дмитро? Чи не тому робить він із себе посміховисько, став сліпий та глухий, дурний та впертий — так уже йому хочеться дорівнятися до Ларисиного батька. Але я не маю права його судити, адже нічого про нього не знаю. Він колись осудить себе сам, я ж можу тільки думати, що сталося тоді в парадному зі мною і чи, побачивши вдруге ту дівчину, пізнаю я те ж таки хвилювання? Як мені тоді бути, адже ця дівчина ніколи мене не захоплювала. Це не та ранкова красуня в розчиненому вікні, і не закохався я в неї з першого погляду — знаю її сто тисяч років: длубалися ми з нею колись разом у купі піску. Пісок той був мокрий, і ми будували з нього замок. Наші ручки рили в тому піску печерки і з'єднувались у ньому — може, тоді ми будували спільний дім, у якому збиралися жити?
Дівчина, яку намалювала моя уява, прекрасна, наче фея, з розсипаним по плечах русявим кучерявим волоссям, відчиняла вранці вікно і ставала символом ранку. Але вона не була схожа на Іру. Не була схожа на жодну з дівчат, яких мені доводилося зустрічати, бо насправді так само не існувала, як і Хардіс. Але у виразі її обличчя було саме те, що побачив я сьогодні в Іри,— таємниця, яка вабить і хвилює, а може, й чудо. Може, тому так гостро й одразу відгукнулося на те моє серце — ось чому я сиджу зараз з розгорнутою книгою, яка сьогодні ще захоплювала мене, але тепер її не читаю — книгу про чужий голубий колодязь; тимчасом як тут, перед моїм затуманеним зором, твориться голубий колодязь мій...
Мати^ виговорила все, що хотіла й могла, пішло в неї на те безліч часу: оповідаючи про щось, вона вживає непомірну кількість слів і стільки нанизує деталей, що заснути можна. В цьому є щось виключно жіноче, і тільки жінкам не набридає слухати одна одну. Мати гримить на кухні посудом; батька, звісна річ, нема — має все відбутися, як завжди в подібних ситуаціях. Мати прибере й позамітає, потім зайде в кімнату і, прикриваючи рота долонею, бо позіхатиме, заявить, що вона втомилася і; певне, ляже, начебто на це конче треба мого дозволу. Ясна річ, я те їй милостиво дозволю, тоді вона почне повільно й старанно стелити постелі, розгладжуючи кожен рубчик, на що піде півгодини. І тільки но тому сховається в батьківській кімнаті, прихиливши за собою двері. Тоді я залишуся сам. Невідь-чому "я чекаю цієї хвилини, бо мені здається, саме тоді я зможу відгадати в собі щось сокровенне.
— Шкода, що ти нікуди не поїхав,— каже мати, стелячи постіль.
— А куди маю їхати?
— Всі кудись їдуть. В село, на дачу. А ти й по землі босий не побігаєш.
— Побігаю взутий по асфальту.
— Я казала батькові. Взяли б путівки в дім відпочинку, десь біля річки... Все над тими грішми труситься.
— А в нас їх багато? — питаю лукаво.
Мати зітхає й махає рукою. Зрештою, сама знає: ті гроші, на які ми могли б кудись поїхати, були викладені на сріблястий костюм, до якого вона має ще схуднути. Мати дивиться кудись убік. У куток, наче хоче там прочитати відповідь на свої турботи. Але в тому кутку немає нічого. Навіть павука, який подав би їй таємничі знаки і заспокоїв би її.
— Ох, ця вічна проблема з грішми,— каже мати і, згорбившись, наче несе ту проблему на карку, повільно човгає капцями по паркету. Капці — на повсті, і паркет од того самонатирається.
— Добраніч,— каже вона винувато.
— Добраніч, мамо! — відгукуюсь я, і голос мій напрочуд ніжний.
Ну от! На цьому можна було б поставити крапку, дописавши щось про солодкі марення перед сном: все добре, все гаразд і влагоджено, людина без даху перестала існувати, а повернулася додому, як кіт. Кіт обсохне і муркотітиме від того, що його гладять по голівці, навіки забувши прикрість, йому завдану. Але я пам'ятливий і знаю, що сьогоднішній день ляже мені на душу камінчиком. їх там не так багато, але вони є. Здається, їх уже стільки, що я можу відірватися від батьківського гніздечка і без особливих гризот полинути у світ, покинувши цей дворик. Я готувався до солодкого мріяння, здається, мені хотілося відчути захват від такого польоту; ось він і був би — банальний, але щасливий кінець. Але щось повабило мене до вікна, здається, я почув у дворі гомін. Хтось крикнув, і я насторожився й папружвн-ся: еге, сказав я собі подумки, ти у світі, хлопче, не сам!
Он він, п'ятачок нашого двору, чорний і мокрий, лисніє від недавнього дощу, з маленькими калюжками, в яких виблискує по електричній лампочці. Он вона, арена, під свічена з боків та знизу; два гладіатори вийшли на неї. На них короткі туніки, а в руках лискучі мечі. На головах мідні шоломи, а зусебіч шумливі амфітеатри — публіка пожадно чекає і зараз зареве, вимагаючи захоплюючого видовища та крові. Дмитро стоїть навпроти каланчеподібного піжона, який, здається, привів Ларису. Лариси поблизу нема, обидва ж бійці наїжачені й голосно метають один в одного бойовими покриками.
— Будеш ходити сюди, підріжу гада! — кричить Дмитро. І хоч згори я не бачу його вусиків, чудово знаю, що вони люто підстрибують.
— А що ти за хазяїн такий знайшовся? — кричить на тій самій ноті піжон, і я вперше чую його голос: вискучий фальцет.
— Тоді й побачиш, що я за хазяїн! — кричить Дмитро.
— Дмитре, перестань! — лунає жіночий голос. Це, здається, його мати.
— Вона не хоче з тобою ходити, то йди до біса! — верещить фальцет.
— А ти в наш двір не заходь! По-доброму тебе попереджаю!
— Іди ти, знаєш, куди!
— Це ти йди! Не я прийшов, а ти! А сунешся ще раз, розтовчу тобі морду.
— Мені? Ти?!—лящить фальцет.—Ану спробуй!
Піжон виставив плохенькі груди, *густо порослі чорним волоссям, і виступає, виступає проти Дмитра, а Дмитро пригинається: вдарить чи ні? Готується до стрибка, бо, щоб ударити Каланчу, йому таки треба підскочити. Я кидаю поглядом на Ларисині вікна; за ними глуха тиша і світло не горить: сплять вони, чи що? Але я знаю: поприлипали всі троє до ^вікон. Можливо, Ларисин батько голосно рикнув на Ларису, щоб носа не висовувала, а може, Лариса й не збиралася висовувати носа, а стоїть за темною шибою і широко всміхається.
В цей час у дворі вдарилися одне об одне два тіла, наче хтось гупнув у погано натягнутий барабан. Дмитро відскочив і знову нащетинився, а піжон, зігнувши руки, наче боксер, почав з прискоком підходити до Дмитра.
— Дмитре, перестань! — заверещав жіночий голос.
— Жени його, пройдисвіта, налюрника проклятого, жени, Митю! — каркнула баба Ганна — висунулася з кватирки і аж тремтіла від збудження.
Дмитро стрибнув удруге, і знову вдарилися два тіла зовсім так, як бойові півні,— замигтіли в повітрі кулаки; піжон верескнув і вдарив Дмитра згори по голові. Тоді заревів Дмитро і втретє метнувся на супротивника, здається, він дістав до фізіономії піжона, бо щось ляснуло й хекнуло.
Хтось схвильовано дихав у мене за плечима, хтось хрумкав пальцями рук. "От дурний, от дурний!" — шепотіла мати захоплено чи перелякагіо, а войовники у дворі знову замахали кулаками. Сплелися в обіймах, наче двоє коханців, і тузали один одного, голосно сопучи.
В цей час від під'їзду метнулася тінь, а за мент Дмитро полетів в один бік, а піжон у другий.
— Не мішайтеся, дядьку! — загорлав Дмитро.— Я йому зараз дам! Хай не шляється по чужих дворах.
В "дядька" була майже лиса голова, дивно блищала в непевному світлі, яке розсипали по дворі дві лампочки.
— Ану, розбігайтеся, півні!—сказав "дядько".— Розбігайтеся, бо обом зараз накладу.
— Віта! — зойкнула в мене за спиною мати.— Не мішайся, Віта!
Піжон утирав носа: очевидно, Дмитро його таки влучив.
— Забирайся звідси! — загрозливо сказав мій батько.— Бо зараз докладу!
Тоді піжон побіг. Дивно завихляв костомашним тілом, завернув у під'їзд, зупинився, помахав кулаком, а Дмитро плю-пув. І, може, попав у той кулак, бо піжон хутко витер його об джинсову курточку і щез, розчинившись у темені.
— А даремно ото ви мішалися! — каркнула у віконце
стара.— Хай би дав йому, налюрнику проклятому, теж мені — капустяний кавалер!
— Я б йому, заразі, дав! — сказав, бахвалячись, Дмитро, і я побачив, як блиснули батькові зуби: сміявся.
— А ти йому й дав! — сказав він.
Дмитро втирав носа, певне, піжон його не обійшов.
— Це що в тебе, кров?! — закричав жіночий голос.
— Іди спи, мамо! — строгим тоном переможця сказав Дмитро.— Він уже сюди й носа не поткне!
Німо й безживно темніли Ларисині вікна — там собі спали. Спали й хропака давали, і не було їм діла до того, що хтось кричав чи бився, бо то їх, здається, не обходило.
— Іди вже додому, Віта! — крикнула в мене за спиною мати, аж у вухах задзвонило від того крику.
— І ти йди додому! — відлунив у тон моїй голос матері Дмитрової.
— Я йому, дядьку, таки врізав! — сказав Дмитро і засміявся нервово.— Як розвернувся — і в морду, в морду! Чорта лисого сюди носа поткне!
Тоді я побачив батькове лице.