Чудо

Шевчук Валерій

Повість

1.

Тихо шарудів дощ за шибами, а я опинився без даху, бо мої батьки почали розбиратись у своїх заплутаних фінансових стосунках: батько розсердився, що мати купила собі сріблястого костюма — той костюм виявився замалий, але мати не захотіла його продавати, збиралася худнути і вважала, що після того костюм стане їй саме враз, тобто вирішила підганяти не, костюм під себе, а себе під костюм. Проблема була неабияка, адже мати моя нівроку, тож із педагогічних міркувань мені запропонували прогулятися, на що я звів брови й цілком резонно зауважив, що надворі дощ. Тоді я й побачив батькове обличчя: велике, широке, майже чотирикутне; поросла густим чорним волоссям рука лягла на моє утле й гостре плече й повела; я йшов і ніяк не міг звільнитися, не володів своїми ногами; ступав зовсім не туди, куди хотілося, тобто вирушив таки гуляти, незважаючи на дощ; я йшов і дививсь у вікно, за яким тихо шарудів дощ, і мені хотілося заплакати, але не бажав ганьбитися з-за якогось нещасного костюма, хай і сріблястого, адже він став для моїх батьків проблемою сьогоднішнього дня; з другого боку, я виступав начебто принц — не мусив відчиняти собі дверей, це за мене робили інші; о ні, батько не виштовхав мене, а цілком делікатно вивів.

— Погуляй, погуляй! — сказав він, і двері з хряпотом зачинилися.

Тоді я відчув, що на мої очі надіто окуляри, але чужі; вони каламутні, як весняна вода, але мені наказано їх носити, і я змушений дивитися крізь них уже в коридорне вікно. Воно на одну раму, яка підіймається вгору, і поставлене вертикально. Раму хтось підняв, і на мене полилася дощова вільга. Я чув, як кричить батько, а коли кричить дорослий чоловік — це щось дивне, щось є в тому жахливе — ми не позвикали до чоловічого крику; мати також кричала, але то було звичайне й буденне — вискуче сопрано із щоденної симфонії; мені захотілося перекласти ці звуки на музику, долучивши до них мелодію дощу, але батько в цей мент закричав так, що кілька причеплених до рами крапель обірвалися, дві з них упали на мою долоню; отож я перестав займатися музичними композиціями, бо мені стало страшно; защеміло й плече, на якому й досі відчував чотири пальці з одного боку й один, великий, з другого; мені здалося, що батько й досі тримає мене. "Але ж надворі дощ",— кажу я, ведений тією залізною п'ятірнею.

Я йшов, і голоси за оббитими дерматином дверима віддалялися, я бачив тільки лінію, проведену ключем по фарбованій панелі,— це була моя робота, але давніша, коли я ще належав до племені варварів. Зараз мені трохи соромно за ту лінію, та коли б я мав ключа й зараз, то приставив би його до панелі й провів до цієї ще одну — то був би зрештою результат не мого варварства, а лихого настрою. Отож я спускався вниз, ведений залізною батьковою п'ятірнею,— хотів, щоб той голос, який так страшно було слухати, затих. І той голос почав затихати, слабшав і слабшав, і я уявив, що мав би відчувати той сріблястий материн костюм, коли б він був живою істотою. Він висить собі в шафі й насміхається з даремних батькових потуг, слухає материн голос, оті вискучі покрики, і співчуває їй, але йому й сумно, бо не швидко обійме він її тіло і не піде в мандри по світу. Задихатиметься між запаху нафталіну, стиснутий іншими материними одежами, адже в шафі висять одежі лише материні, батьків костюм почеплений на двері, що розділяють наші дві кімнати; його й моя білизна займають одну полицю в шафі, решта нашої одежі висить на стільцях, дещо ховається і в ящику комода. Отже, той костюм може познайомитися лише з материною одежею, яку вона не носить теж через невідповідність з теперішніми габаритами і яка через те їй не подобається. А може, й справді, думаю я, цей костюм стане стимулом, щоб схуднути. Мати сяде на дієту з сьогоднішнього дня і, мабуть, кілька днів витримає її, адже бралася за те не раз: їстиме капусту, огірки й гречану кашу, і ця її самопожертва закінчиться тоді, коли все у ній заплаче, як плаче сьогоднішній дощ, і мати, виждавши, коли нас не буде вдома, вперше добре наїсться; потім уже їстиме й при нас, а батькові кпини її не сердитиімуть — махне рукою, та й по всьому! Так бувало не раз, і ми до того позвикали, але цього разу була й новина — ніколи но купувала вона ще одежі, щоб підганяти себе під неї, В матері, очевидно, щось зрушилося, а може, вона все те чинить серйозно?

Я спускаюся по сходах так повільно, як тільки можу, лічу сходинки, і це даремна робота: я знаю, що моя дорога коротка. Можу дійти лише до парадних дверей, за якими висить прозора стіна дощу; там я зупинюся і не знатиму, що вдіяти далі, адже далі йти нікуди. Угорі наді мною про-чувається місцина, яка вважається моєю рідною домівкою, отакий собі цегляний мішок з отворами й прорізами, за якими плаче дощ, отака собі затишна клітка без ґрат, до якої ведуть оці сходи, бо ми живемо на горішньому поверсі, і я маю право думати, що ці сходи існують виключно для нашої родини; тут пахне котами, кулішем, засмаженим салом з цибулею, котлетами, млинцями чи й казна-чим; але я шкодую за тим мішком угорі, адже там є крісло, в якому я люблю сидіти; в тому кріслі я залишив— книгу, повільну й сумну, як і цей дощ, цю книгу написала письменниця з таким вигадливим прізвищем, яке я не спромігся запам'ятати; зрештою, вона навіть не дуже цікава, та книга, але коли я читав її, мені ставало затишно й тепло. Щось мені тоді боліло, щось мене смутило, і тільки відірвавшись від читання, я зрозумів: стало жаль, що воно припинилося,— таке я переживав, читаючи, уперше.

Я не знав, що робитиму, коли дійду до виходу, адже там міч шлях має перерватися, не піду ж я нерозумно мокнути під дощем: через те я не думав, що буде потім, а йшов собі поволеньки, і в цьому моєму спусканні було щось безнадійне. Але ні, то було чудово: цей дощ, що плаче за вікном, ота сумна книга й затишок, тепла тиша, яка раптово розірвалася від сварки батьків. Ще тоді, в кімнаті, я поклав чтиво на коліно, й, короткозоро мружачись, подумав, що в неділю в нашій квартирі збирається забагато людей, що ми, зрештою, не вміщаємося в цій тісній клітці, що в будній день так буває тільки вечорами, коли ми притомлені, а через те спільність наша тільки бажана — всі пристрасті залишаємо поза домом: батьки — на роботі, а я — у школі. Зрештою, моїх пристрастей небагато, бо я повільний, тихий і не прагну товариства. Нехай мені тільки не заважають, і я не скаламучу нікому існування. Щось таке відчував я, дивлячись на своїх розпінених батьків; отоді-то й зустрівся поглядом із батьком. Він був сердитий, роз'ятрений, знервований — все заразом, і мій спокійний позир, певне, роздратував його ще більше. Може, йому стало незручно, що я бачу його такого, а може, він згадав про конечну потребу виховувати дітей і бути з ними дипломатами чи щось інше, але йому стало не під силу витримати мій спокій, окрім того підігріла його й мати, яка порадила мені погуляти, незважаючи на дощ; отоді й потяглася до мене лахмата рука, взяла за плече й повела. І ось вона веде й досі, а мені хочеться плакати й сміятися, адже вся та катавасія, що зчинилася нагорі,— буря у склянці: костюм уже куплено, мати його не продасть; костюм висітиме в шафі, мати не схудне, бо всі добрі наміри добрі тоді, коли ми їх виконуємо; в результаті програю тільки я, адже це мій спокій і затишок розбито, як кришталеву вазу, оцінити яку теж можу тільки я сам.

Я пе люблю гуляти, бо в мене у дворі неліає жодного приятеля. Коли мене силоміць відривають од книжки, я змагаюся скільки сили, а коли моєї сили не досить, щоб переконати матір (це вона найбільше дбає про свіже повітря для мене), спускаюся вниз і починаю тинятися, як в'язень, по п'ятачку нашого двору, знайомого мені до дрібнички: в кутку, як вічний страж, сидить баба Ганна, чи, як зве вона себе, Ганна Миколаївна; взимку і влітку вона сидить у плюш-ці, такій старій і засмальцьованій, що не розібрати, що на ній більше блищить: ворс чи зашмуляні місця. її роль у нашому дворі санітарна — відганяє різким, як у ворони, по-крикохм тих, що шукають тут захищених куточків.

Коли я гуляю по асфальтованому п'ятачку нашого двору, стара дивиться на мене чорними ґудзиками очей і мовчить. Моє ж гуляння химерне. Виходжу на ґанок і стою, на повні груди дихаючи автомобільним перегаром, що втягується у двір через під'їзд, як через витяжну трубу; опісля підходжу до лавки й сідаю. Міг би просидіти так скільки завгодно, коли б мав у руках книгу, але її в мене рішуче відібрано, я можу тільки згадати те, що тільки-но читав, а очі мої зорять у.темну, чорну трубу нашого під'їзду. Стіни по боках обдерто машинами, що заїжджають сюди,— під'їзд цей будувався не для машин, а для карет; на цих подертих стінах кривулястими синіми літерами написано, що туалету в нашому дворі неіма. Писала сама Ганна Миколаївна, діставши фарби та квача у завідуючого складом,— у тій частині двору, де живе стара, на першому поверсі склад канцтоварів, і машини, котрі деруть стіни нашого під'їзду, добираються в такий спосіб саме до того складу. Я міг побачити з тієї лавки залізні ворота досить вишуканої роботи — єдина справді привабна архітектурна деталь, що є в нашому дворі. Моя душа посилає туди свої струми, я витікаю в то чорне, сутінне жерло, наповнюю його своєю присутністю, притискаюся до фігурних ґрат, бо за ними хідник, по якому чомусь надто хутко біжать перехожі і мигають машини — живе там вулиця. Всю цю картину я повертаю в себе, як спогад чи внутрішнє бачення, бо мене починає з'їдати нуда, бо я стою в парадному, обпершись плечем об одвірок, і дивлюся на дощ, не маючи змоги навіть потинятися по круглому п'ятаку нашого двору; дощ хлепче й хлепче, наче величезний собака хоче випити наш .двір і всі будівлі в ньому; Ганни Миколаївни нема, вона заховалася за своїм єдиним вікном, затягнутим наполовину білою, а точніше — сірою фіранкою. Зараз я не можу піти на свою лавочку, бо вона мокра, мене відділяє від світу водяна стіна; зараз і перехожих нема за вигадливими ґратками воріт, а через підворіття тече сірий, бульбашистий і чомусь димистий потік. Асфальт також парує, і через те повітря сповнене задушливої теплої вільги: перед цим стояли спечні дні, і стіни з асфальтом розпікалися так, що від них відходило бліде сяяння.

1 2 3 4 5 6 7