Двері навстіж

Шевчук Валерій

Іронічно-ґотична повість

І

Ось уже кілька років стосунки із жінкою у Валентина Заклунного, співака, а заодно й поета, й місцевого краєзнавця, а ще керівника літературного гуртка "Проліски", були ніякі, тобто вона не варила йому їсти, не прала, не прибирала в його кімнаті (кімнат дві, кожному по клітці), ясна річ, що разом вони не спали, а коли й балакали, то в межах тематики сусідів по спільній квартирі. І в усьому цьому був винуватий директор школи, в якій працювала вчителькою Валентина Заклунна.

Колись і йому, і їй надзвичайно подобалося, що в них однакове ім'я — мали немалу втіху проказувати його при нових знайомствах, але це траплялося тільки в молодих літах. Тепер же Валентину було сорок п'ять, а Валентині сорок один, дітей вони так і не придбали; Валентин після тридцяти п'яти почав раптом розбухати, щедро наливаючись товщем, тоді як Валентина навпаки: із кругленької із затишними формами жіночки поступово утоншувалася й ніби вищала, щоки западали, ніс загострився, скавиці витнулись, однак те аж нітрохи її не псувало, можливо, тому, що в часі, в котрому жили, мода на худих непомірно переважала моду на повних — усе тут залежало, очевидно, від смаку чоловіків, яких мішок із кістками чомусь приваблював більше, аніж мішок із салом. Саме тому директор школи, в якій працювала Валентина, зайшовши якось до вчительської і заставши там (рідкісна нагода, можливо, й організована якимсь загулялим чортиком) Валентину саму, несподівано й для себе вирішив перевірити, чи на місці Валентинині знадності, по-конячому щирячи при цьому великі, неприродно білі зуби, але там, де у жінок звичайно бувають груди, знайшов символічні нарости, бо вони майже всохли, а де у жінок найм'якша частина, налапав вузлуваті маслаки — більшого він цього разу не звіряв. А що в цій акції явно був замішаний чорт, а може, тому, що директор школи вбив собі в голову, що поки його збуджують жінки, поти він молодий, а може, й тому, що Валентина під час цих перевірок та маніпуляцій не відбила йому руки, а солоденько захихотіла і ніжненько сказала: "Ну що це ви надумали, Борисе Івановичу? Некрасіво!" — директор школи відчув гострого спалаха збудження, при чому аж такого, що рішуче забажав розікласти на столі цього мішка із кістками і в задоволення погриміти ним. Але не забуваймо, що він був директором школи, отже дисциплінарним промотором і такого собі дозволити не міг, тим більше, що сенсорно відав: до дверей учительської поривається найбільша пліткарка з-між учительок Софія Петрівна і ще не ввірвалася туди, бо чортик, який організував зустріч директора школи із Валентиною Заклунною, схопив невидимими лапками її спідницю й припнув до невидимого стовпчика, власне видимого — тим стовпчиком була інша вчителька Галина Петрівна, малесенька, як дівчинка, тільки із старим, понурим, помнутим лицем, і Софія Петрівна, волею чортика, конче мала їй доказати чергову плітку. Директор шкоди це чудово знав, тож поспішив закінчити ревізійного акта, повторивши його, при цьому пристрастно шепнув у прозоре, пергаменове вушко Валентини: "Зайди до мене після уроків!" — відтак поривно із учительської вийшов, щось діловито запитав у Софії Петрівни, але відповідь почув від Галини Петрівни, хмикнув і директорським кроком рушив у глибину шкільних сутеренів. І коли б зараз Софія Петрівна вскочила до вчительської, вона ще б застала на сухих щоках Валентини Заклунної подобу рум'янцю, а що той у Валентини перестав з'являтися від пори, коли чоловік її, Валентин Заклун-ний, визнав перед нею (із відчаєм, скажемо) про свою чоловічу капітуляцію, то Софія Петрівна безпомильно б розкусила, що відбулося щойно в учительській, мала-бо свого часу нагоду також пізнати технологію ганебних звичок свого директора. Але до неї недаремно приставлено чортика-утримувача, отож той протримав пліткарку біля Галини Петрівни трохи довше, а коли та ввірвалася нарешті до вчительської, рум'янець на щоках її колежанки встиг вицвісти, як "блідий місяць на ту пору", а сама Валентина смиренно робила записи у шкільному журналі, пильно й ретельно сіючи рівними й рішучими, як солдати, літерами; при цьому вона спокійно міркувала: чи іти сьогодні до кабінету директора, чи поводити його трохи за носа, як це прийнято чинити порядним жінкам для розжару розпаленої іскри, а роздумувала про це тому, що побоювалася: коли задовго огинатиметься, іскра в холодних директорових очах може й згаснути, а цього їй не хотілося б. Через це вирішила вчинити мудрасно: сьогодні не піти, а при другій директоровій спробі перевірити її знадності, сказати, що вона не може так відразу, а по тому, коли директорові школи не набридне перевіряти її знадності, вона, може, до нього й зайде. Але не раніше! Чудово знала, що директор школи був жонатий, мав троє дітей, невеличку квартиру і трохи більшу заплатню, ніж дістає сама, отже, навряд чи родину покине, та й посада директора не дозволить йому йти на неморальні вчинки, відтак тут вона, Валентина Заклунна, нічого не роздобуде, хіба задовольнятиме похіть цього кнури-ка й не більше. Про Валентина Заклунного під цей час ані згадала, так само не згадала й другого, ба й третього разу, коли директор перевіряв її знадності, зате згадала четвертого, бо тоді перед нею раптом виросла, ніби гумова лялька, надута повітрям, бари-лькувата, з обвислими щоками, широчезним задом (куди там жінкам до такого заду!) Валентинова постать, її розібрало раптом зло, ну, таке зло, аж щось у нутрі в ній розпалилося й зашипіло, ніби те "щось" умочилось у зимну воду. Оце тільки після того зайшла до директорового кабінету, як уже всі зі школи розійшлися; вони там випили, погомоніли, потім директор школи знову поліз до неї з лапаннями, вже не такими скромними, і вона раптом відчула, що її розбирає нервовий трем — це вже коли лежала під директором на канапі; печально зирнула поверх ди-ректової голови, побачила електричну лампочку, і та лампочка раптом почала розростатися, розпукуватися й перетворюватися в оплилу голову її чоловіка, тобто Валентина Заклунного. І її знову взяло таке зло, ну, таке зло, що відпустила чоловічу руку, котра силкувалася стягти з неї трусики, отже, трусики було стягнуто — так вона й стала коханкою директора школи.

2.

Власну неймовірну повноту Валентин Заклунний пояснював у колі знайомих вельми просто: це сталося не через обжерність, бо жінка його готувала (коли ще готувала) такі жахливі страви, що він мав би бути збоченцем, аби з тих страв розтовстіти, і, коли б не під'їдав по їдальнях, то міг би з голоду околіти, а зі страв, спожитих у їдальнях, сказав научаюче Валентин Заклунний, ще жоден не потовстів, бо там товщ переходить на працівників їдалень, а не на суб'єктів їхньої обслуги; причина ж ховалась у тому, що він —співак, при тому володар унікального голосу, який був вищий тенора, але трохи не дотягував альтіно, не кажучи вже про дишкант, а всі тенори (за невеликими винятками) надмірно набирають у вазі, бо витворення, серйозно пояснював Валентин, особливо високих звуків своєрідно струшує організм, а може, й розтрушує і спричиняє порушення обміну речовин. Окрім того, він був ліричним поетом, а бути ліричним поетом, пояснював із науково-поважним лицем Валентин Заклунний, це все одно, що співати альтом, отже, в нього відбулося подвійне зтруснення і розтрушування організму, відтак подвійно й потовщав. Можливо, цим зумовлювався і спад еротичного інтересу до власної жінки, але Валентин і щодо цього мав власну думку: еротичний спад відбувся з іншої причини; річ у тім, що жінка віддавалася йому без жодної пристрасті: лягала, приймала і йшла від нього без найменшого зворушення, ба й почуття, відтак не наділяючи його ані ласкою, ані вживаючи понуджень, тобто цілком виключала любовні ігри із підігрівом чи підняттям чоловічого тонусу; простіше кажучи, вона його просто не любила, а він уже такий народився: коли його не люблять, то не любить і він. А ще був ліричним поетом, отож виконував місію соловейка, щебечучи обраниці власні вірші, а ті подобалися його жінці тільки в часи ранньої молодості, пізніше почала слухати їх із нудьгою, а раз навіть під час особливо натхненного читання заснула, чим неймовірно його образила, відтак за одної їхньої розбірки назвала його графоманом і бісексуалом, що його не просто образило, а й обурило. По-перше, свято вірив у свій талант, по-друге, бісексуалом не був, хоча, правду кажучи, голубенькі не раз намагалися до нього залицятися. Але він по-рішучому, як справжній муж, їх відшивав, щиро бридячись такими, й навіть прилюдно обурювався, що таке в світі можливе. Зате тонко любив молоденьких поетес, які збирались у літературному гуртку, що його вів: пощебетати з якоюсь, особливо на самоті, було для нього найвищим задоволенням, бо, одне, самі бувши поетесами, дівчатка вислуховували із захватом і його вірші, молитовно (всі вони неймовірні акторки, але йому до того яке діло?) на нього дивлячись, відтак читали вірші свої, від чого Валентин натхненно збуджувався, інколи й до такої міри, що пробував перевірити, чи поетеси земні істоти чи прибульці; правда, з жодною з них йому не вдалося провести таку перевірку до кінця, приміром, як це зробив директор школи із його жінкою, бо ті хитрюхи недаремно пізнавали секрети мистецтва, отож по-мистець-ки водили його за носа, щось там ледь-ледь дозволяли, відтак вислизали з його рук, як в'юнчики. І тільки одна, котра писала еротичні поези й рвалася учинити собі вечір, де б могла прочитати свої вірші голою дозволила зробити, що він хоче, найпевніше, маючи гострого інтереса довідатися, чи й справді він щось може, а коли він не тільки зміг, а ще й повйокав і погатякав, ніби осідлав доброго коня, то більше вона його до себе не підпускала, надмірно відверто сказавши, що віддається чоловікові тільки раз, а коли він так дуже хоче, нехай організує поетичного вечора (що він міг учинити, як людина відома в місті, керівник гуртка й сам офіційний поет), на якому вони обидва виступлять голими з читанням своїх віршів, а після того побачить (це залежатиме від успіху, здобутого на вечорі): може, віддасться і вдруге, а коли вечір успіху не матиме — то й ні. Очевидячки та юна істота мала idea fix, через що і згоджувалася на такі жертви.

1 2 3 4 5 6 7