Під синичий подзвін

Шевчук Валерій

1.

Цей план виношувався ще відколи лежала Лариса в лікарні, де їй зробили пластичну операцію носа; гуляючи лікарняним двором, що колись був монастирський, думала вона й думала одну й ту ж важку думку: все життя її тепер розкладалося навпіл — одне тоді, а друге тепер, рубежем і став час, коли переступила порога лікарні. Здавалося, площини ці надто різнобіжні: тоді — це було минуле: пошта, на якій працювала, і ті люди, що досі її знали; скільки їх є, ниток, що тягнуться із прірви минулого до сьогоднішнього? Навіть складала план: один пункт, другий і третій. Передусім треба було б змінити місце прожиття, хоча район, де вони мешкали, непоганий — це перший пункт її заміру. Говорила про те із матір'ю, коли навідувала дочку в лікарні, адже тільки мати могла перебороти батькову затятість — всі Ларисині перемови з татусем кінчалися криком з його боку і не меншим криком та ще й слізьми з її.

— Не бери до серця, донечко, — сказала мати, почухуючи собі за вухом, — то не легка штука, всіда шось втратиш.

— Я згодна й утратити! — гаряче переконувала Лариса, — придстав собі, як на мене лупиться будуть!

— То й хай! — незворушно відказувала мати, — а ти на них, доцю, плюнь. Отако, отако!

Вона плювала на асфальтову доріжку і енергійно розтирала плювка ногою.

— Ну, як ти не пунімаєш, — червоніла, аж лоб палав під пов'язкою, Лариса. — Тепера такі люди! А мо' стретіться хтось, розляпають у два щота.

Мати мовчки сопла, і вже це було добре, бо коли стара починала сопти, значить подавалася. А ще вона має блимнути на неї з-під лоба, ніби блискавкою кинути (еге ж, блимнула й ніби блискавкою кинула); Лариса взяла її за плечі й говорила, говорила, ніби горохом сипала; говорила, ніби дзьобала безперестанку зерно; говорила, ніби викидала із себе все, що в ній накопичилося; голос її при цьому набирав таких вискучих нот, що ті ноти пилочками почали розрізати старій голову, спершу, ніби вуха розрізалися десь там, у глибині, немов два гострі цвяхи їй застромилися, і цвяхи ці — іржаві, — поступово перетворювались у черв'яків, тлустих і ворухких, які полізли їй під черепа. Може тому, в матері затремтіли брови, і зітхнула вона важко — ще один виразний знак, що подалася, а вже коли щось вирішувала, то ніякі батечки вже її не зупинять — ставала, як залізо гартоване.

"Пункт другий", — думала Лариса, нервово ходячи колишнім монастирським подвір'ям і розглядаючи вигадливі лінії старовинних будівель, і думаючи, який ідіот усього цього набудував, — таке воно нечупарне! Ні, пункт другий було виконано, перш ніж переступила порога лікарні, де їй так вдало зроблено операцію на носі, — вона розрахувалася на роботі і з усіма розпрощалася, а щодо причини відходу могла й не розводитися, бо перед цим з начальницею погиркалася, а начальниця в них була грім з помиями, як точно визначив їхній розносник пенсій Вася, кривий на одне око і з рукою, присохлою з того боку, де не було й ока, через що він сам казав, що з того боку всихає. Отож, коли вона гримнула дверима й пішла, ніхто ані з жінок, ані розносник Вася не здивувалися; правда, Вася смикнув себе всохлою рукою за ліве вухо і сказав:

— Шкода, шо уходиш, а я хотів коло тебе поскакать, — і засміявся по-дурному, вишкірюючи жовті зуби.

"Пункт третій, — думала Лариса. — Фотокартки". Згадувала їх, міряючи широкою ступою асфальтовані доріжки лікарняного двору, і вони, фотокартки ті, ніби з проявника випливали, проступаючи із червоного якогось світла: дві на стінах у рамцях, решта у фотоальбомі — з них можна було б залишити хіба ті, де вона немовлям; ну, і хіба ту, де їх, батька, матір та її сфотографовано при різкому світлі: замість облич не так плями — осяяні ореоли, де риси облич хоча й проступають, але без індивідуальних ознак.

Аж засміялася від вдоволення, адже починала жити наново, і ясна радість приходила до неї, щось на зразок того світла, яке залишилося на фотокартці, якої не думає нищити.

А ще їй уявлялися лави, що стоять біля їхнього будинку, на яких завжди густо пенсіонерів, котрі безконечно труть і труть порожню полову слів і мають заздрісно-цікаві очі: проз ті очі не пройде непоміченою і не зафіксованою ані людина, ані кіт. Окрім цих заздрісно-, а може, жадібно-цікавих були інші очі — з гурту мам із колясочками, і від другого гурту мам із дітьми, які з колясочок уже повилазили, але в ясла ще не потрапили. І ці три гурти, ніби крига у скреслій ріці, плавали з одного кінця в другий, розщіплялися, з'єднувалися, розпливалися, зближалися, збивались у гурточки, а потім знову розсипалися, як пісок, що з них їхні чада пробували будувати перші свої палаци. І біля уст кожної було привішено невидимого млиноч-ка, і той невидимий млиночок раз-по-раз умикався й працював, і тоді з рота із леткими вустами виривалися гарячі клубочки та й сікли: "Та-та-та, та-ра-та!" —сипалася й сипалася суха луска, млиночки мололи й мололи, відтак весь простір був заповнений невидимими, ясно-синіми блилами тих слів. Отож Ларисі, перш ніж дістатися додому, треба було проминути той гурт чи гурти, а вона була певна, що пройти повз них непоміченою вдалося б хіба людині із чарівницькими здатностями; хіба б поверталася додому опівночі, та й то не було безсумнівно безпечно.

І вона починала мріяти. Ах, як добре було б, вийшовши з лікарні, кудись майнути, поки не зв'язує робота, кудись світ за очі, ах, як добре було б мати десь діда з бабою і протривати там, доки відбудеться обмін квартирами! Але в неї не було куди їхати та й не було за що — все, що мала, пішло на цю операцію, отож мусила повертатися в єдине місце осідку —батьківську квартиру.

2.

Додому пішла не відразу, а вирішила дочекатися обідньої пори: мами покотять тоді візочки додому, інші мами повезуть малят спати. Пенсіонери відчуюють у шлунках посмоктування і в їхніх напівпогаслих головах спалахне марево післяобіднього сну — ось у яку урочу хвилину хотіла Лариса прошмигнути додому, адже то була хвилина не проста, в ній кожен опинявся як у купелі, був-бо зайнятий власним клопотом. При цьому треба врахувати, — холодно, як високий стратег, мислила Лариса, — і тих, котрі біжать пообідати додому з роботи, — ті, що близько працюють. От тоді й настане ота мертва хвилина, вмерла хвилина, здохла хвилина, коли й усе навколо вимре, і в повітрі зависне якась незбагненна застиглість, коли й машини не їздять, принаймні через їхній двір, аби не потрапити в це мертве поле і в ньому навіки не пропасти.

І ось вона настала, віща ота мить, а пізнала це Лариса, бо раптом почула сигнал, ніби сурма десь заграла, але далеко-далеко. Це насталило її рішучість — і вона майже побігла до свого під'їзду, бажаючи прослизнути в нього, як секретне чорнило. Але що й секретне чорнило має здатність проявлятися, то і їй довелося проявитися: саме в той святий мент, коли набрала повний дих повітря і готова була стрибнути в темну отхлань парадного, в прочілі раптом виросла постать у пальті сталевого кольору і в штанях та капелюсі такого ж кольору: якийсь сталевий прямокутник, із втикнутими внизу черевиками, а вгорі із висунутим шрубом, на який наліплено було обличчя з вусами вождя, з маленькими трикутними очками, гострим кінчиком угору, з неймовірно низьким лобом, а може, лоб був і високий, як у другого вождя, але прикривався сталевим, наче каскою, капелюхом. Ця подоба обсмоктувала після обіду, а пообідала сьогодні з невідомих причин зарані, дупла карієсних зубів, а побачивши Ларису, спинилася й розтулила рота, повного дупел зіпсованих зубів. Його очка із трикутних стали чотирикутні, але Лариса не дала йому отямитися, вклонилася, а може, хотіла схилити низько голову, щоб сховати своє нове обличчя, і обтекла його, мов вода, відтак помчала чимдуж під сходи, тоді як старий у сталевому пальті, наче солдат, а він колись був солдатом і не переставав тим чванитися, повернувся за нею на закаблуках, рота він уже стулив, але очі залишалися чотирикутні.

В Лариси голосно тахкотіло серце, і вона танцювала з нетерплячки коло ліфту, а червона лампочка біля ліфтових дверей весело з неї реготала; а вона всіма фібрами душі відчувала, що сталевий, прямокутний, із атомною шапиною замість голови, із чавунними черевиками на ногах, із вусами, як у вождя, і низьким лобом, як у другого вождя, оцей клятий старий, халєра на нього, нікуди не пішов, а й досі стовбичить на вийсті із під'їзду, і це тому, що його мозок повільно й уперто, як зіпсута машина, намагався збагнути те, що тільки-но побачив, а що думки його давно не уладнювалися доладно, очі його так і не стали з чотирикутних трикутними. Зрештою, він фуркнув як кінь, крутнув головною, щоб прогнати памороки, і ступнув до дверей — сподівався хоч когось зустріти із свого племені, щоб, розмовившись довго й повільно видовбуючи із себе слова, як смолу із занедбаної бочки, нарешті розжувати новину, бо що це воно справді діється: йому здавалося, досі оця Лариса мала одне обличчя, а теперички воно начебто зовсім інше, чи може це й не вона? А може, це в неї якась маска, а може, вона зробила пластичну операцію, але вона-таки напевне не вона, скаже він комусь із свого племені. І той із його племені посмокче і свого гнилого зуба і скаже філософічно: "А чо це вас так вулнує?" Тоді старий здивується і прийме рацію представника свого племені: а дійсно, чого це так його вулнує? Чи не ліпше поговорити про те, що пишуть у газетах, а ще можна побалакати про сучасну молодь, і про те, що світ, мабуть, перевернеться догори дриґом, адже в ньому не залишилося жодних вартостей, принаймні тих, на яких виховані були люди їхнього племені.

У сподіванці на таку розмову старий у пальті сталевої барви став на ґанку і, розтуливши рота, повного карієсних зубів, обдивився порожнього двора — ні, він щось сьогодні зробив не так, збився з ритму чи з пантелику, двір був порожній, а всі його приятелі, пообідавши, лежали на правому боці, хоч він сьогодні зранку переконував їх, що спати після обіду для здоров'я шкідливо. Відтак пішов порожньою сухою дорогою, навіть не відаючи куди й навіщо, а пройшовши кроків зі сто, став, ніби вкопався в дорогу, і тяжко задумався, згадуючи, куди це він зібрався і чого хотів? Натомість перед ним знову випливло оте дивне нове Ларисине обличчя, і йому резонно здалося, що там, на обличчі тому, чогось таки бракує.

3.

Ця нещаслива зустріч стала причиною, що сусіди, передусім пенсіонери, котрі клеються до лавок або й швендяють з ранку до обіду, а з полудня до вечері і до телевізорного часу, взнали про метаморфозу із Ларисою досить вчасно.

1 2 3 4 5 6