Сутінки

Старий сидів біля столу у вишитій сорочці й усміхавсь у пишні сірі вуса. Він був задоволений.

— А ми вже гадали: по-старечому сядемо, вип'ємо по чарці та й полягаємо.

— Може, щось допомогти, — кинулася вона до господині.

— Ні, ні! — стара замахала руками. — Ти гість у нас! Хто б подумав, що нам така радість сьогодні. Треба було б хоч написати, то якось мо' й лучче приготовилися б.

Ольга роздивлялася стіни. Відверто кажучи, приїжджала сюди тільки раз, коли побралася з Миколою. Пахло любистком і чебрецем, так само висіли по-сільському обрамлені фотокартки, так само стояли стіл, мисник, широке дерев'яне ліжко із грудою подушок.

— Сідай краще та розкажи, — старий поклав лікті на стола. — Як ти? Як онучка? Все ще сама?

"Цього не варто було питати, — подумала вона, —бо інакше навряд чи була б тут!"

Але болючу тему було порушено, у свекрухи на очі вибилися сльози; вона стрималася, тільки гірка складка запеклася між губів. Ольга зробила вигляд, що розглядає вивішені на стінах фотокартки.

— Це наші хутірські, — пояснив свекор. — Отой малий, стрижений — Микола...

Вдивлялась у знайомі й незнайомі обличчя. Малий стрижений хлопчак сидів на траві, схрестивши ноги.

Мав трохи злякане обличчя і широко розплющені очі — чогось був злякавсь. І все-таки це був він, її Микола, тобто ще недавно її, ще недавно такий величезний, який любив примружено розглядати світ і з усього добродушно кпити.

Але якась незбагненна сила раптом увійшла у їхній світець і владно відсунула його в сутінки, де він змішався з тінями і сам став тінню; абсурдності того, що сталося, вона й досі не могла збагнути, хоч здавалося, всі знають і сприймають оцю призначену кожному приреченість. Ну, хоч би й оці жінки на фотокартках, вив'язані білими хустинами, із сапками на плечах — дивилися на неї неживими, але й урочистими обличчями, між них знайоме, зморшкувате — свекрушине: хто, питається, із них ще топче ряст, а хто ні?

— Це мій брат, — сказав свекор, коли розглядала повоєнну вицвілу фотокартку. Молодий хлопець із великим, задьористо вигнутим над лобом чубом, весело дивився, ніби готувався пожартувати, та ще й так, щоб усі вибухнули сміхом. Ольга згадала, що цю фотокартку помітила ще тоді, коли була тут отой перший раз, чимось вона приваблювала.

— А це знову Микола, — сказав старий, він пильно стежив за її рухами і вчасно коментував. — Ще школяр.

Тут більше було від Миколи, якого знала, але тільки віддалено, бо й Микола, й ці люди жили в якомусь іншому житті, їй незнайомому й недоступному — ось чому-стільки незнайомого в них. І мимохіть подумала, що кожна людина по-своєму творить свій фільм життя, з якого й залишаються оці химерні, застиглі кадри; їх і розвішано ретельно на стінах у рамах, у які втулялося по десятку. Силою випадку, один із дійовців цього фільму заскочив на короткий час у життя її, і хоча дочасно й вийшов, але раптово й фотокартки, й кімната, звідкіля він до неї прийшов, й меблі, навіть запах любистку, чи чебрецю, чи якогось іншого зела набрали таємничого значення і особливого змісту. І її пронизав гострий біль. Закусила губу, а на неї попливла тиша дому, складна і рельєфна, жива і предметна, із якимсь притамованим диханням; вона жила і в рухах свекра, у дрібних зморшках обличчя його маленької дружини, яка зносила на стіл страви, у складці ковдри на ліжкові, в рушникові, довкола ікони та портрету Шевченка, в теплих запахах давно обжитого мешкання, де вмерли батьки цих людей, а може, й діди.

— Сідай, дочко, в ногах правди нема, — сказав старий.

Вона присіла до столу, який все ще заповнювався стравами: холодець, голубці в сметані, пухка іскриста картопля, самогонка в зеленій пляшці, квашені огірки й капуста. Ольга сплеснула руками:

— Чи ж ми це поїмо?

— Чим багаті, тим раді, вибачай, коли що не так, — сказав свекор, він так само нерушно сидів за столом. — Горілка наша, три гички, та й коли казать по-правді, то все наше.

Його очі в сітці зморшок заблищали, але намагання бути веселим було ніби награне — Ольга, однак, вибачила йому це.

— Ото носить, носить ті тарілки, — сказав тим-таким тоном свекор, — а тута кишки марша грають, святої водички просять.

— Часто вони тобі грають, — сказала стара й моргнула легенько Ользі. — Йому тільки дай!

Повітря наповнювалося настроєм, який буває тільки під Новий рік. Ользі здалося, що пахне ялинка, хоч ніякої ялинки в хаті не було, світяться свічки, які весело потріскують ґнотиками, хоч і свічок не було, але відчула, що хотіла саме такого вечора. Якого такого? Гаразд не відала, можливо, захотілося відчути повільну врівноваженість людей, які нікуди не поспішають, і тиші, яка не тремтить у кутку зляканою мишкою. І ось вона в кімнаті, напрочуд затишній та охайній, із тінями забутих і незабутих предків на стінах чи в закамарках, із завмерлими кадрами бозна-якого ігрового фільму, із малою печаллю, яка тут порядкує чи ховається в очах та рухах. Так, все тут нагадувало про минуле, адже й ці добрі старі також були від минулого, але не того, про яке не хочеться думати, а того, що викликає щем у душі, а може, просто затишок.

— Сідайте, мамо, — сказала Ольга. — Будемо прощатися зі старим роком.

— Вип'ємо й пом'янемо тих, що не з нами, — урочисто сказав свекор і взявся за чарку. Стара споважніла також, витерла хвартушиною руки й присіла коло столу. Затихли всі на мить, дивлячись одне на одного: три обличчя, такі різні й кожне окремо, а світло якось так на них падало, що вони видавалися ніби з дерева витесані. Троє людей, химерно з'єднаних у цьому світі, адже всі троє кревними не були. І жовтий вогник лампки над головою, що аж розсідався, так лив на них світло! — один із тих, на яких задивляється самотній подорожній.

— За Миколку! — тихо сказала стара. — Пухом йому земля!

Годинник зашипів, як кішка, щось звелося в його механізмі і пролунав мелодійний удар, що погнав по хаті круглий мідяний звук...

І вона згадала дім, звідки приїхала, сірі бетонні сходи, кроки на яких гучно відлунювали. Тут усе по-інакшому, ніби перемістилася з одного часу в інший, але вона хотіла такого переміщення. І подумала про Новорічні свята, які бували раніше; згадала й Миколу, адже він її сюди сьогоді й привів; однак згадала, як повзає довкола ялинки з дочкою на спині і в нього якесь жалюгідно-веселе обличчя — аж дивитися не могла! Зате Галинці було весело, ой же було їй весело: закинула голову й реготала, піддаючи батька закаблуками: "Но, моя конячко, но!" Шумно, весело, повно людей, котрі багато п'ють, багато їдять, багато сміються і створюють галасливу й непотрібну метушню, яка збуджує, п'янить, але... така порожня! Цього року все не так: дочка подалась у компанію однолітків, і Ольга опинилася сама. Лежала на улюбленій канапці, і їй раптом стало страшно. За стіною, на виступі стіни борсались у снігу горобці. І можливо, ці горобці, а може, й сніг, пухкий, легкий і чистий, збудив у душі біль, від якого вже була вигоїлася. Саме в цей час і пролунав телефонний дзвінок: друзі її не забули, й запрошували до себе. Але вона відмовилася, щось там вигадавши, відтак встала, одяглась, накинула пальто, сіла в тролейбуса і, щоб не сталося неймовірного (хоча що неймовірне може статися, але мала саме таке почуття, втікала від чогось неймовірного), ввійшла до приміщення автовокзалу, купила квитка й поїхала сюди. Чому саме сюди? Твердо знала: їй належало приїхати саме сюди. І квит! Годинник ударив удруге. І знову схрестилося троє поглядів. Ольга всміхнулася привітно. Старий підніс чарку в заскорузлих, темних пальцях з потрісканими пучками; свекруха трималася за скляночку також темними від роботи пальцями, її обличчя ніби розпрямило зморшки, а очі зблис-ли вологою. Навколо стояла дивовижна тиша, тільки годинник хитав маятником, великим, важким, схожим на старовинного медальйона (де взявсь у цій селянській хаті такий коштовний, старовинний годинник?), знову вдарив молоточок — чистий звук провис між стінами. І вона, Ольга, подумала, що друзі, може, телефонуватимуть їй ще, а може, стурбуються з її відсутності, не більше; швидко про неї забудуть, бо мало де може опинитися в новорічну ніч, а там, у молодечій компанії, дочка також мимохіть згадає про неї, а може, й не згадає, бо в них, молодих, свої захоплення й інтерес; їм, молодим, досить самих себе, власної незбагненної для старших відстороненості, а своєї юної поєднаності. Ні, вона, Ольга, непогано вигадала, коли й справді вигадала. Бо тут справжній спокій, і ці люди, про яких два дні тому, може, так само не згадувала, як тепер не згадує про неї її дочка, зараз раптом стали по-справжньому їй дорогі. Годинник ударив ушосте, Ольга наче знову побачила голі снігові поля, що одноманітно тяглися вздовж дороги. Подекуди блідо й прозоро стриміли тонкі берізки й осички, дивилася, як вони біжать, розкручуючись, за вікнами автобусу. Пахло бензином, мокрим взуттям; розтирала пучками пальців круглі відталини на шибах, які відразу ж запливали фігурками й візерунками, а поля стелились і стелились до небокраю, а берізки чи осички світліли назустріч, як вигнані на мороз діти. Тулилася до круглих проталин, дихала на них, візерунки танули, краєвиди чіткішали — щось конче хотіла на них побачити, але не відала що. Якась хата простягала стовпа сивого диму, і той губивсь у вицвілому небові, в якому мертво царював місяць; якісь люди вихоплювалися з темряви й зникали. Здавалося, все наповнюється дивним містерійним настроєм, живим, але не до кінця збагненним змістом, бо далечина, в яку вдивлялася, зваблювала і немов поглиблювала світ. Знову з'явилася хата: білий дах, утеплені до вікон сухим листям стіни і знову — високий, сивий дим. Саме тоді Ольга й відчула ті незвичайні сутінки: сухуваті, драглисті, тремтливі, що текли звідусіль білими потоками, злегка забарвлені чистою синькою. Постать людини в кожусі затрималася на мить у прогрітому в шибці очкові й заколивалася, велика й мирна, як і настрій цієї сніжистої зими. Далеко попереду текла асфальтова стрічка, і авта на них здалися іграшковими; і все навколо здалося також іграшковим, ніби весь світ — міражна сцена, на якій грають різдвяне дійство, і всі навколо речі й люди — іграшкові, бо всі грають виділену їм містерійну ролю.