Роман юрби

Шевчук Валерій

Частина перша

Химери зеленого літа

Оповідка перша

Пух

1

Як з’явився на околиці Йонта, певне, залишиться незвісним. Принаймні не помітила того й ряба Надька, в якої, як кажуть, є підзорна труба, і яка не пропустить повз свою хату не те що курки, а й мухи. Йонту, мабуть, приніс на околицю вітер, коли двори засипало тополиним пухом і люди опускають очі долі — пух летить, як сніг, обплутує траву й дерева, крутиться голова і в рябої Надьки; здається, хтось порізав усіх курей на околиці й розвіяв їхнє пір’я; день од того стає міражний, і сонце в ньому міражне також. У цей час зав’язують насіння бур’яни і трави, квокчуть кури й качки; десь у такий день покинув свою жінку таксист, повіявшись разом із пухом у білий світ; у такий день собаки забиваються в буди й не гавкають навіть на зайд — все обливається білим мороком; навіть ночі повні того пуху, й закохані безсилі струсити його потім з одежі.

Йонта, певне, вибрав саме такий день, щоб з’явитися на околиці, і, як побачить читач, мав цілковиту рацію. Ряба Надька в цей мент зачинила вікно й затягла його фіранкою; її підзорна труба дивилася в небо або й не дивилася нікуди; ряба Надька приплющилася й почала згадувати щось таке, про що й згадувати годі. Йонта тим часом проник на околицю, і коли ряба Надька протерла від пуху скельця своєї труби, він стояв уже на порозі Демиденків і дивився на вулицю. У нього було сухе обличчя, довгий тонкий ніс, так само тонкі вуста й поважні очі.

Ряба Надька помітила його відразу. Труба випала їй із рук, і вона побігла розпитатися про новину в таксистихи. Але таксистиха цього разу не пустила її й на поріг; вона переживала розлуку з чоловіком, і їй був байдужий цілий світ.

— То не прийшов той шалихвіст? — співчутливо запитала ряба Надька, але таксистиха не прийняла її співчуття. Вона грюкнула дверима перед носом сусідки, і ряба Надька, може, вперше в житті подумала про кінець світу. Йонта ж стояв на порозі Демиденків, його обличчя було таке поважне, що ряба Надька відразу ж зрозуміла: пух, який відганяє з околиці в білий світ чоловіків, так само може й пригнати їх сюди. Вона відчула це, як власну ганьбу, і, тримаючи ту ганьбу на серці, прихилила двері, визнавши таким чином за Йонтою повне право стати законним мешканцем околиці.

2

Сестри Демиденки були між собою схожі. Йонта аж розгубився, коли розглядав їх — обоє з важкими ногами й низькими сідницями, обидві стягували волосся ззаду, перетискаючи його вирізаною з дитячої соски гумкою, їхні обличчя були широкі і, Йонті видалося, пласкі; очі сірі, трохи із зеленим відливом, однослівно — вода. Це сподобалося Йонті, ті ноги й очі, і те стягнуте волосся; йому здалося, що хлюпнуло на нього водою, хай не такою вже дистильованою, але чистою. Груди в сестер теж були однакові, якраз такі, які приснилися йому водну із засипаних тополиним пухом ночей, — великі й м’якенькі, які приємно попестити навіть поглядом.

Йонта ж поки що мав право тільки на це, доки не роздивиться їх добряче і не зробить вибору. Але вибирати було нелегко. Дівчата мали й однакові носи — широкі, але не булькаті, однакового малюнку (повні) губи й однакові підборіддя. Можна було б видати їх за близнят, але Йонта встиг помітити, що це не так: ота Марія — молодша, Валька — старша, бо й зморшок більше у неї коло очей. Він відзначив цю першу різницю між ними з полегшенням, бо від тої однаковості його вже й відчай почав пробирати. Але вуха в обох стирчали однаково в боки і ледь-ледь просвічувались. Правда, у Вальки кульчики з жовтим, а в Марії з синім камінцем. Він подивився на ті кульчики — чотири замерзлі краплини серед літнього дня, жовті й голубі, дивовижно однакові за формою; йому зітхнулося, бо хто може розрізнити, який колір удатніший і вартніший. Але Йонта мав добре око. Його ліва брова посунулася вгору і здивовано та задоволено застигла. Він усміхнувся — в розчинені двері залітав пух і котився клубочками по підлозі, на якій стояло четверо однакових ніг, озутих в однакові домашні капці.

— Йонто золото? — спитав він, показуючи пальцем на Вальчині кульчики.

Валька всміхнулася. Той усміх був вартий уваги, бо Марія тонко почервоніла. Вона відвернула очі, і Йонта залишився задоволений: кульчики теж не були однакові. Не однакові були й усмішки: у Вальки задоволена й упевнена, у Марії — несмілива й ніякова. "Це добре!" — подумав Йонта, все ще роздивляючись сестер. Від них так само віяло смаком води й добрим запахом духів чи жіночого поту. Проте Йонта не мав гарного нюху, для нього духи були духами, так само, як жіночий піт жіночим потом Йому знову стало сумно, і він подивився, як Марія вимітає з хати кульки пуху. Від того оголилися їй стегна, і це схвилювало Йонту. Тоді встала і взялася до віника Валька — він побачив такі ж стегна і так само схвилювався. Вітер котив і котив у відчинені двері кульки пуху, і дівчата у два віники гонили його назад. Йонта сидів на стільці й кліпав повіками. У нього в голові так само летів пух — злегенька макітрилось. "Але розрізнити їх потрібно", — думав Йонта і знову подивився на кульчики сестер. Сестри стояли проти нього вже у профіль, і Йонтина брова вдруге полізла вгору — Валька мала ледь помітне підгарло. Тож Йонта зирнув у вікно, на двір, де бігало біле як сметана кошеня, даремно ловлячи лапками збитий у прозорі кульки пух. Спокій пойняв Йонтину душу, він приплющився й позіхнув. А коли розплющив очі, вибір уже відбувся, і це зрозуміла перш за все Валька

3

Він одружився з Валькою цього ж дня, оскільки його справді заніс сюди вітер, чи, радше, пух, той самий, що його так ретельно хотіли вимести (звісно, для годиться) дівчата Демиденки; вибір було зроблено, це зрозуміли і Йонта, і сестри, і Марія мала покинути хату та йти влаштовуватися десь на квартиру — в сестер була тільки одна кімната. Марія збирала своє манаття, Йонта так само сидів на стільці, тільки цього разу попихкував "Біломорканалом", Валька схрестила на дебелих грудях руки (він задоволено зирнув на них), у Марії в куточках очей зависло по сльозинці, а може, це так зламувались у світлі ті голубі камінці в кульчиках — вона швидко жбурляла в чемодан своє нехитре майно: потерті станики, зімнуті сорочки, плаття з погано запрасованими виточками — всі чомусь зелені й тільки одне жовте. Йонта дивився на все це добро, примруживши око, дим застеляв його поважне обличчя, а довгий ніс через той дим витягся начебто більше — стримів зовсім упевнено. Валька дивилася на сестрине добро з легкою посмішкою, що теж не заховалося від чіпкого Йонтиного погляду — це подобалося йому. Він уже пив задоволення і хотів його пити, хотів мати його нащодень, як хліб, і картоплю, і як м’ясо.

"М’ясо нащодень, — сказав він подумки, хоч іще й не знав основної різниці між: сестрами, — не гризти ж мені бетон?"

Це передчуття було виняткове (справді-таки не бекон, а бетон), він тут виявив себе з найкращого боку, хоч і не знав, що Валька — ревізор тресту їдалень, а Марія — кранівниця на бетонному заводі. Оте порівняння: кульчики, підгарло, величавість, погорда, а супроти того, гм, несміливість — це все було першим зізнанням, першим поштовхом, натяком, якого досить для Йонтиного ока, бо Йонта — читач, певне, помітив — був тямковитий, і це відзначила для себе й Валька. Бо Марія більше хотіла сподобатися, ніж оцінювала, вона фатально пропустила, що Йонті треба задоволення — поля для ока, для голови, рук та ніг, і йому не залежить, щоб на тому полі росли квіточки.

Марія пакувала чемодана, вона даремно тисла на нього важким (Йонта подивився на нього тепло) коліном, але чемодан розбух од Маріїних манатків. Тоді підійшла до Марії сестра, вони натисли на покришку чемодана разом, двома круглими й важкими коліньми, такими однаковими, що Йонті знову замакітрилось у голові. Чемодан вигнув спину і, зітхнувши, впокорився, блискучі носики защібок упали в замки і замки ковтнули їх, клацнувши язичками. Чемодан став біля стіни, а Марія почала складати речі у сумку.

Тоді Йонта позіхнув. Зирнув на Вальку, і Валька миттю зрозуміла той погляд. Вона кинулася допомагати сестрі, й речі вже почали літати по кімнаті, Йонта курив "Біломорканал", розглядаючи примруженим оком всі оті ліфчики і сорочки, а коли дівчата стискали вже сумку, він помилувався тільки на Вальчине коліно.

Марія схопила чемодан і сумку, і вони провели її аж до порогу. Власне, провів він сам; Валька вернулася зробити вечерю, а він став на порозі й дивився, як Марія тягає через дорогу речі. У неї була міцна, кряжиста постать, звисла сідниця, важкі ноги, волосся стягувалося вирізаною із соски гумкою — гумка розслабла, і волосся трохи розтріпалося. Він стояв на порозі, обсипаний з ніг до голови тополиним пухом; ішла порожньою дорогою Марія, її чемодан і сумка погойдувалися, мов прив’язані; перебігав дорогу якийсь шолудявий песик; сонце стало квіткою маку; пахло якимись квітами, здається, нагідками; гукнуло відразу десь два чи три півні; пролопотіло кілька горлиць і затутукали на електричному стовпі; Марія вже зовсім пропала в пушиній каруселі, а Йонта сплюнув недопалком "Біломорканалу". Недопалок тлів під ногами, Йонта підняв ступню й повільно, розважно розтер вогника. Обличчя його споважніло ще більше, стало урочисто-задоволене, тобто прибрало того виразу, що його зафіксувала на свою ганьбу ряба Надька; то було обличчя господаря дому.

4

Наступного дня народився Вова. Недовірливому читачу ми знову повторимо — летів тоді тополиний пух, засипав очі, і не в одного від того пуху макітрилася голова. В тому, що Вова народився так швидко, не було ні Йонтиної, ні Вальчиної провини, винуватий був пух, до якого, треба сказати, ні Йонта, ні Валька не мали серця. Вова народився з усіма ознаками і Йонти, і Вальки: довгий тонкий ніс, поважні очі й широкі, вже Вальчині, губи. Підборіддя було однакове і в Йонти, й у Вальки — прямокутне, тож прямокутне підборіддя мав і Вова; він був, як і Валька, тілистий і мав закороткі ноги.

Наступного дня, отже, Йонта вийшов на поріг уже з Вовою, і ряба Надька, видивляючись на той ґанок з підзорної труби, ледь не осліпла: очі їй засльозилися й заболіли. Окрім того, на скло налипав той триклятий пух, і ряба Надька й тямки не мала — що це робиться на білому світі? Піти до таксистихи вона не могла, ще й досі палала образою, тож покинула свою трубу і вийшла до каменя, що лежав край дороги.

1 2 3 4 5 6 7