Сумерек

I

На світі стояла понура, пізня осінь. Важкі олов'яні хмари нависли над землею, а сіра малопрозора мряка сповивала ліс у вогкість та холод і до костей проймала все передчуттям близької зими. Ні вітру, ні морозу, ні світла, ні тепла, тільки холод!

Думав би хто, що весь світ опинився під луком водопаду, який справді не обіллє мандрівника струменем, та, проте, ні сухої ниточки на ньому не оставить. Змоклі, захриплі ворони гурмою обсіли безлисте гілля дубів та від часу до часу обзивалися поодиноко або й хором, особливо коли з-поміж в'ялого листя показувалися довгі вуха зайця. Годі було їм його дістати, бо тут серед густих корчів барбарису та буйного орішника не було місця для льоту; тому тільки кряканням виявляли ворони своє незадоволення. Хвилями з-поміж дерев висувався і вовк, обліплений реп'яхами та змочений водою. Це пришелець із далеких степів, який ішов зимувати у захисні ліси. При переході через прогалину розглядався степовик своїми лютими очима бистро довкола за добичею та за можливим ворогом. А з-за високого муравлища слідили усі рухи неситого дві чорні точки: очі лисиці.

Ні одної квітки не видно було поміж опалою листвою, ні одна яскрава голівка не виглядала з-між скупих стебел посірілої трави, а й ні одна птичка не показувалася у гіллі. Одні грілися у гніздечку, другі летіли на не присипані ще снігом, розмоклі та розкислі поля, інші мчалися у малі, заховані у безмежжі лісів села. Навіть вивірки не виправляли своїх звичайних герців по ковзькій корі дерев. Ще зранку, виставивши чорненькі носики з темного та теплого дупла, зміркували вони, що нічого їм сьогодні вибиратися на прохід, і знов поринали у темному отворі, який по хвилині затикався добре висохлим сіном...

Було глухо і понуро, і здавалося, наче зі світу зникло щось, що було його змістом, без чрго увесь світ розпливається у сірій мряці, мов грудка солі у вогкій коморі, та вертає знов у хаос, з якого колись покликав його до життя творець. Та цим разом буде це мертвий хаос, і навіть сила творця не викреше з нього іскри прогувшого життя.

А прецінь! Якраз повз дерева, на яких сиділи ворони, проходила дорога або щось, що треба було так назвати, хоч воно собою нагадувало швидше широкий загін чорної розмоклої оранини. По цій дорозі нога за ногою волоклася валка мандрівників. Попереду бігли дві величезні собаки-вовчурі, бистро розглядаючись кривавими очима на всі боки. При появі собак ворони

позривалися з дерев та закрутилися понад землею зловіщим виром, і собаки залаяли, а заєць та лисиця шугнули у цю мить між молодняк.

За собаками четверо невеличких, але тугих коней тягли воза, навантаженого мішками та скринями, з-поміж яких стирчало кілька списів та бардишів. їх повпихали поміж мішки у сіно, а їх вістря серед вогкості втратили блиск. За возом їхав верхом на великому коні сімнадцятилітній хлопець у хутряному кобеняку, з луком і сагайдаком при сідлі та важкою шаблюкою при боці. Його чорні блискучі очі бігали раз у раз навколо, наче виглядаючи небезпеку або ціль подорожі. За ним у зеленому каптані, з шапочкою на тімені їхав другий молодець, може, ровесник першого, синьоокий, з білявим волоссям. Тим яснішим був білий мов алебастр колір обличчя, яке під впливом осінньої стужі злегка порожевіло, наче пелюстки рожі. З усієї постаті так і била сила і свіжість молодого здоров'я і краси. Коби не дещо завеликі очі, можна б було взяти його за взірець чоловічої краси. Та поруч нього їхав ще другий їздець, якому могло бути до двадцяти літ. Стать, уся згорблена, сиділа на коні, мов чорт у болоті або мов татарин, що понад Ворсклою стежить за їздцями князів Глинських. Маленькі, чорні, наче вуглики, блискучі очі світилися з-під широких чорних брів. Скорі, поривисті рухи нагадували мимохіть одного з тих кобольдів, про яких розказували так багато німецькі скоморохи у Марієнбурзі.

Западаючи по осі у грузькому болоті, ледве-ледве їхав віз, а подорожні, видко, вибалакали усе дорогою, бо мовчанка панувала між ними. Аж ось доїхали до роздоріжжя, від якого відцілювалася ліворуч ледве слідна доріжка.

— Ось туди, вбік! — крикнув малий чорний парубок.

На ці слова видобувся з сіна, яким було вистелено віз, погонич, а швидше тільки його голова, величезна, кудлата, наче страхопуд на горобці, з великим червоним лицем та маленькими каправими очима.

Коні звернули вбік, та воно тільки здавалося, що на бічній доріжці нема грязюки. Як тільки віз виїхав з розмішаного колесами шляху, зразу ж запали коні до півколін у розмоклу глину, а віз, під'їхавши кілька кроків, застряг неподвижно у бакаях.

— А що там? — спитав з коня молодий їздець.

— Ось знову проклятущий віз застряг у грязюці! — відповів чорнявий парубок.— Але слава богу і за се!

Великі очі білявого ще більше розплющилися.

— Слава богу? — спитав.— Та за що?

— А ось хоч би тому, що старий Коструба рушить раз свою невмивану харю з воза, а то ще готов прирости, як сі глиняні татари від гончарів, що задом свищуть.

Старий Коструба не був, щоправда, старий, йому могло бути за тридцять літ, але його невимовно повільні рухи личили швидше стомленому старцеві. Він поволі викарабкався з сіна та випрямився на весь ріст, і усякий, хто б його не знав, здригнувся б, побачивши цього великана з грубезними, мов пні, ногами та плечима, на яких навіть крізь вовняний сердак виднілись грубі вузли м'язів, наче коріння при дубовому відземкові. Виліз із сіна, протягнувся, аж затріщали могутні м'язи, потім почухався по густій, повній сіна та соломи чуприні і плюнув у болото.

— Бери коні, Грицьку! А ти, Скобенку,— звернувся він до білявого красуня,— іди держатися собачого хвоста, він тебе й витягне.

— Чому ж саме собачого хвоста? — спитав цікаво молодий боярин.

— Бо до кінського йому зась! — відповів із поклоном Коструба.—Кінський хвіст — се боярське діло, а собачий...

— Не забудь, смерде, що я київський міщанин! — засміявся красунь.

— Іменно міщанське діло — собачий хвіст, бо на всі боки майдається за наживою.

— Xa, xa, ха!—зареготався Грицько.— А яке ж діло присудиш нам, хлопам?

— Ба, ми, боярине, се наче дубова колода, на якій рубають дрова...

— Що колода, то колода! — вмішався Скобенко.— Кинеш у болото, то там вона й зігниє.

У маленьких очах Коструби заблимав жовтий вогник.

— Ні, не зігниє! Не зігниє! Вона щонайбільше скам'яніє. На ній рубатимуть дрова, її забере вода, її вбудують у стіну, та на ній не видно нічого. Вона не перетвориться в що-небудь, хіба у камінь, не те, що собачий хвіст...

Те кажучи, вліз Коструба у грязюку, плюнув у руки і гукнув Грицька.

— Геть-та! — крикнув Грицько, посміхаючись, а рівночасно Коструба вхопив за задні колеса і... одним махом витяг важкенького воза з ями.

— Ну! Не пожалів тобі бог сили! — аж охнув Скобенко.

— Звісно, колода! — пробурчав Коструба і знову зник у сіні воза.

Подорожні поїхали далі. Година за годиною минали, але подорожні не ставали на попас. По якомусь часі коні охляли зовсім.

— Здається, не доїдемо нині! — зауважив молодець на коні.— Доведеться ночувати у лісі.

— Що ж робити, боярине, не вперше нам! Божа воля ще гірше боярської! — відповів Грицько.— Нічого нам і спішитись. Тут на київському Поліссі ні татар, ні опришків нема, а до ляхів далеко.

— До ляхів? То ляхи такий поганий народ? — спитав цікаво молодий боярин.

— Ще б ні! Ось я з Перемишля, знаю їх гаразд. Вони там розсілися, наче у себе дома, то ми їх уже знаємо.

— Мій покійний батько бував на Поділлі, то розказував і мені не раз про ляхів, але казав, що то усе бояри, і то куди бутніші наших.

Грицько засміявся стиха.

— Ба, сі, що їх показували покійному бояринові у Тернополі або Кам'янці, були, певно, великі пани, але се тільки золота бляха на порохнявому щиті. Удар топором, золото розлетиться, а порохно повилазить. Відколи стали ляхи панами у галицькій землі, годі ніччю показатися на самітній дорозі. То вельми нахабні та фальшиві людиі

Молодяк слухав слова свого пахолка, але, видко, не надавав їм ваги, бо це були слова про небачену та незнану річ. Тому кивнув тільки головою.

— Поїдемо до дядька Михайла на Волинь, то він нам покаже ляхів,— відповів,— покаже і таких, яких показували батькові і яких бачив ти. Хоч, правда, що вони нам?

*— Думаєш, боярине, що нічого? Дай боже, але мені видаться, що ні! У нас...

— Що ж ви, хлопи, знаєте про ляхів та бояр? — засміявся хлопець.— Я — боярин, а небагато про се чував, то що ж могли ви, смерда?

Грицько усміхнувся.

— У сьому-то й біда, що мало хто знає, що смерди думають-гадають,— докинув півголосом і замовк.

Між тим віз виїхав на невеличку прогалину, серед якої ріс височезний, прямий мов стріла ясен. Темно-зелена збита мурава вкривала землю, а довкола, скупана у золотавих відтінках пожовклого листя, стояла стіною діброва.

— Отут,— сказав голосно хлопець,— спочинемо та й переночуємо, їздці стали, віз під'їхав до ясена, Коструба повипрягав коней, повитирав їх сухим листям та покрив їх хребти вовняними підсідельниками. Потім прив'язав їм до дишла баламути з вівсом, а сам пошкандибав у ліс. Тим часом Скобенко видобув з воза велику татарську повстину та розтягнув її над землею між возом і деревом, наче шатро. Кількома паками та бочками, які поздіймав з воза, обставив шатро з трьох сторін, а ковром вистелив долівку. Де не взявся Грицько з двома міхами сухого листя, які й умістив під шатром, а потім почав добувати з мішка та скриньок подорожній припас. Незабаром показався і Коструба з величезною сухою гіллякою, яка сама собою була б за добре дерево.

— Ось і гаразд! — засміявся Грицько.— За годину й пообідаємо!

— Швидше повечеряємо,— відповів Скобенко,— бачиш, сутеніє!

І справді зі сходу звільна виповзала на небо сіра темрява осіннього вечора, а бліде сонце непомітно меркло на заході. Білі опари ослаблювали і чорність пітьми, і ясність сонця; ні фарб, ні блиску, ні тепла не помітно було навколо.

Коли ось затріщало щось у гущаку, а десь здалека почувся якийсь слабий гомін — чи то крик, чи то виття вовків. Коструба стримався, Грицько наставив вуха, а коні попідіймали голови та пильно вслухались, неспокійно форкаючи. Молодий боярчук пізнав, однак, ці гомони, бо, вхопивши стрілу, наклав її на тятиву лука.

— Се лови, правда? — спитав.

— Так, чути собак і втечу звірини.