Опирі

1. В царстві золотої свободи

1. "Під буком"

Була глуха ніч. Чорні навислі хмари гнали низько понад Землею, наче грозили, що ось-ось заломиться сей чорний, страшний небозвід, мов склепіння підземелля, та поховає під румовищем увесь світ. Лютий вітер гудів хвилями в лісі, а з ним почувалися у повітрі стони безкарно вбиваних мужів, зойки вдів і сиріт, вигнаних із батьківщини. Далеко на заході миготіли блискавки, але грому не було чути задля віддалі та тріску гілля, яке обломлювалося з дерев.

Було темно. Навіть навикле до темряви око не добачило б було дороги, що перевивалася через ліс. І з трудом лише побачило б воно трьох мужів, що їхали по ній верхом. Усі три мовчки їхали крізь темряву, неначеб самі творили її частину або були її уособленням.

Раз у раз роздував вітер перевішені через плечі бурки, наче великі та м'які крила нічних птиць. Серед пітьми мали сі рухи в собі щось демонічного, страшного, бо не було чути ні тупоту коней, ні брязкоту збруї.

Дерева лісу доходили аж до самої дороги, вона сама була лиш малою прогалиною у його величі.

По боках у віддалі здіймалися вгору стрімкі горбики та зливалися з чорним небосклоном у одноцільну стіну ночі.

Аж ось замиготіло в сій стіні, ген там високо вгорі. Чи се місяць зійшов? Чи ліс горить? Чи, може, з'їздить на землю огняний віз зарази?

Три їздці здержалися та хвилю гляділи мовчки на світло.

– Світять, псяюхи! – сказав один із них.

– Еге ж! Щоб їм чорти в пеклі світили! – докинув другий.

– Гей, не ймуть вони їм світити, але вам, що живете у кальвінійській "безецності", – прогудів басом третій.

– Мовчи, вашець! – відповів перший. – Не про твою собачу душу мова…

– Лише про жидівську, – докінчив за нього другий.

– Далеко ще? – спитав кальвініст.

Один із товаришів зареготався, а сей, що перший замітив світло, проворчав:

– Вже-то ви, вашмость пане Рамбулт, не любите товктися по ночах, та інакше годі. Попри замок Гербуртів мусимо пробиратися ніччю, бо готові би ще прокляті гайдуки вхопити нас, а тоді довго прийшло б ся нам мугикати in fundo гербуртівських льохів. А ніякий Бялоскурський не скрутив іще карку на скрутиніях та екзекуціях гродських трибуналів.

– Ба! – замітив Рамбулт. – Гербуртам нема ніякого діла до вашої інфамії. Neminem captivabimus… А виконувати засуд приватно – се vis armata. Коби в мене був такий можний протектор, як у єгомості, то я не бояв би ся і старої Гербуртихи, не то чортів із пекла..

– Стражник Андрій Зборовський? – спитав третій товариш.

Бялоскурський засміявся злісно.

– Право правом, – сказав, – а сила силою. Пригадаймо собі, вашмость пане Залушковський, свою справу в Дубецьку.

– Се не була моя справа, лише Зглобіцького, – відповів Залушковський, – та тепер їдьмо скорше, ось-ось і заїдемо "Під бук", а там він вам сам розкаже про свою придибашку.

І їздці поїхали далі. Згори став попадувати дощ, а шум його скріпляв іще гомін, що лунав по лісі. Та здається, що вітер бажав лиш нагнати дощову хмару, а відтак спочити, бо вже лише хвилями почувався його протяжний свист. За занавісою дощових крапель щезло червоне світло в замку Гербуртів, коли їздці спинилися над річкою Вирвою. Вона була невелика, але по широкому рінищі було пізнати, що любить і погуляти. Зарінок сей просвічував у темряві сіро і виглядав, наче зеркало води.

– Їдем убрід? – спитав Залушковський.

– Не треба! – відповів Бялоскурський. – Я знаю стежку, що веде праворуч просто в коршму.

– Чи се при Сяніцькому гостинці? – спитав Рамбулт.

– Так.

Їздці скрутили направо, і якраз, коли пустився рясний дощ, виїхали з лісу. Перед ними простягався гостинець, що вів з Ярослава до Сянока, а при ньому стояла величезна коршма.

Була вона окружена глибоким, ровом і високим парканом, що подобав на частокіл. Кінці палів, з яких складався, були загострені, а поміж ними були отвори – стрільниці. Видко, що коршмар, який шинкував мід та пиво, був чоловіком заможним, але й обережним. По двору у нього бігало кілька величезних собак-вовчурів, які голосним гавканням звіщали прибуття гостей.

Коли їздці опинилися перед високою та кріпкою брамою, висунувся з малої будки рослий та сильний чоловік і спитав:

– А що за люди?

– Шляхта! – відповів Рамбулт.

– А що за шляхта їздить поночі?

– Отвирай, хаме, чорти б мать твою! – загримів Бялоскурський. – Ти, сякий-такий сину, питатимеш, хто? Отвирай в тій хвилі!

– А, се єгомость пан Бялоскурський! – сказав парубок і без поспіху став відсувати засуву.

Їздці в'їхали.

– Вибачте, вашмость, – оправдувався сторож. – Теперечки такої сволочі всюди тягається, що годі вірити кожній собаці, що бреше під брамою. Злодії, розбишаки, голяки, а все шляхта. Тому я й питався.

У пітьмі почувся свист нагая.

– А ось і респонс! – крикнув Залушковський. – Від сього в тебе баньки в лобі, щоб розрізнив хама від пана!

– Проклятий мурга! – ворчав Рамбулт, їдучи у сторону, де світився ряд маленьких вікон. За ними поглядав сторож і чухався по спині.

– Мурга, хам! А трясця матері вашій, – говорив, – шляхта, пани… таких панів в… пальцем намацаєш! Ніби пан, а клене, як дідько… Собачий пасинок!

Як гості, так і сторож привикли були до подібних розговорів і пригод, бо ніхто з прибувших не займався дальше особою сторожа, ані він ними.

Передню частину коршми займала величезна кімната з низькою стелею та зачорнілими від диму стінами. На шинквасі блимали дві лоєві свічки, у куті горів на великій печі ясний огонь, а по стовпах, які підпирали стелю, висіли перстені зі смолоскипами.

Почувши тупіт коней, зірвався господар, що сидів за шинквасом і саме говорив з якимись двома парубками. Встав, поправив шаблю, що висіла при боці, і пішов до дверей. Коли відчинив їх, ввірвалася в кімнату хвиля вітру, насичена крапельками дощу. Замиготіли огники смолоскипів та полум'я свічок, в кімнаті потемніло, та, проте, при світлі блискавки пізнав господар своїх гостей. Поклонився їм не надто низько і приказав парубкам забрати коні їздців.

За хвилю приїзжі увійшли в коршму.

– Добрий вечір! – загудів Рамбулт у відповідь на привітання господаря.

– Зглобіцький є? – спитав Бялоскурський.

– Є, прошу вашої вельможності! – відповів господар. – Сидить у ванькирі.

Всі три пішли через кімнату до дверей, що були при шинквасі і вели до кімнат та до мешкання господаря.

Переходячи, глянув Бялоскурський по коршмі. Була вона повна людей, головно хлопів із близьких сіл Тарнави, П'ятниць і господарів із Губич, які їздили за сіллю до Добромиля. Між ними було кілька мужів у сіряках і баранячих шапках, із пістолями та ножами за поясом, а рушниці або шаблі стояли біля них, оперті об стіну. Своїм виглядом нагадували вони карпатських опришків, так званих "бескидників", але їх лиця були усміхнені; вони піддобрювалися до мужиків, з якими вели гутірку.

У одному куті сиділо за столом дивовижне товариство. Було в ньому до двадцятьох мужів, уоружених від стіп до голови. Одні – в угорських дольманах, нашиваних шнурами, другі – зі-шляхотська, в жупанах, деякі – в гунях та сіряках. Між ними сидів не старий ще жид із довгими пейсами, у чорному жупані, а при ньому стояли дві доволі великі скриньки, окуті залізом. Жид раз у раз кидав непевним поглядом по коршмі та звертався до своїх товаришів.

– Ну! Пане Йване, пане Каролю, пане Базилю, чому нічого не п'єте? Гей, пане господар! Дайте-но меду на мій рахунок!

Товариство підсміхувалося нишком, та котрий-будь із парубків уставав і йшов до шинквасу, де йому наливали в велику бляшану мірку гарнець меду. Посередині стола стояла чимала миска гороху, обложеного ковбасами, фляшка з горівкою та хліб на деревляній тарілці. Перед жидом лежало кілька яєць, та він не їв їх, тілько пильно розглядався довкола.

Коли пан Бялоскурський замітив се товариство, усміхнувся собі в вуса і немов переморгнувся з одним із товаришів жида, може, тридцятилітнім мужем, який зовсім подолав на угорського сабата або панського гайдука. Не здержуючись, перейшли шляхтичі через коршму і стали перед дверима.

– Веди нас, пане Матис, до пана Зглобіцького.

Господар коршми, пан Матис, кріпкий, присадкуватий чоловік мазурського вигляду, взяв лоївку з шинквасу і пішов передом у тісний коритарик, із якого по одному боці відчинялися двері до гостинних кімнат, а по другому – до мешкання. На одні з них вказав Матис рукою. Бялоскурський відчинив двері і увійшов, за ним оба товариші, вкінці Матис.

– Чолем! Мості пане Зглобіцький!

– Чолем! Чолем! Як здоровля?

– Нічого, Бог ласкав.

– Ба, зі самого здоровля не потовстієш! – пробубонів Рамбулт.

– Ха-ха-ха! – зареготалися присутні, а Залушковський замітив:

– Ну! Вашмость хіба з хороби не одувся!

Грубий Рамбулт почервонів.

– Що-то? Оказію, вашмость, даєш? Я готов! – гукнув і випнув черево перед себе, мов півбочку.

– Уважайте, мості пане Залушковський, щоби на вас бочка не впала, – остерігав Бялоскурський.

– А кпіть до хороби зі своїх безрог, а не з мене, бо швидко вас тут круки порозтягають! – обурювався Рамбулт.

– Зі свиней не годиться кпити, бо вони кальвінської віри! – докинув Зглобіцький.

Рамбулт упав у злість, добув шаблю і вдарив нею об стіл.

– Стій, вашмость! – крикнув Матис. – Се мій стіл!

– Мовчи, лику!

Серед реготу шляхти відібрано Рамбултові шаблю, і всі посідали за стіл, уважаючи відбуту розмову вступом до дальшої забави.

– Дай-но, вашмость пане Матис, горівки! – приказав пан Залушковський.

– Мені не вільно шинкувати горівки! – відповів коршмар. – Лише жид у Добромилі має дозвіл.

– Ми не дозволу хочемо, але горівки.

– Ну, то хіба моєї власної на почастунок.

– І чортової давай, коли б скорше! – закляв Бялоскурський.

– Такої не маю! – була відповідь. – Хіба для чортового насіння!

Бялоскурський зірвався з лави, і в тій хвилі почервоніло його лице з досади, а на чолі набігла груба кривава жила.

– Марш, лику! – ревнув. – Давай, що кажу, і держи морду, бо…

Матис щез, бо пізнав, що зайшов задалеко.

– Забагато позволяє собі сей райфур, – замітив Залушковський.

Ба! – засміявся Рамбулт. – Хто гамратками грається – райфурам сват.

– Або шурин! – докинув Зглобіцький.

Усі зареготалися, а Бялоскурський замітив філософічно:

– Вашмость панове, не дивуйтеся, люди нікчемної кондиції не уміють як слід цінити urbanitatis, ані політики шляхетне уроджених синів коронних, бо не дав Бог у премудрості своїй усім однакових munerum fortunae et ingenti.

– Авжеж! – згодився Зглобіцький.