Київ, вічне місто

I.

Симон, чорноризець Печерської Лаври, вмер у 1226 році. Нам зісталось від нього кілька дрібних літературних речей, а між ними лист, писаний до ченця Полікарпа, може його приятеля.

Лист вислано здалеку. Здається, Симон не покинув самохіть Печерських келій. Певна гіркість може й особистого характеру звучить у словах листа: "Печерський монастир, як море, — він не тримає в собі нічого гнилого, а геть відкидає його".

Симон пише листа до Руської Області. Це збірна назва для території, що сягала від Новгороду по Подоння, Тьмутаракань. Там жили люди близькі йому кров'ю і культурою, стояли міста-фортеці з близькими його вуху назвами: Полоцьк, Псков, Білгород, Іскоростень, Галич, Донець, там врешті — було тринадцять старих християнських єпархій.

Власне з чотирнадцятої єпархії, з "Суздальської Області", з єпархії варварів, з окраїни імперії пише Симон свого листа. Ця область гуртує найбільш чернецьких племен з тих, що про них казав літописець: "інші народи, що дають Русі данину: Чудь, Меря, Весь, Мурома, Черемиси, Мордва, Перьм, Печора, Ямь, Литва, Земигола, Корсь, Нерома, Либь"… Симон живе якраз серед народу Меря, у Владімірі над Клязмою, на самій окраїні колишньої держави Мономаха. Від Владіміра — близько, як рукою сягнути, і до границі тої держави, до ріки Оки, де ще може вищились тоді потужні, му­ровані вежі влади Києва.

Може завдяки тим вежам і залогам, місцеві фінські народці по незліченних повстаннях почали називати себе "русскими людьми", т.зв. підданими Русі, васалами Києва, але вони були чужі руській культурі. Мабуть поза урядовцями і військом, що були нетутешнього походження, мало хто розумів мову вигнанця Симона.

Бо якраз про ті самі місця (Владімірщина коло Оки) шість віків пізніш оповідає в своїй історії Росії (том 2-й) історик Карамзін, що ще за часів його, Карамзіна (кінець XVIII ст.) — владімірщани мали багато висловів неслов'янських, і то дуже старих: замість Бог казали слод, батько — хрутін, мати — міндра, сестра — шіктора, та взагалі таких слів було ще й тоді "дуже багато". Зрештою, коли вірити історикові Соловйову, ці урало-фінці, саме в XII віці почали засвоювати початки руської мови.

Симон був єпископом владіміро-суздальським і його завданням було навертати варварів з їхнім шаманством і мусульманством на релігію єдино правдиву, віру нового Єрусалиму, Києва. Попередники Симона, київські культуртреґери, нераз гинули тут мученицькою смертю, але він був щасливіший. Він, "грішний єпископ Симон", хвалиться, що завдяки йому у Владімірі і в інших містах вибудовано прегарні церкви, каже і про те, що "де тільки є села і міста, там по всій тій землі збирають десятинний податок" і знову скромно закінчує, а "тим усім володіє наша худость".

Але згадка про те все багатство йому потрібна лише для виразнішого контрасту. Він тужить за Києвом.

Він готовий покинути свою, одну з найбільших єпархій і служити, як чернець, ігуменові, щоб лише бути в Києві, а не серед тої варварії. "Кажу тобі, — пише до приятеля, — що всю цю славу і честь, що тут маю, з калом порівнюю. Кажу тобі, що волю сміттям валятися в Печерському монастирі і бути топтаним людьми, волю бути старцем під брамою всечесної Лаври і руки простягати. Краще було б для мене один день перебути в домі Божої Матері, аніж тисячу літ, аніж віки перебувати у цих селах!".

Презирство до варварів є в його словах і одночасно туга, божевільна туга за Києвом, Містом,  Вічним Містом. Бо за часів нещасливого єпископа Симона Київ, Uгbs Ruthenоrum, мав уже далеко більше, як тисячу літ. Початки ж міста губляться ще перед християнською ерою.

"Несподівано швидкий розцвіт київської культури самим зовнішнім заразливим впливом візантійської культури не можна пояснити… Київська культура, адже, зародилася не на голому місці — історія України почалася не в IX віці після Р.X."… (Бунаков).

"Скитська держава, так само як і пізніша ґотська, були попередницями держави київської, як аналогічні воєнно-торговельні політичні конструкції…

Річ ясна, що східнослов'янська українська колонізація, опанувавши ті місця в V—VII віках, сама не могла сотворити тої складної, широко розгалуженої і незвичайно далекосяжної сітки торговельних зносин, в якій ми бачимо її в IX-X вв.: до Єгипту, Сирії, Каліфату, Туркестану і т.д."…(М.Грушевський, Київ).

Взагалі існує загальне переконання дослідників, що Київ мусів грати роль першорядного міського центру довго до слов'янського розселення. Той центр виріс з перехрещування впливів Крети, Босфорського царства, грецьких колоній, Дунаю, Ірану і Кавказу. Як культура скитів, сарматів і ґотів, так само й найстаріша культура — це південна культура, зв'язана передусім з Середземним морем.

Грецькі, кельтські, римські і арабські впливи прийняло войовниче плем'я київське, що полюбило поле бою й лови та не обтяжувало себе хліборобством. Ті поляни дуже миле й лагідне плем'я, як свідчить літописець, сам полянин, а як писали про полян чужинці — в високій мірі зухвале і розбійницьке плем'я*, розбудувало і зміцнило той Київ мечем і купецькими саквами.

Як Лондон в наших часах, так Київ в тодішніх, провадить війни тільки для забезпечення і поширення своєї торгівлі і своїх торговельних шляхів. (Договори Ігоря і т.ін.). Аж перед упадком — міжусобиці і напади кочовиків зміняють той образ.

Тітмар в 1018 році застає Київ велетенським містом із вісьмома торговицями, з 400 церквами і населенням "без числа". З найдавніших часів Київ мав дуже важне торговельне значіння, а під час розцвіту своєї могутності тримав в своїх руках всю торгівлю сходу Європи, був світовим ринком в тогочасному сенсі того слова. Його торговельному значінню відповідали його розміри й заселеність. "За дуже правдоподібними підрахунками, кількість мешканців його доходила до 100.000 людей, отже небагато міст Західної Європи могли конкурувати з ним в той час" (О.Андріяшев). Літопис, оповідаючи про пожежу Києва в 1124 р., подає, що тоді згоріло 600 церков. Не дармо мандрівник, Адам Бременський, називає Київ в XI столітті "суперником константинопольського престолу". На площах його стоять мідяні статуї, височаться палати…

Багато можна б написати і про багатство великих князів (згадаймо хоч би три палаци Володимира в Києві, Вишгороді і Білгороді) і окремих купців (льохи одного з них мали в собі самого меду — вісім тон, як згадують сучасники), — але не це було найцікавіше у Києві.

Подив викликає характер будівничих Вічного Міста.

II.

Несправедливі і понижальні постаті малювали й описували російські митці замість русичів-киян. Ті важкі, присадкуваті, пудоваті богатирі Васнєцова з тупим, московським виразом нічого не мають спільного з духом будівничих, що закладали могутню, європейську державу.

Вони не могли бути важкими, ті люди, що легковажили всі дари, а лише за зброю і за коня дякували. Границі їхньої держави були далеко одна від одної, і часто загрожені. Округлі вежі Києва ще й тепер виростають перед очима мандрівця десь у поліському містечку, важко сцементовані "з рядами вузьких стрільниць, суворо прості і циклопічно масивні" (Б.Ольхівський). Тоді ті вежі треба було вміти поставити і вміти оборонити. І легкі дружини киян пересувалися, як треба було, і до верхівель Дону, і до побережжя Балтії та Білого Моря (Олонецьк заснований в XII ст.), і до карпатських гірських Кобаків, Города й Тюдова, а інколи то йшли "аж над Дунай — сімсот молодців, самих вибранців русовичів". Сягали і до своїх веж у Кам'янці Руськім (Литовськім), і до Чхова над Дунайцем. Втримували в своїй руці велетенську територію без догідних (поза ріками) доріг, втримували міцно і довго. Імперія київська існувала п'ять століть. Не дармо в її духову красу задивлялася короткотривала імперія росіян (1709—1917). Бо в тодішніх часах для збудування і втримування такої імперії треба було незвичайної волі, незвичайної енерґії і незвичайної швидкості чину. Була вона два і пів рази більша від сучасної етноґрафічної території українців, величина її просторів дорівнювала третині просторів римської імперії.

Натискові цілої Азії протиставились люди Києва — і непокірним варварським племенам обапліч, і широчині простору власної держави. Зухвалість неабияка. Про той дух ще по північних, по західних закутинах земель старого Києва співають пісні й досі. В колядках, величаннях і піснях усе згадується й досі "гордих молодців з ясними шаблями", що "слави доходять". Це вони всіх татар топчуть бахматим конем, а всіх турків побивають булат-шаблею. Це вони нахваляються: "Пустимо стріли в німецьку землю. Німецьку землю ми звоюємо. І звоюємо, і зрабуємо". Це гречний панонько аж у Судомиру нараджується, "як воювати, на врага стати". Це їм сниться, що вони беруть "пів крулевства Польщі", а до Угрів по панну молоду їдуть. Це той "пан Іван" виїздить на море і "вдаряє з гармат, а в Царів-город". Нераз ті молодці "блудять 'к тихому Дунаю", або кажуть: "запустимося в московську землю, там заберемо все здобиченьки: сукна не міру, грошей не ліку!". Це ті молодці ловлять на аркан чужих царів і ведуть їх "в свою сторону, отцю на хвалу, панам на славу". Ба, і Рим їхнім гострим слов'янсько-ґотським очам привиджується:

"Ви, моє військо, смутненько не йдіть,

Кроком ступайте. Рим здобувайте!"

Він сам наперед як полем шмиґнув,

Як конем шмиґнув, аж ся Рим здригнув. —

Або кажучи за літописцем: "іде князь на гради їх…", а потім і "до сегодня платять дань", або просто — "і до сегодня под Руссю".

Той дух будівничих Києва був ще цікавішим у самому Місті. Культура київська розцвіла вже в Х-му столітті несподівано і пишно та відразу стала понад культури сусідніх країв. Дослідники констатують, що "в сусідніх краях — в Польщі та Угорщині ще тільки пробивались перші промені західної цивілізації… Культурні впливи йшли не з Польщі в Київську Русь, а з Русі до Польщі… Культура норманська була нижча від культури київської" (Бунаков). А що ж казати про інші краї? "Київська культура, цивілізація святкувала великі тріумфи, розтікаючись по великих просторах східньої Європи, а потім і прилеглим азійським територіям розносили її київські руки"… (М.Грушевський).

Таємниця вищості тієї культури була у людях, що її збудували, і в методах будови.