І
Його розгойдали десятки рук і викинули через вікно вагона.
Засвистіло у вухах. Хлопець, як кіт, перевернувся в повітрі і впав ошоломлений.
Упав Моренко щасливо —– на купу піску при рейках, і відразу встав, притискаючи до грудей берданку.
Вечірнє сонце било йому в очі. Електричний потяг летів хутко в бік Одеси, і тільки з вікон грозили хлопцеві палиці, кулаки, коронкові парасольки. Там були люди з усього міста, в цім вагоні, і всі його зненавиділи.
До Моренка підбіг другий січовик: він вискочив сам з вагона, як побачив, що зле діється.
— Могли б убити тебе, — обтрушував Моренка з піску, —так визвірились. Могло б бути гірше. Що ти сказав їм?
— Тут була і буде Україна!
Серпневий білий надморський порох звіявся за останнім вагоном, що зникав серед присадкуватих платанів.
Поправили кашкети, оглянули замки рушниць і пішли навпростець через млини на Одесу-товарову. На восьму треба було бути в касарні Січі.
Коли звернули з Косівської вулиці, замкнули їм переїзд: саме вантажна валка йшла. Руді вагони плинули перед очима рівно, м'яко, без стуку і мовби без кінця.
Придивляється до обох збоку чорний, лобатий, присадкуватий. Лизне поглядом знак архангела на кашкеті, зиркне з півусміхом на тонкі лиця хлопців, очима мишкує по берданках, по поганеньких френчах. Не витерпів.
— Гей, – торкає владно Моренка, — а ти хто? За кого ти? Чий ти? Яка програма?
У сімнадцятім часто так питали. Саме тоді віри всякі повставали, одночасно тоді приготовлювались апостоли, жертви й кати…
— Ми, — звів на нього Моренко панянські блакитні очі, — ми, — і притиснув стару берданку до серця, — ми за Україну.
— Гм, — сказав робітник (може, машиніст?), — гм, а як ви думаєте настановити вашу Україну?
Стоїть, цигаркою попихкує, а за шлагбаумом червоні вантажні вагони рівно котяться. Обдумує машиніст.
— Україна, — сказав Моренко, а вісімнадцятилітній рум'янець на його щоках заграв, — то тільки про неї довідатись. Хто довідався, той уже проти всіх піде.
— Агітація, значить, — сказав лобатий. — Но, а чим же ви її, ту Україну, здобудете? Не купите ж за гроші. Убивать же будете?
І очі приплющив – ніби бачить, як тисячі Моренків з жовотоблакитними стяжками на кашкеті на місто йдуть з рушницями, і стріляють, стріляють...
Жахнувся Моренко, ніби й сам то побачив..
— Ні, — каже, — ні, Україна прийде сама. То ж братерство, правда, свобода.
— Як сонце, значиться? Сама настане, — сказав робітник глумливо.
Аж тут рогачку залізничну підводить, юрба пхається, поспішає, перебігає рейки. Уже лобатий машиніст потопає в юрбі. Востаннє обертається, гукає насмішкувато:
— Ех ви, інтелігенти "Сама прийде, без крові!" Що ж може в людей настанути без крові?…
І зникають у юрбі його немилосердні, чорні, запалі очі.
— Що ти, — каже Моренко, важко схвильований, до свого товариша з передмістя, — що ти, Матюхан, йому скажеш?
Бо Матюхан, хлопець із "блатного" передмістя, не інтелігент. У Матюхана лице хитре, з довгим носом, землисте. Вони вже переходять через станцію. Над ними в повітрі високо — криті галереї — мости, що сполучують темні, великі залі майстерень, де тисячі, тисячі робітників. Туди й лобатий пішов.
— Угм, — подумує Матюхан, — воно все-таки цікаво, яка то є кров людська? Я б так кожну машинку хотів пізнати, який там у ній, у середині, механізм? У саме нутро заглядав би, — покажи, брат, машинку. Так акуратненько ножичком душу б вийняв, у пальцях подержав, — якої ти масті? Дуже цікавий я, як-тo воно в людей… Розказував мені один солдат з фронту, як він штик у серце всаджував і в очі дивився…
— Матюхан, – йому Моренко з жахом каже, аж кричить, – так то людина! Людина!
— Видно, ти сам смерті боїшся, Моренко! – каже Матюхану, голову підводить, дивиться в блакитні очі Моренка зеленим, жовтим поглядом. – Чого ж її боятись, то – таке собі... Я смерть бачив...
І йдуть собі далі вже мовчки.
ІІ
Тимчасом вечір западає, — весінній, швидкий. Вечір підскоком біжить і ліхтарні підміські запалює, а вже в вулицях пірнає у глибоку вогкість півтемряви.
Переходили на Воронцівку.
На зеленій траві скверу Новокінної площі полягали солдати з російських запасових полків або й просто дезертири. Полягали з милоданками, думаючи їх молодецьке забавити. Бо то другий день свят був, і революція, і Керенський, і промови, і так якось інакше…
Потяги недалеко пошумлюють затишно, гармонії, пригравають люб'язно, — пищать жінки, насіння в зубах потріскує, часами вистріли здалека потріскують. Лежать пари одна коло одної, як тюлені чи фоки на узбережжі.
Вулиця передміська удень інакша, а інакша вночі. Шумить інакше. Шумить гамором особливим, жіночим, надривистим. Моренко з товаришем ідуть поволі, посуваються обережно. А що то був другий день Зелених свят, то почали собі на радість вуличні люди стріляти. Перша завзялась Балківська вулиця — найдовша. Стріляє з резонансом, аж Дальні Млини слухають. Потім обізвались Болгарська і Степова. Там стріляли не з рушниць — з револьверів, бо там хлопці "фартові": кожен має револьвер. А з боку Запорозької вулиці чути було кулемети і немовби бомби рвались...
— Цікаво, — кажуть солдати, лежучи на траві, — звідки в них кулемети?
Бо то мирна людність стріляла.
Дорослі — з кулеметів, а підлітки до іншої забави – пускають ракети: блакитні, пурпурові, зелені, червоні. Осліплюючи, смугами перетинали вони заівмерле, повне погрози, душне небо.
Спинились Моренко й Матюхан перед сквером.
— Гарно! — кажуть.
По сигналізаційних ракетах пустили діти відразу, може, з сотню інших ракет, до освітлювання терену.
Ясно так стало, як вдень, як би небо великими лампами зацвіло. Ціла Новокінна площа тішиться.
— Шпарнули фраєри.
Та не так воно й добре. Для тих, що в сквері лежали, — непереливки. Бо почали падати на почорнілу від людей траву тяжкі, олив'яні бруси перегорілих ракет. Падали з неба рясно, тільки — гуп, гуп.
Солдати й не лайнули, жінки й не крикнули, — зірвались раптом, розпорснулись по площі, підвиваючи. Бігли рядами білі, як привиди, у металевому, білому світлі.
Біжать важкі, розхристані. З-під брам до них сміються, а вони вже лаятись почали. Побачили солдати двох хлопців з рушницями — кулаками грозять здалеку.
— Ви, жовтоблакитники, ви хочете війну далі робити, — не дасте порядним людям і полежати. Кидай зброю, такі сини!
Матюхан, презирливо, — щоб ти не попробував зараз тої зброї. Минулося вже ваше, дезертири, воїнство христолюбиве, російське!
А сам за рукав Моренка тягне притьмом:
— Ходім до скверу. Бачиш, утихомирилося вже.
І дуже цікавий підходить до скверу. Там кільканадцять тіл темніє на траві. Не знати, чи такі відважні, чи п'яні.
— От тобі, — каже Матюхан, нагнувшись над одним, — от тобі й смерть. Чого ж її боятись?
І не дивиться на мовчазного, глибоко затривоженого Моренка.
Дивиться жовтим поглядом у важке, гнівне небо, що мутно відбиває в собі заграву великого міста, і вхлинає вистріли, невмовчні, нав'язливі, настирливі вистріли...
Смерть підлітки тоді скрізь відчували. Учились арифметики, перелічуючи прізвища забитих на шпальтах газет. Знали мови з гострих військових команд чужоземних відділів. Географію Європи знали з пожарищ і битв. Знались на марках рушниць краще, ніж на поштових марках. Довкола шпиталі були переповнені — багато воєнних калік ходило вулицями, і повно було жінок у чорному, що йшли, не зводячи очей. Ворожі крейсери робили напади на порт, а щоночі в місті ждали нальоту цепелінів. Прибережні міни зривалися з ланцюгів і вибухали на пляжах, нищучи здивованих і цікавих купальників.
Вуличками підійшли Моренко й Матюхан до домівки "Січі" — колишнього російського гімнастичного товариства. Бігом побігли на збірку.
У залі, широкій, як манеж, і високій на два поверхи, по посипаній піском підлозі маневрувала чота "Січі" — селянські сини й діти передмість, молоді бухгалтери і гімназисти.
Командував студент, захриплий, трохи присадкуватий, сіроокий і неспокійний, як розлючений кіт.
— Двійки – вбік!
— Двійки – взад!
— Позір!
"Пузир" — передражнив глухий голос за спиною Моренка — то був Матюхан, вічний протестант, він не любив цеї команди.
У глибині зали вправ стояло двоє російських старшин, гусари-охтирці в мундирі, у червоних штанях. Придивлялися, базікали по-московськи знедбала...
Вправи були скінчені, студент зоставив січовиків на позір із вирівняними рушницями. Дивився в їх напружені лиця, читав голосно про бойовий чин гуцульського скорострільника Звіра, що сам один відбився від чоти москвинів. Читав твердо, голосно: росіяни в кутку принишкли, слухали.
— І так буде з нами – нас небагато, але ми переможем. Бо ми будуємо велетенське діло — Україну. То як новий світ! І він нас держить. Скінчив і глянув зимно на чоту, на Моренка, що рум'янів на правім крилі, тримаючи прапор.
"Вже воскресла" — Моренко, заспівуй!
Хор ударив гімн сухо, маршово, швидко. І тоді студент обернувся до російських старшин у кутку. І пішов. Ішов блідий, погрозливий, невисокий в порівнянню до гусарів. Моренко зблід. Співаючи, не відривав очей від начальника, та й уся чота дивилася йому вслід. Це ж Росія там була в кутку, ще недавня деспотка, ще до сьогодні пані.
Студент був уже близько від старшин. Сказав щось, і раптом рука його поповзла до кишені з револьвером. І тоді руки охтирців зірвали шапки, російські старшини випростувались на струнко.
На струнко перед українським прапором! Моренко чув, як у ньому все задзвеніло від несподіваної хвилі радощів...
Гімн скінчився.
— Моренко, Матюхан, Нанушко і ви троє, — сказав студент по збірці, — зостаньтеся, будете потрібні до справи.
— Не інакше, як червону гвардію обеззброювати будем, — говорив Матюхан, ідучи з січовиками до канцелярії. — Знову відберем друкарню. А може, і ще шо буде, га, Моренко?..
І, проходячи коло великого вікна, звідки грало вогнями велике місто, підморгнув ніби і своїм думкам. — Но, збирайтесь хлопці, поїдемо, — сказав їм студент у напівтемній канцелярії.
Мала лампка освітлювала план міста і його всі артерії — вулиці. При цій лампі нахилилось сім голів. Були майже дитячі, але поважні. Справа проста, повторювали в думці слова студента.
— Справа проста, — повторював собі Моренко, уже тоді, як загуркотіла автоплатформа під вікном і треба було йти.