Лице моє закрите, я є Жертва.
Приходжу й дарую, рятую і живлю.
Не ті є найважніші, що говорять,
Не ті є найважніші, що названі.
Нас, неназваних, мовчазних, Господь
Утверджує й провадить, і ми чиним.
II
Голос:
– Могило Незнаного Бійця,
Що впав в Україні, –
Я приношу смутні серця
І мій розпач гнівний;
Забагато підлих днів
Облягає душу самотню, –
Де ж ти, що впав, що горів, що вів,
Поручнику, свою сотню?
Де ж ви, дитячі ручки жінок,
Що підпалювали амуніцій склади,
Що лиш усміхом мужності поток
Перемінювали в водоспади?
Де ж ти, що за Нових Людей
Упав під кулями, повстанче?
Обізвіться до мене, крізь людський ґлей,
Крізь м'ясо самиче і самче!
Обізвіться в червоній імлі життя
Ви, прегарні блискавки смерті,
Невже ви – мертві,
Питаю я?
Одповідають голоси:
– Ні, це – мертва, людино, твоя
Безнадійна, вбога надія, –
Ми – саме життя, земля, буття,
Не тліємо – вієм,
Ми – істота днів, ми – Дія!
Ми в надлюдській напрузі,
У кривавій тузі
Перейшли Поріг,
Але вічно над вами, тобою
Сурмить наш ріг.
Ріг сурмить:
– Там, де сталася смерть, – там станем,
Там, де слово криваве "Слава!",
Нерухомим табором станем,
У польоті затримані станем,
Щоб ісповнитись – вами!
Жаден крик не пропав в порожнечі,
Жаден зойк – Україно –
Ті слова зависли – предтечі,
Ті зачини – зариси Речі,
Що гряде невідмінно.
(1936)