Птах високого лету

Коли Карло, останній Райнбурізький барон, повернувся по довгих роках неприсутности до свого Райнбурґу, він пізнав його таким самим, як був залишив перед кількадесятьма роками.

Звичайно буває, що, покинувши за молодечих років рідній дім, ми затрачуємо про нього в своїй памяті лише те, що нам здавалося тоді найкращим. З цього добірного матеріалу творить нам наша уява прекрасний, майже ¿ідеальний, образ чогось важливого й величного. Але повернувшись у літах пізньої зрілости, відчуваємо з щемітливим тремітом серця, що все в рідному оточенні не є ані таке велике, ані таке прекрасне, як нам довший час здавалося звіддаля. І легкий сум стискає наше серце.

З бароном Карлом було якраз навпаки. Ще й досі йому, старому вельможі і славному воякові, здавалося, що свій рідній Райнбурґ залишив він таким самим повним пустки й смутку, яким і знайшов його тепер, по десятках років відсутности. Бо навіть ще й тоді, за тих років дитинства й раннього юнацтва, здавався йому дім дрібним, студеним і недостойним його роду.

Та все в Райнібурзі власне змізерніло тому, що й цілий рід Райнбурзькиїх баронів збідніз і знесилів. Уже Карпів батько почав був відчувати, що приходить кінець лицарським привілеям. Не тому, що їх від лицарів відібрали. Просто довколішній простір ставав уже тісним для їхнього примкнення. Менше значив меч і відвага, більше — вміння бути добрим господарем дідичного мастку. Воєнні експедиції вже більше жадали, ніж давали. Більше грошей, крови й зусиль мусів видавати з себе рід... Щоб бути тепер лицарем — мало було лише брати. Значно більше треба було давати... І так Райнбурґ потрохи біднів і опускався. Як висихає криниця, в якій поволі замулюється джерело.

Карло був одинаком. Веселий і жвавий хлопчина зривався рано прожогом з постелі й з радісним викриком мчав до свого дитячого світу. Але вбігав у лункі замкові переходи і нараз спинявся, загальмований дзвінкою луною і студінню велитенських замкових склепінь. І тоді, обережно ставлячи дрібні ніжки на вишаргані плити сходів, з острахом сунувся здовж холодних мурів. А за ним крадькома ступала грімка замкова тиша.

Тому то від перших днів свідомости не полюбив Карло свого замку. Ці порожні високі салі, невеселі покої, по яких завжди тягнув студений протяг, півтемні переходи наганяли смуток на дитячу душу. Сумними здавалися йому й пестощі матері, що тремтіла, над єдинаком, не тішили казки вірної няньки, ані ті забавки, що йому робив батько. Хоч все це й було йому ще несвідоме, хоч і не знаходив він причини свого сторожкого відчуження оточенню, але причина тут була, була близько, довкола цілої родини, довкола всього, що належало до замку й роду.

Це вона, вперта й невикорінима, напосідлива й витривала, облупила замкові мури, проточила шашлями столітні меблі, виїла молями старовинні кожухи й коштовні одяги, постирала позолоту й лиск з образів й різьби у родовій каплиці. Це вона безконечними турботами постарила передчасно батька й зробила тиху мати ще тихшою, а на обличчя нечисленних слуг поклала смуги смутку й покори. І імя цій причині було Зубожіння.

Малий хлопчина відчував, як воно звисало над замком мов важка, непрозора для сонця й смііху, покривка. Тому, ледви навчившись володіти своїми ніжкам, він уже несвідомо намагався втікати з-під неї до радощів і сяйва іншого життя. І знайшов його долі, під замковою скелею, серед дитячого світу кріпаків свого батька.

Це було піїдзамкове село, чиї деревляні, загрузлі в землю хатки з грибами соломяних стріх, манили до себе замкову дитину. Серед них, притулених одна до одної, як сестри однакової долі, серед них, що збіглися до потока, немов отара на водопій, почував себе Карло більше вдома, ніж на замковій скелі.

Якщо похмурий замок лише за останніх часів не міг пишатися добробутом, то його сільце під скелею було завжди пристановищем нуждарства. З надією на панську ласку, з острахом і почуттям власної підрядности, боязко зазирали його зизоокі віконця на гору, до сірої замкової могутности. Як камяніий велит намірявся на них долі старий замок вузькими стрільницями своїх мурів — чатівливий хижак, певний успіхом могутнього скоку на збентежену здобич.

Але ці порівнання ніколи не приходили на думку дитині. Ані нужда селянських хат, ані вбогість кріпацьких мешканців не торкалися дитячої душі. Він не відчував їх, бо серед кріпацьких дітей мав новий світ, якого не міг створити собі серед чужоти родового замку. Там був він розвезеним єдинаком, над бажаннями якого тремтіла мати, там був він ланом, "малим ланом*, як звали його слуги. Майбутнім, ні, вже теперішнім володарем їхньої долі.

Серед хлопчаків однолітків було ¡нахиле. Усі вони були приблизно того віку, коли суспільних різниць ще не відчуває тіло й не турбується ними дух. Звичайно, Діти знали про неминучий тягар баронського замку, що завис над їхньою кріпацькою долею. Це знання було в їхній крові, в їхньому невільничому інстинкті, який гнав їх ховатися за плоти, коли старий барон переїзджав вулицею, і він же схиляв аж у порох дороги голови їхніх батьків перед паном. Подібне було й у кров! замкового дідича, хоч було це знання протилежне, знання панської вищости й родовитостиі Але поки ще воно нічого не значило в дітях, бо було бліде й безсиле перед радощами вільних дитячих днів.

І бувало, що цілими днями, від світанку до смерку, ганяв гурт хлопчаків з Карлом "по довколішніх луках, горбовитому лісі й мілкому гірському потоці. Крім радощів, вигадок і насолоди вольности не манилися дітям ніякі почуття й обовязки. А на голод був усім однаково смачний остюковатий вівсяний хліб, часом з твердим, іяк камінь, овечим сиром, часом з безмежною кількістю лісових ягід. І Карловому нерозбещеному смаку видавалася ця нуждарська страва несогіїршою від заїдків збіднілого дому.

Серед цього гуртка кріпацьких дітей не був Карло бароновим сином, не був розвезеним паничем, був просто Карлом, одним із многих, і якщо хотів бути одним з перших, то мусів цього заслужити всіма засобами дитячого права: особистою вправністю, меткістю, очаїйдушним дитячим розбишацтвом.

Усіі пори року пройшов уже Карло з радісним приятельським гуртком. Серед дитячої безтурботности навчився навіть бачити свій замок прекрасним бодай назовні. У сяйві літніх днів заломи його сірих мурів бували попліямлені безліччю теплих тіней. Його стрільниці були глибокі, як темініі очі велитня, повійка затулюваліа облуплені боки, й молоді березки весело кивали хлопцям з вершку піврозваленої романської вежі, в якій жили привиди й страхіття. А під охлапами першого осіннього снігу камяний велит ставав навіть ніби менший, видавався теплим і притульним скелястим гніздом.

Так минав Карпові вже десятий рік. І ніколи не припадали йому осінні дні такими' ласкавими, сонце — таким грійливим, виграшки — такими захоплюючими, а приятелі — такими дружніми, як саме цеї осіні. І коли хлопчина впивався останніми днями передзимку, рада батьків уже вирішила його долю. Та не було власне й про що радитися. Тиха мати лише схилила на знак згоди свою голову, коли батько лише раз сказав їй, що пора вже синові з дому.

Хоч як заболіло мабуть цій тихій замковій пані серце на думку про розлуку з сином, але вдіяти не можна було нічого. Бо синові лицаря приходить пора почати самому приправлятися на лицарську путь. Якби Райнібурґ не втратив нічого з своєї колишньої слави й багацтва, — не мусів би Карло з дому.

Тоді б зіхалося до замку кілька хлопців і дівчат бідніших лицарів з околиць. Серед їхнього гуртка почав би хлопець поволі втаємничуватися в лицарську віихову: від прав і обовязків маленького джури, до таємниць співу, музики, читання, письма і збройної штуки. Та скарбниця й гонор не все мандрують спільно й тому тепер Карло мусить сам робити спільника дітям багатого родича, творити тло для їхнього виховання. Іншого рішення, знала Карлова мати, не було.

І ось раз, після найпрекраснішої виправи по довколишніх лісах, коли Карло повернувся додому обтяженіий лісковими горішками й дрібними запашними кислицями, мов несподіваний грім, упали на нього батькові привітальні слова, що за тиждень віін уже мусить покинути рідній дім.

Це була смерть! Не та широка, універсальна смерть дорослих й досвідчених, яка шкрябає серця жалем за великим, може аж занадто великим, світом. Ні, "смерть малих", що їх відривають від ґрунту, на якому почали рости їхні серця; це — гіркий жаль за дрібними радощами дитячого віку, що в них зосереджується дитяча привязаність до оточення. І хоч який великий і блискучий світ очікуватиме дитячу істоту за "там далі", але він так саме лячний дитячій душі, як і дорослому серцю таємниці вічности.

Карлове серце тьохнуло цим жалем смерти. Невимовно шкода стало йому навіть цього сірого замку, в якім йому було все неутульно і зимно. Але найболючіше відчув він необхідність розлуки з веселим гуртом селянських хлопців долі, з найдорожчими днями волі й радощами спільноти... Що без нього робитимуть вони? Але що без них робитиме й він сам? Без розтріпаного Ганса, зизоокого Гайнрііха, задиркуватого Томи й найдорожчого приятеля свого, одноіменника Карла...

Так, Карпові найбільше шкода було Карла. Решта хлопців були йому приятелі, вірні й віддані друзі, від того часу, як одного по однім підбивав він під свою керму вождя й провідника гуртка. Ставало це звичайно не авторитетом замку й роду, а лише тими прикметами, що споконвіку давали світу вождів і керівників: пруживим тілом і негнучкою волею.

Лише Карло, один лише Карло з цілого гуртка не лише дорівнював ся бароненікові, але у всім його й перевищував. Обидва хлопці були не лише друз'і: були суперники. Бо коли баронів Карло вигадував якусь чудову виправу — кріпацький Карло все міг запропонувати ще кращу. Коли шляхтич шпурляв камінцем найдалі з усіх хлопців, то камінець кріпака летів ще далі. І коли один Карло вилазив на недоступну скелю, то другий приносив звідтіль і пташенят сокола.

Ще занадто малі, щоб бути свідомими свого душевного стану, були вже обидва досконалими суперниками. Тими, що один одного підганяє до творчого чину, один одного запліднює шляхетною тугою за перевищуванням і відплатою.

Ще не викривлене суспільними різницями було це суперництво безнастанним рівнянням і вирівнюванням двох одиниць тої самої сили.