Доньці Марійці
на спомин
і пригадку
ЗАСПІВ
І
Геть весни, осені, літа i зими!
Не знати скільки ще прибуде вас!
Moї шляхи змінялися нераз,
але де знайдуть відпочинок рими,
де спиниться розбриканий Пеґас,
щоб, скинувши їздця разом із ними,
вернутись знову вільним на Парнас?
ІІ
Отож не знати де, коли i як,
чи в цій, чи може іншій гемісфері,
чи може розатомлений, в етері,
знайде притулок батько твій бурлак,
що вже давно чужі ключкує двері
i, вийшовши з подільських кобеляк,
спинивсь на час в тирольському пленері.
ІІІ
А тих дверей чимало i було,
(яких із "надцять" або й більше може),
та вci вони одна на одну схожі, —
крутих східців усе до них вело
без ліку. Біля "цербер" на cторожі,
а заборони літерне чоло
наставилось уперте i вороже.
ІV
"Вступ заборонений для пciв i втікачів"
на мовах неможливих i можливих
стояло там, як за часів щасливих,
коли Конвент Европу був учив,
як це Шенье й Лавуазьє шкідливих
вкорочувать i плодив партачів
Дивіться також
V
Онуків їx, — творців нових темниць,
нового міжпланетного звичаю,
утопленого в послуху одчаю, —
поборював твій батько i границь
був змушений шукать нового краю,
щоб утекти кайданів i в'язниць,
наґаном вдосконаленого раю.
VI
Але пощо тепер про це писать!
Як дасть Бог виростеш — в грубезнім томі,
у власнім вільнім i щасливім домі
ти зможеш все це вільно прочитать,
згадавши всіх отих, хто в бypi й громі
змагань, під застінком погроз, проклять,
стояли на вкраїнськім переломі.
VII
Тим, що схилились — доля — забуття!
Пощо бліді тривожить їxнi тіні!
У гумус обернутися билині,
(є каяття — немає вороття),
лише дуби самітні на рівнині
стоять дороговказами життя
малій, слабій, заблуканій людині.
VIII
Ах, Боже мій! I знов забрів у даль!
Що ж для майбутніх лишиться доцентів,
мaґicтрiв, професорів i студентів,
як зужию ввесь патос i мораль
для власних римових експериментів?
Який до мене буде мати жаль
майбутній здвиг врочистих прелеґентів!
IX
Тож геть цю повінь міжнародніх рим!
Дай рученятко, серденько Марійко!
З тобою помандруємо удвійку
у тi часи, що, мов би синій дим,
з багать чабанських в'ється ще нестійко…
Але ось-ось розвіється, i з ним
сплинуть згадки, як дальня коломийка.
X
Про тi часи не чутимеш ніде,
того не прочитаєш в жаднім творі,
про що тобі оці рядки говорять,
про що тут мова спомину буде:
це твого роду безбережне море,
що здаля рокотом леґенд гуде,
несе на щоглах тi самі прапори,
XI
що й досі ще не стратили ціни,
хоч перебули вже не в одній кризі!
Їх заклики у нашому девізі
"свобода й честь" голосять з давнини.
Cтоpiнкy кожну у родовій книзі
позначили вже віддавна вони,
стояли на мечі i на чепізі,
XII
на сволоках, підніжках олтарів,
та найчастіше у відважнім серці,
що не вмлівало на останнім герці,
запалювали очайдушний зрив,
були в палаючім сп'янілім скерці
кохань, i в праці повсякденних днів…
Леґенди, доню, ці з минулих літ
прийми у дар, а дещо — в заповіт!
* * *
СПІВ ПЕРШИЙ
1
"Чи знаєш край…" так був почав колись
свою "Міньон" великий майстер Ґете,
А я: той край, над котрим простяглись
ялиці i сосни iглаcтi сплети,
де ще шугає в їхній хащі рись,
а в нетрях можна вгледіти сильвети
останніх зубрів, як серед галяв
мов острови стремлять iз моря трав.
2
А прийде час зимової хуги, —
виходять на узлісся бистрі Tiні,
i тяглий заклик вовчої туги
почути у завивній хуртовині.
Габою білою метуть сніги,
а в їх теплі Поліссю та Волині
ввижаються, немов дитині, сни
про усмішки далекої весни.
3
Hapeштi вщухла у каглі свиріль
(русалчині втомились грати діти),
знесилена поклалась заметіль
на вгнуті до землі лабаті віти,
на канти i карби осель i піль
та підгляда з відлог своєї свити,
як тане у прозорім ранку дим
над хутором Підзбужем самітним.
4
Над сніжною яскравістю рівнин
сплило у голубінь грудневе сонце;
до праці звичної робітних днин
давно збудився xyтір. Лиш віконце
ще зафіранене одне та млин
заставлено, щоб добре спалось доньці,
яка вночі, у бypi i хуртиці,
з дітьми прибула на Різдво з столиці.
5
Тому то цілий дім немов притих:
шепоче й навшпиньки ступає пані,
у кухні причаївсь дівочий сміх,
старий лісничий не бурчить одраня
над сторінками урядових книг,
стих самовар (не підкидають грані),
i навіть вижель Буйда під столом
тихіше гупає вертким хвостом.
6
Аж двері рип — i на порозі гість;
малий Марко прокинувсь — i на звіди!
Ах, Боже мій! Xiбa ж оце не злість
прогаять стільки часу до обіда!
Таж треба перевірить кожну звість,
що в Micтi чув про лісничівку діда,
де є, казали, пси, рушниці, коні
i навіть лис Микита на припоні.
7
Устав Марко — збудився світ зі сна!
(Хто може далі влежати в постелі?)
Вже сніда мати, пущено млина,
щебечуть — Валя i Марко веселі,
аж очі сяють в діда-бурчуна:
"Жили спокійно ми в своїй пустелі,
аж об'явилися ці гайдамаки, —
i спокій там, де вже зимують раки!"
8
А треба ще оббігти стайні, двір,
(нема там лиса, тільки серна Краля),
під коло глянути в млиновий вир,
дать хліба з сіллю коням у машталі,
в сажу буть, де кабан сидить на жир,
в коровнику i показати Валі,
який сердитий моркотун-індик,
коли на нього висунуть язик.
9
Так збігались, що аж забракло сил
малій cecтрі — на шкурі спить медвежій —
але Марко в фотель заліз, за стіл,
з напругою причаєною стежить,
як дідових згадок птах-шостикрил
переліта простору й часу межі,
й не розпізнать: це самоварний шум
чи тонкий шелест предковічних дум,
10
чи то з минулих, півзабутих слов
спалахують у споминах надії,
чи це останній оберемок дров
останніх icкop полум'яність ciє, —
але барвиста многозвучність мов
животворить прадавніх днів події,
й спитати би Марка про що він чув,
а відповідь була би: я там був!..
11
Ходи ж но хлопче, в давні ті часи,
в рік тисяча чотириста десятий,
коли через Литовщини ліси,
у передліття тишині нап'ятій,
перекликались сурем голоси:
"Гей, хто литвин! До зброї! Знов проклятий
одвічний ворог з заходу — німота
іде на край кривейта й вайделота!
12
На їх шоломах i плащах хрести,
у їx серцях погорда до литвина,
свій обичай хотять в нас завести
(литвин бо звір, лише барон — людина)
i меч тевтонський хоче нас змести.
Гей, хто литвин! Чекає батьківщина,
що німоти нестриманому шалу
не віддамо Литви ми на поталу!"
13
Послушний заклику священних труб,
наказові князівському Витовта,
прийшов наш предок з родом. Мов той дуб
з Перкунового гаю, шкура жовта
звисала з плеч його широких, чуб
із-під шолома дерся, i, немов та
могутня парость, жилава рука
в сокирного вростала держака.
14
Де розгорнула Прущини бори
Ґрюнвальдська заболочена рівнина,
зійшлися військ ворожих прапори:
прийшла Литві на поміч Україна,
забули i ляхи сварки cтapi,
з'явилась чехів чимала дружина,
i стали литвини, міцнi і грізні,
перед тевтонів полчища залізнi.
15
Здригнулась, задуднiла кружина,
як рушили вперед важкі барони,
назустріч їм Витовтова стіна.
Сокири i списи наперегони
пішли у січ. А предка-литвина
могутній клич ізнявся над загони:
з сокирою навідлі, вперед роду
занутував він дайнос про свободу.
16
Тих пруських лип дрібновосковий цвіт
так міцно тхне, змішавшися з крівлею
з розметаною тягарем копит
ґрюнвальдською ропшистою землею,
що, хоч півтисячки минуло літ,
та він, Марко, мов бачить ту алею,
яку був предок прорубав у лici
тевтонських телягiв, мечів i списів.
17
Він бачить: кінь Витовтів топче в грязь
наїздничі подоланi знамена,
(на кілька поколінь дістали зась
бундючнi німці), ставши у стремена
здійма шолома переможець князь,
сурма сурмить, ущухла різь шалена,
i через вечір липня, в даль розлоги,
акорди мчать "Те Деум" перемоги.
18
Де спалахнув найвище бою шал,
де вирішалось чи побіді бути,
де з тіл тевтонських навершився вал, —
там смерть знайшла литвина Корибута…
А княжий дарував унiверсал
шляхецтво роду й герб: розбиті пута,
сокира злотна, вколо шарлат, синь
та "воля й честь" — девіз для поколінь.
19
Ах, як би добре цілу довгу нiч
так слухати до самого світанку!
В фотелі примоститися під піч
i хай би зовсім не було вже ранку!
Але термосить мати: "Певна річ:
заснув i він! А ну, вилазь, коханку!"
Ще отченаш i до постільки скок —
докаже сон бувальщини й казок.
20
Хоч шкода дня, але солодкий сон!
(Чого то не насниться бiгoм ночі)
Ось ліс залізних стовбурів-колон
сокирою литвин розбити хоче,
засіла серна Краля в фаєтон,
а млин дістав cтpaшнi тевтонськ очі…
Марко ж i Валя, на коні обоє,
ширяють над Ґрюнвальдським полем бою.
* * *
СПІВ ДРУГИЙ
21
О, різдвяних на батьківщинi свят
незагладимі, незабутнi чари!
Ех! На машині Велсовій назад,
через чужинного життя примари,
податися би до волинських хат
по півзабуті від дитинства чари
уяви, віри й чистоти… Aнy ж
їx ще зберіг од тих часів Підзбуж!
22
Темноту передранкових годин
враз сяєво розсунуло яскраве:
там, де над річкою скінчився тин, —
солом'яних верчів пала заграва
(приправ різдвяних неодмінний чин):
годованцева вивершилась слава!
Життя своє вигідне, сите й ласе
офірував на сало i ковбаси.
23
Яке це свято нюху i паху!
Будь всюди, Марку, поки не запізно!
Дім в пахощах кopiння й часнику,
у кyxні, як на ярмарку, завізно;
щось там шкварчить, парує; у кутку
на Буйду кіт Султан наїживсь грізно…
А на столі складають спритнi руки
ковбас лискучі кільця, мов гадюки.
24
А цього дня герой колій — Андрій
ковтнув уже перцівки із півкварти
i в спогади таких самих подій
вплітає дотепи й перчисті жарти,
аж баба Ксеня бурмотить: "Старий,
а розум як i був — ніщо не вартий!
От, замість роздавать дівкам перчицю
придбав би ти coбi вже молодицю!"
25
"Ах, бабо Ксеню! Мудрі, не дурнi!
Усюди вам ввижається весілля
та сватальнi вчуваються пісні!
Та пощо Козакові бабське зілля!
Цеж ви, баби, притока всій журні!
Ви ж знищили й Адамове дозвілля,
коли на Єву божая рука
узяла xвiст од райського Сірка."
26
"Як це було? Засумував Адам
(в раю також находять хвилі суму),
що самітним він мусить жити там.
Бог одгадав його таємну думу,
одне реберце взяв йому, i сам
почав тихесенько coбi, без шуму,
стругати Єву; опісля під пліт
дав сохнути й подався на обід."
27
"Та пришалався звідкілясь рудий
Cipко: понюхав — м'ясо… тай на зуби!..
Дохрумує реберцятко, радий,
що пожививсь… Виходить Панбіг любий —
нема вже Єви! Ухопив, гнівний,
Сірка за xвicт, утяв i, нам для згуби,
докінчив Єву.