Шинкар розставив перед нами склянки й знов став за свій пульт. Ми мовчки вихилили до половини, і чергові збори були відчинені. Слово належало голові. Він часом затримував його собі на цілий вечір. Це не вадило.
Але Давид мовчав. Він замислено глядів до стойки, за якою в яскравім світлі двох газових лямп стояв молодий шинкар-жид. Давид дивився на нього, крізь нього, понад нього й вигравав пальцями марша по столі. Ми в очікуванні мовчали. Коли Давид замислювався — варто було почекати. Марш досяг найбуйнішого темпа, раптово урвався, а Давид потиху засміявся сам до себе:
— Ох, яку величезну історичну хибу зробив наш Володимир, що не прийняв од хазарів жидівської віри! Ах, яку ж хибу!
Давид вболіваюче похитав головою. Ніби справді його аж до болю торкнула ця жахлива історична хиба. До його парадоксів ми зникли, але подібного ніхто не чекав. Хтось ніяково засміявся.
— Не смійтеся, панове! Це — найчистіша правда. Якби чубаті русичі прийняли тоді каганових рабинів за вчителів віри й пожидовилися, то їхні нащадки не були б таким народом-квашою, як тепер. Що ви на це скажете?
— А ти ж, Давиде, пам'ятаєш, чому, кажуть, Володимир не схотів каганових рабинів?...
— Знаю! Боявся, щоб і його русичів не розвіяв колись потужний Єгова по світі так, як і жидів. Було, мабуть, чого боятися. А на вигнанні треба завжди бути в борні, на сторожі, на чатах. Щоб не занепасти духом. Головне духом. Треба борикатися, щоб витривати й перемогти. Так роблять жиди, а з їхнього борикання росте їхня світова потуга. Крутять світом, як циган сонцем. Бо їхня віра ніколи не була для них джерелом компромісів із своїми засадами, як для хитрих греків їхнє візантійське крутійство.
— Так, значить, з них були б тепер жиди! Перспектива, панове... — обізвався таки хтось з нас із зле замаскованою іронією.
— Що з них було б — не знаю. Я не пророк,— відрубав Давид. — Але чого не було б — уявляю собі. Перспектива не страшна. Не було б з них тієї літеплої саламахи, що нерухомо засіла найчудовіший у світі кусень землі. Засіла, сидить і... киптяву в світове життя пускає. І гинути не хоче, і палати не може. Бо своєї правди не шукає, а з багатьох правд чужих хоче собі, так би мовити, мелянж[2]) якийсь універсальний приправити. Щоб його без труду й бруду на віки-вічні лагідненько споживати, нікого не ображати, всім люб'язні й добрі...
Ось чого б з русичевих нащадків не було! Були б може в розсіянні! Як ось жиди! Але ж усе, завжди, всюди, при всіх обставинах почували б себе членами одного тіла, споєними однією волею, одним наказом, однією обіцянкою й єдиною ціллю. Для неї працювали б при всіх умовах, не цураючись жадних засобів. Хоч би прямували до неї різними шляхами, але доходили б лише до неї й до жадної іншої... На вигнанні! Хай! Але краще бути вигнанцем, притулитися десь на землі чужій, ніж приймаком на своїй.
— І все те ота "грецька" віра наробила? — не втихомирювався завзятий опонент. — Аджеж не лише русичі приняли її від льстивих греків...
— Звичайно, не одна лише віра. Але вона найкраще запасувала хитрій душі русича. До вогню додала олії... Та що там багато хвильозохвувати! (Ми знали: Давид ненавидів "хвильозохвию"). На ці думки навів мене наш шинкар. Лише, панове, не ґавте на нього. Хай не здогадується... Так, так. Оцей молодий... буду його знати — хазарин. Тож вам, панове, до моїх тверджень ілюстрація... Було це в дев'ятнадцятім році...
— Звичайно, — знов вирвалось у когось.
— Що, звичайно? — наїжився Давид.
— Усе, що лише ви оповідаєте, все сталося в дев'ятнадцятім році...
Давид сперся обома руками об стіл, напівпідвівся, мов збираючись устати (звір пружиться до скоку). Очі його блиснули.
— Так! Усе, що я тут оповідав, оповідаю й оповідатиму, — все сталося в дев'ятнадцятім. У тім єдинім році, що з "шатких" черкаських душ креснув козацьку іскру. Закороткий лише був. І якщо з тими Івасями-телесами й далі що станеться— шляхетного, величавого, мужнього й нехиткого— все те матиме свій взір і початок у дев'ятнадцятім році. І жадна іронія тут не сміє мати місця! Хто ще проти?...
Проти вже не був ніхто. І, пересунувши по нас очима, Давид знов сів.
— Це було таки в дев'ятнадцятім, весною. Пам'ятаєте тодішній травень? Гарячий, пустельносуховійний! З кривавими заходами й шарлятними сходами? До пари добі!...
Був я тоді в однім містечку над Богом. Працював у ревкомі. Тоді всі десь потрохи працювали. Безробітних не було. Мали й по кілька різних посад. І всі головні, Так більшість з вас сама це добре знає! Ні?
Один мій найголовніший фах був помічник волосного воєнкома[3]). Другий — культурна праця на селі. Заклався у нас там такий аматорський гурток,,драматичний. У нім я режисерував. Ставили ми найбільше драми з сучасного життя. Самі були і авторами, і акторами. Обходилися без афіш і без суфлера. Виступали завжди під псевдонімами. Грали ж без помилок і з насолодою. Посмію похвалитися, що ролі свої завжди знали чудово. А до талановитих акторів і публіка ставилася прихильно.
Реквізитами були забезпечені дуже добре. Та й реквізити наші були не складні. Обрізани, нагани, ручні гранати, кулемети. А в хащах над Богом стояли дві добре висмаровані лоєм гармати. На жаль, ми їх ані разу не вжили.
Були ми, повторюю, аматори. Але в стрілянні й киданні ручних ґранат усі фахівці. Та хто ж тоді не вмів поводитися з таким знаряддям? Але найбільшою пошаною втішалися наші аматори-кулеметчики. Було серед них з пару справжніх майстрів свого фаху. Ініціяли Шварцльозом — ця австрійська система кулемета була тоді дуже популярна — на московських спинах виписували. Ось які то були аматори!
Моя воєнкомська праця ніколи не була на перешкоді нашій драматичній діяльності. Навпаки! Саме завдяки їй міг я зручно режисерувати наші вистави, посилаючи трупу туди, де за нею найбільше тужили. І коли я з обов'язку служби читав повітові справоздання про чинність різних драматичних гуртків, то через те знав, як найліпше координувати з ними нашу власну працю.
Воєнком мій був лише дрянтячко. Навіть не заслуговував на дрянтя. Бувший піхотний капітан, москаль. Не зважаючи на свої сорок п'ять років і світову війну, він так був і засох на капітанстві. Може, це його штовхнуло на воєнкомство. Рудовато-миршавий, він трусився при кожному стрілі в околиці і тремтів уже при читанні звітів по боротьбі з повстанцями. Іноді я, вдаючи жах і треміт, оповідав йому про повстанчі практики над усілякими "комами". А він зеленів і хапався за живіт, заатакований медвежою хворобою... Самі знаєте, що то були практики не для слабких нервів.
А проте жили ми тихо. На своє містечко й ближчі околиці драматичної діяльности не поширювали. Хоч об'єктів було й багато. Але мати в воєнкомі своє "вухо й око" щастило не кожному аматорському гуртку. Шкода було позбутися мене внаслідок прямої акції поблизу.
І коли довкола прохожалися із своїми трупами мої колеґи, різні Гуляйноси, Дерихмари, Нездійминоги й Ломихребти, то до нашого району ніхто з них не відважувався. Хоч часом просто благали пустити бодай на одну виставу. Бо пописати ініціялами було кого й було за що...
А так, завдяки цій штучній тиші наша волость придбала не абияку революційну славу. Ми— і опора нового ладу, і оздоба трудящих мас, і гордість революції... На нас можна і покластися, і спертися... і на голову нам сісти... Читаючи таке, надувався мій воєнком як індик і його рудоватий їжачок задирчисто трусився.
Але така блискуча революційна репутація мала й свою тіневу сторону. Дуже вже почали вчащати до нас всілякі червоні достойники. Були це найчастіше з роду "єрусалимських козаків", як ми тоді називали це плем'я. Пописуватися близько від міста, та ще в центрі революційних якостей— в нашому містечку, було їм значно безпечніше, ніж у дальших районах.
Отож раз такого гарячого, вже в вісім годин ранку розпеченого, травневого дня, я побачив перед волосним будинком елеґантний повіз. Що ним приїхав черговий "оратєль"[4]) не лишалося й найменшого сумніву. І то велика шишка. Бо ж звичайні оратєлі їздили на селянських підводах. А це — майже новий віденський екіпаж, колеса на ґумах, добрі коні. Плакала якась економія! Кілька аж по зуби озброєних верховців сиділо в тіні акацій, тримаючи за поводи своїх коней. Конвой! Рішучо це було велике цабе!...
Я ввійшов до будинку. Урядування ще не починалося. Революція точности не потребувала. Але за столом воєнкома сидів, спершись ліктями об стіл, в шапці набакир, нахабного вигляду "єрусалимський козак,". Я його зараз же пізнав. Це був сам грізний Борис Брунс, голова надзвичайної, трам-тарарамської — дуже довга назва — комісії.
Ну, не був то власне ані Брунс, ані Борис. Просто якийсь Борух з повітового міста, перебраний до революційного псевдоніму. Точили на нього зуби всі гуртки в околиці. За його злобне презирство до нас, за його підлу жорстокість при переведенні революційних наказів. За його погорду до всього, від чого лише тхнуло нашим минулим, а ще більше нашим майбутнім. Був це кат, на околицю найславніший. Знали ми його добре, але не могли на жаден спосіб дістати його шкіру. Він сидів у повітовому місті, нікуди не рухався й завжди мав біля себе охорону.
По зовнішності був це гарний тип своєї раси. Ось подивіться на нашого хазарина. Але непомітно...
Справді, молодий шинкар був вибраний взірець семітського типу. Блискуче волосся, чорне, кучеряве, до-синя. Ніжна, преніжна шкіра лиць з майже не-мужеськими рум'янцями на них. Очі, як олива: блискучі й масні. І свіжа синява добре виголеного підборіддя. Постать міцна й поставна.
— Цілком, панове. Викапаний Брунс. Я так ось задивився був спочатку на нього, приторочив йому довгу, струмистими кільцями завиту бороду, настромив високу шапку, припняв шкіряну запаску, дав у руки бича. І побачив перед собою семітського бога. Не Єгову. Лише одного з його слуг, що гонять бичем слухняні отари народів під п'яту свого пана.
Отак, як цей хазарин, виглядав і Брунс. Він почав сухо, але досить чемно. Що наша волость, мовляв, на найліпшім революційнім рахунку, найкращий виконавець революційної лінії, але... дуже відстала в боротьбі з релігійними забобонами. Він, Брунс, узяв цю справу до своїх рук і хоче влаштувати в нас антирелігійний мітинґ.