Євшан-зілля

М. Селешкові

"І коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарівного Євшан-зілля, що приніс йому гудець Оря від його батька хана Сірчана, — згадав ураз свою половецьку вітчину й утік із Орею з ворожого Києва до привільних степів".

Так кінчається легенда про чарівне зілля. Але тут лише-но починається історія самого ханенка Отрока. Ось вона.

По довгій дорозі досягли нарешті втікачі таборовищ свого племені. Але не пісні й радісні вигуки зустрічали їх, а тиша й смуток: хан Сірчан умирав. Лежачи безвладний у своїй ханській юрті, довкола якої, куди лише око сягало, стояли шатри його народу, він останнім зусиллям волі тримався решток життя, щоб ще напослід побачити давно страченого сина. Наказав піднести шатрові поли, щоб удень і вночі міг виглядати його з усіх сторін світу. Розіслав чати на всі боки, щоб заздалегідь сповістили про синове наближення. Не спав уночі й не стулював очей удень: вдивлявся й чекав...

Коли ж нарешті схилився юнак над ним, убраним до останньої подорожі в лисячий кожух, поволокою критий, і кунячу шапку, — Сірчан уже ледве міг вимовити й слово. Лише очі його засвітилися останньою радістю, і він міцно вхопив синові простягнені руки... А після підходили начальники орд, уклонялися Сірчанові аж до землі, метучи долівку кунячими шапками, і один за другим укладали свою лівицю до переплетених рук батька й сина. І Отрок знав: це присягається йому його нарід, присягається, що буде так само вірним синові, як був досі батькові.

А після Сірчан підвівся на свойому ложі, очі йому заблищали, як леза половецького ножа, зуби вишкірилися, мов ікла степового вовка. Хотів щось вигукнути, але лише труснувся цілим тілом, упав навзнак і віддав духа... А Отрок стояв над ним без руху й без думки і лише відчував, як запах Євшан-зілля дереться з завішаної на шиї калиточки й стискає груди...

Три дні й три ночі стояв стогін над таборовищем. Лементували жінки, сидючи над вигаслим багаттям, викрикували до Смерті бойові погрози бойовики, верещали діти, іржали голодні коні й гикали верблюди. І було все це таке чуже й дике для юнака Отрока, цей хижий степовий світ, що здавався йому тяжким гарячковим сном, який, бувало, снився серед ночей покинутої Руської землі... Але він нахилявся до калиточки, і запах Євшан-зілля знов збуджував у нім приспану половецьку душу...

А ніччю третього дня посадили мертве ханове тіло, вбране в коштовний одяг Великого Хана, на коня, примоцували до високої спинки "сідла мертвих", оточили останнім почотом і помчали геть від табору, на захід сонця, в безбережний степ. Молодий хан мчав попереду, між двома старими вождями, що вели поїзд. Було дивно й лячно Отрокові серед цеї чужоти. Коні коцали копитами об копита, сполохані ховрашки вискакували з-під ніг, вітер свистів у вухах, і все це було чуже, чуже для руської душі половецького хана. Лише млинове коло місяця, воно одне було таке саме, як і в далекій Руській землі...

Отрок притьмом оглядався і кілька кроків за собою бачив коня смерті з мертвою постаттю в сідлі, а далі безладний натовп бойовиків, що летів мовчки врозтіч за ханами. І нараз здалося йому, що це не люди, а бісовське полчище мчить степом на якусь страшну перемогу... Але хапався за калиточку з зіллям, і серце його знов починало битися степовим тактом.

Коли шалений поїзд спинився нарешті над незнаним байраком, де чорніла глибока могила, і коли зойки забиваних коней змішалися з зойками вбиваних невільників — знов хвиля чужоти плеснула на Отрока. Але пах Євшан-зілля залоскотав йому знов у ніздрях, і він, як усі, ударив мечем об щит і вигукнув бойовий половецький клич. Коли ж трупи засипали землею, а блідий місяць цілком схилився до заходу, тоді при перших заблесках дня заграла мужня сила в молодому половецькому тілі і хан Отрок відчув, що він є пан і володар великого народу. Піднісся на стременах, майнув мечем, і клич сам вирвався з його горла. А тисячі їздців повторили його за своїм паном:

— На Русь! На Русь!

А запах Євшан-зілля лоскотав ханові ніздрі, бурхливо підносилися груди, й очі оберталися до півночі, проти якої хотів вести свої орди.

На другий день зодягли Отрока в дорогоцінні володарські шати, від ромеїв здобуті, на голову дали шапку Великих Ханів, посадили серед відкритого шатра й закричали великому ханові славу. Бачачи довкола себе могутні й віддані орди, не міг знов стриматися Отрок, і вчорашній викрик: "На Русь", підхоплений тисячами могутніх грудей, покотився аж до Половецького моря.

На свято нового хана зібралися всі орди. Жадібні бою, перемоги й здобичі, чекали начальники й прості вояки від нового хана поновлення слави степового народу. Чекали щастя в походах, успіху в нападах, безлічі полонянок і здобичі. І коли захоплення й кумис затуманили голови, скликав Отрок велику пораду вождів.

Запах Євшан-зілля ступав ханові до ніздер і наморочив змисли, коли він почав говорити. Згадав, скільки біди заподіяла Русь степовому народові, згадав усі перемоги над нею, її багатство, поволоки й шати, церкви, кам'яні палати й білих полонянок... Згадав і про свою неволю в Києві, про упокорення славного ханського роду, про всю ту небезпеку для половецького племені, якщо Русь міцнітиме й посуватиметься все далі й далі у вільний степ. Говорив, а очі начальників виблискували, як половецькі ножі, зуби шкірилися ненасиченою люттю степових вовків, і однодушний вигук: "На Русь, на Русь" струснув ханським шатром, покотився таборовищем і загас аж у Половецького моря.

І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржання коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. Уже манилися їм київські поволоки, білі киянки-полонянки, повні пригоршні золота, непочислені ряди невільників. З дивним почуттям глядів Отрок на золотий верх Софії, до якої колись був ходив як хлопчик-християнин, і дивним сумом і острахом стискалося йому серце. Але хапався за калитку на грудях, і запах Євшан-зілля дерся йому аж до мозку.

Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити, а коли падав один – над ним знов стискалися щити неприступним муром. Об цей мур розбивалися хвилі половецького моря, як Дніпрові хвилі об скелі порогів. А золота коругов князя маяла грізна й непохитна серед руського війська.

І не витримала нарешті половецька орда. Один за одним прибігали до Отрока перестрашені вожді: багато упало вояків, паде далі, а Русь стоїть, як і стояла! Самому Отрокові почала вже падати відвага, і сумнів ухопив його за серце міцними кліщами. Коли ж натиснула Русь і замішалася орда — він перший покинув поле бою, а за ним гнали врозтіч його розторощені орди, гнали в жаху перед страшною княжою коругвою.

З соромом, палкою ненавистю й ще більшою жадобою помсти повернув Отрок у степ і знов почав думати про похід на Русь. Зібрав усі свої орди й союзників, безліч коней і возів і вирушив, лютий і кровожадний. Горіли села руські, не могли оборонитися й городи, дим і стогін здіймалися над Руською землею. Знов обляг Отрок золотоверхий Київ і вдарив списом у Золоті Ворота. Знов манилися йому княжі хороми, свята Софія, манилася ціла Руська земля — нова батьківщина для його племені й роду. А половецьке військо бурхливо хвилювало, як стримувана повінь ярого Дніпра, що ось-ось заллє благодатні київські ниви.

Знов був лютий бій, якого вже не бувало під Києвом від печенізьких часів. Розлючені попередньою невдачею, розпалені жадобою помсти й здобичі, натискали половці на Русь останнім смертельним натиском. А там, де той натиск слабшав, де заломлювалося завзяття степу, — там усе був попереду Отрок, даючи війську приклад зухвалості й відваги.

Але міцним муром стояло руське військо й половецькі хвилі розплюскувалися об нього, як хвилі Дніпра об пороги. І коли Русь натиснула — знов не витримали орди і знов мусів утікати Отрок, залишаючи не лише здобич, але й безліч половецького люду по байраках і ярах Руської землі.

А за втікачами загналося в степ і руське військо. Де натрапило на половецькі таборовища — знищило все, що могло. Спробував Отрок заступити йому дорогу, але йшло воно, мов мур щитів, над яким непохитно стреміла вгору страшна й зненавиджена степом княжа коругов з суворим чорним Спасом. Мусів Отрок утікати аж до самого Половецького моря, а запах Євшан-зілля стискав йому в грудях і притьмарював змисли безсилою ненавистю.

Коли ж знов зібралися докупи недобитки половецького війська, великий плач знявся над таборовищем. Багатьох славних і могучих ханів не долічували присутні. І хоч жадобою помсти палало Отрокове серце, хоч пах Євшан-зілля підносився йому до мозку й збурював кров, але викрик "На Русь, на Русь" уже не видерся з ханових грудей. Мовчки лише озирнув він збори пригнічених вождів, що сумним півколом засіли в ханському шатрі.

Нарешті з кола піднісся Кобяк. Був ханом далекої орди, аж у самого Половецького моря, і рідко коли з'являвся до ханського шатра. Може, тому, що було йому задалеко, а може, й тому, що, бувши колись у руському полоні, взяв він собі за жінку руську дівчину, перейняв багато звичаїв руських і нерадо вже брав участь у походах на Русь. Підвівся й зачав говорити. І поки говорив, слухали його слів з такою напруженою увагою, як мало коли слухають степовики.

А Кобяк згадав раніше про всіх вождів і начальників, що загинули за останніх походів на Русь. Згадав і хвилинку помовчав. Не дістав жадної відповіді, лише кожен присутній повів очима по зібраних, не побачив багатьох друзів і глибше настромив на очі високу шапку...

А Кобяк почав далі пригадувати славні дні половецьких перемог, дні, коли Русь платила данину вільному народові степів, а кожен вождь мав невільників і невільниць аж до непотреби. І слава про степовий нарід ішла ген-ген аж за Половецьке море, аж до земель ромеїв. Знов не було відгуку на Кобякові слова. Лише жадобою заблищали очі, як леза половецьких ножів, і кунячі шапки посунулися знов на потилиці.

А тепер уже Кобяк говорив сміливіше.