З тисячолітніх соків лози виноградні
Препишні кетяги зродили в цілім полю.
Почув я голос: "То – вітчизни ґрона,
То – найбагатші жнива, що зросли з любові,
У дозріванню пишнім мислі, чину й літ".
Побачив видиво я. Всі на чорних конях
Безжалісні їздці один за одним гнали.
І, наче в помсті, тратували стиглий сад.
І страх мене вгорнув. Вони ж топтали жнива
Свойого краю й крови, і були свої це
З тавром скаженості, і страху, і зневіри.
О, хай би не діждати ще раз того стиду,
О, хай би не діждати ще раз тої ганьби,
Як діло знищення не від чужинців бачить!
Чи ж довго нищить будуть, чи ж не стануть врешті
Ніколи в обороні свого, що найбільше й
Найбільш беззахисне – душі? Чи ж тут не буде
Господаря ніколи, тільки – пиха слуг?..
І голос відповів: "Це тільки мить і проба.
Господар є То – Бог. І Він лозу відновить".
(1938)