Ми з моїм другом Юрком Потаповим твердо вирішили, як виростемо, стати слідчими. Отож і домовилися часу не марнувати: по дорозі чи в школу, чи в басейн угадуємо, хто є хто.
Я пильно вдивляюсь в обличчя стрічних, стежу за їхніми рухами, прислухаюсь до мови, але… ніколи не вгадую. А Юрка хоч зараз бери до карного розшуку.
У мого товариша — хист справжнього детектива. Кине оком — і немов просвітив людину наскрізь.
— Бухгалтер!
Це він про вусатого чоловіка, котрий нам стрівся.
— По-перше, у даного об'єкта стомлені очі, — пояснює свої міркування Юрко. — По-друге, — потерті лікті на досить новому піджаку. По-третє, — напханий паперами портфель.
— І як воно в тебе виходить?— дивуюсь я.
Юрко зупиняється.
— А може, я помиляюсь? Давай перевіримо!
Пробую його зупинити, нагадую про басейн. Та Юрко вже захопився.
Заради такого діла, — посміхається, — на плавання можна один раз спізнитися. Гайда!
Ми швидко наздоганяємо чоловіка з пузатим портфелем і йдемо слідом.
Я чомусь дуже хвилююсь. Ніби Юрко складає іспити до юридичного інституту, і від того, як він їх складе, залежатиме і моя доля.
У кінці вулиці вусач зайшов до Будинку побуту, і ми з Юрком теж прошмигнули туди.
Піднялися слідом за ним на другий поверх, а коли дядечко взявся за ручку дверей, на яких великими літерами було написано "Бухгалтерія", — перезирнулися.
— Ну що?— з торжеством спитав Юрко.
Одного разу ми їхали в автобусі. Поруч з Юрком сиділа чепурна тіточка похилого віку. Юрко глянув на неї раз, удруге, згодом потягнув носом повітря і тихенько спитав:
— Хочете, тьотю, я скажу, де ви працюєте?
— Де ж, любий хлопчику?
— На кондитерській фабриці!
Тітонька аж в долоні сплеснула.
— Як це ти вгадав?!
Юрко поважно пригладив свого чубчика.
— Од вас… шоколадом пахне.
Як в око вліпив!
Я заздрив Юркові і намагався зрозуміти, чому в мене нічого не виходить.
І нарешті зрозумів: я не вмію гостро схоплювати характерні деталі.
І я почав наполегливо тренувати свою увагу.
Якось у неділю ми з Юрком зібралися в цирк. Зайшли в метро і водночас звернули увагу на русяву жінку в блакитній сукні.
Жінка читала журнал. На колінах у неї лежали червоні гвоздики і сіточка з пакунками.
— Хто вона і кому везе квіти?— штовхнув мене в бік Юрко.
Жінка перегорнула сторінку і, певне, відчувши на собі паші погляди, підвела голову. З-під довгих пухнастих вій сяйнули променисті очі.
Саме такі очі бувають у нашої вчительки Зої Михайлівни, коли хтось добре відповідає урок з літератури.
Раптом на обличчя жінки ліг смуток. Вона взяла квіти й бережно притулила їх до себе.
— Лікарка! —зробив висновок Юрко. — Іде до подруги на день народження.
— Вчителька! — вирішив я. — Їде до лікарні навідати хвору матір. Перевіримо?
— Ми ж цирк прогавимо! — почав заперечувати Юрко. — Чехословацький цирк, уявляєш!
— Заради такого діла… — повторив я його ж слова.
Ми проїхали зупинку, де мали вийти, і зійшли на Хрещатику — там, де й жінка в блакитному платті.
Рушили за нею. Людей було багато, нас заштовхали, і ми незчулися, як загубили наш блакитний об'єкт.
Ми вже й ставали навшпиньки, і вдивлялися у натовп, і, якщо десь мелькне щось голубе, починали так енергійно працювати ліктями, що перехожі робили нам зауваження.
Не пощастило нам того дня: і об'єкт загубили, і в цирк запізнилися.
Додому повернулися набурмосені, не дивлячись одне одному у вічі.
Дні збігали непомітно, кінчалися канікули, і мама все частіше нагадувала:
— Цього року на тебе чекає англійська мова.
Це означало, що я повинен негайно взяти англійський підручник і зарані вивчити алфавіт.
А там всього двадцять шість букв! Ей, Бі, Сі я вже знаю, решту вивчу по дорозі до школи.
Такої ж думки був і Юрко.
Ми з ним завжди однаково думали.
От тільки, коли мова заходила про блакитний об'єкт, зразу ж починали сперечатися.
Юрко наполягав, що та жінка лікарка.
— Я часто хворію і бачу, як іноді лікарі засмучуються, — доводив Юрко таким переконливим топом, паче йому було не одинадцять років, а всі п'ятдесят.
Я стояв на своєму: вчителька!
Але ж як доведеш?
Ми не полишали нашу гру.
Юрко, як і раніше, весь час вгадував, і я йому потай заздрив. І от перше вересня!
Ми прийшли до школи, подарували Зої Михайлівні квіти. На першому уроці вона розповіла нам про свою подорож до Канева на могилу Тараса Григоровича Шевченка.
Потім були інші уроки, й останній — англійська мова.
Учні принишкли, очікуючи нову вчительку.
Вона увійшла в клас легкою ходою.
— Гуд афтенун, чілдрен! Добрий день, діти!
Учителька усміхнулася і почала перекличку.
Я штовхнув Юрка ліктем від бік.
— Пізнаєш?
Так, це був наш блакитний об'єкт.
Вчителька нас теж, мабуть, пізнала, бо, глянувши в наш бік, ледь-ледь всміхнулася.
Цього разу позаздрив мені Юрко.
Куди вчителька везла квіти, він уже допитуватися не став.