Із школи Петрик повернувся пізніше, ніж завжди. Шморгнув похнюпленим носом — і всі зрозуміли: справи кепські.
— Знову трійка? — тривожно спитала бабуся.
Петрик шморгнув ще раз, кинув портфеля на канапу і мовчки почав роздягатися.
— Де там трійка! —сердито сказала мама. — Двійка! У нього ж на обличчі написано. Коли треба вчити уроки, він у нас все знає! А як учитель запитав, слова з нього не витягнеш...
Ромці хотілося, щоб у нього був меншин брат. Ромка б захищав його від Женьки Кононова та Славка Прудника, які завжди чіпляються до малюків, а часом і Ромці не дають спокійно пройти через двір. Але ще дужче йому кортіло мати старшого брата. Ну хоча б такого, як Едик Загорулько з першого під'їзду. Він, як Женька із Славком, вчиться у сьомому класі, але малих не займає… От було б добре, якби Едик був його братом!
А Едик немов догадався про Ромчине бажання...
У Віті Горошка, п'ятирічного хлопчика, боліли суглоби. Він лежав у лікарні і попервах поводився тихо: не вередував, не пхинькав. Та коли йому полегшало, почав проситися додому. Лікарі його вмовляли, казали, що треба потерпіти, — лікування ще не закінчене. І тоді Вітя завередував. Коверзує, плаче — нічим не втішиш. Іграшку дали: "Не така!" — і одразу в сльози. Чай принесли — не п'є, бо гарячий. Медсестра укол хотіла зробити— не дається, аж ногами пацає, і знову реве...
Читати повністю →