У Тетянки лляні кіски, а на щічках ямочки. Й оченята у дівчинки сині-сині, як квіточки льону.
Тетянчина мама працює пташницею, татусь — трактористом. Тетянка теж не білоручка: вона миє посуд, годує кицьку Мурку, доглядає маленького братика, коли мама приносить його з дитячих ясел.
Дівчинка любить трудитися, і тому ручки в неї міцні, ніжки швидкі й невтомні, скільки не бігає — не зморяться. Песик Рудько — і той не може наздогнати її, коли вони бігають з ним наввипередки.
Рудька вони з татком підібрали на вулиці й подарували бабусі, що живе на хуторі. Він — рудий, куцохвостий, кудлатий. Тетянка завжди приносить йому щось смачне. Собачка дуже радіє, побачивши Тетянку, лащиться до неї, перекидається, показує рожевого язика.
Коли Тетянка повертається додому, бабуся і песик проводжають її аж за хутір. Рудько біжить попереду й оглядається.
— Бачиш, — каже бабуся, — він запитує: "Чим подякувати тобі, Тетянко, за твою ласку?"
Тетянці нічого не треба. Вона просто так любить і бабусю, і Рудька.
Тетянка ходить до бабусі щонеділі. Сьогодні теж зібралася, вже й вузлики з гостинцями перекинула через плече.
— Дивись, доню, — наказує мама, — тримайся своєї стежинки, щоб не заблукала.
Тетянка знає: спершу треба селом пройти, потім лугом, а згодом — трошки полем.
Ось і воно, поле! Стигла пшениця стоїть, як Тетянка заввишки, кланяється важким колосом. Тетянчині черевички туп-туп по стежинці, такій крученій, що зійди з неї — і загубиш.
Весело дівчинці! Іде вона і наспівує улюблену пісеньку, прибавляючи до неї і свої слова:
Хай завжди буде сонце,
Хай будуть татко з мамою й бабусею,
І ми з Костиком та Рижиком хай будемо…
Вітерець гойдає вузлики з гостинцями на Тетянчиному плечі, гладить їй щічки, пустує з кісками. Дівчинка не поспішає. Вона то метелику крильця розправить — хтось притоптав на стежці, то жука візьме на долоню, то квіточкою помилується. А то що таке сіреньке визирнуло з пшениці? Зайчик? Тетянка радісно скрикнула і побігла за ним.
Зайчика не наздогнала, а стежку загубила.
Стоїть Тетянка на незнайомій дорозі, озирається навколо і бачить: праворуч хатки біліють та й ліворуч видніються. Але в який бік іти — не знає.
— Сонечко, сонечко, зроби так, щоб ніжки привели мене на хутір Зелені Нивки, де на мене чекають бабуся та Рудько! — просить вона і дивиться вгору. — Ой, нема сонечка…
І справді — немає. Сховалось за хмаринку. Налетів сильний вітер, почав дощ накрапувати. Поле захвилювалось, зашуміло. Хмара росла, ширшала. Незабаром вона, мовби чорним рядном, закрила все небо. Не стало видно хат.
Тетянка заплакала й пішла навмання, розгортаючи руками пшеницю. Тугі колоски шепотіли: "Не бійся, дівчинко, ми з тобою". На плече сів величезний жук: "Жжж… Не жжу-рись! Жжж…". Якась пташка процвірінькала над вухом: "Іди вперед, шукай стежинку! Іди вперед, шукай стежинку!"
Дівчинка стомилась, бо йшла вже довгенько. Вітер гудів на все поле. Серце їй стискалося від жалю. Не побачить вона більше ні тата з мамою, ні братика Кості, пі бабусі, пі Рудька. Бідний песик сидить, певне, біля воріт і чекає на неї…
Тетянка заплакала ще голосніше. Сльози змішалися з краплинками дощу й потекли по щоках.
Та раптом щось ткнулося Тетянці в ноги.
— Ой, Рудику! —зраділа дівчинка, побачивши собачку. — Мерщій веди мене до бабусі!
Песик понюхав землю, побіг уперед і вивів Тетянку на стежку. А тут вітер розігнав хмари, засяяло сонечко. Тетянка побігла за Рудьком і заспівала улюблену свою пісеньку: "Хай завжди буде сонце…".