Міжпланетна еміграція

Спробую розповісти все послідовно. Але, якщо послідовно, то потрібно починати з того, як Оленкини батьки ще були дітьми. Бо вони займалися танцями з малоліття. І так вийшло, що вони займалися танцями разом спочатку в студії танців "Чебурашки", а потім танцювали разом у танцювальному колективі "Зоряні метелики". І з самого початку і там, і там були партнерами. Їхні батьки привели їх маленькими в початкову групу, а вчителька танців відразу зробила їх парою, бо їй здалося, що за якимись параметрами (зріст, вага, фізична підготовка, темперамент) вони одне одному підходять як танцювальні партнери. І з того часу вони завжди танцювали разом. А коли стали підлітками, одне одного покохали. Ну а потім одружилися і в них народилася найпрекрасніша з усіх дівчаток — Оленка.

Саме через Оленку, тобто через те, що її мама була нею вагітна, вони припинили танцювати в "Зоряних метеликах". Оленкини батьки — люди дуже розумні та зважені, тож це не було так, що вони забули скористатися презервативом, або його не було і вони цим знехтували, і несподівано Оленкина мама стала вагітною. Ні. Цей тупий сценарій, який мене завжди дивував та дратував, коли я знов і знов спостерігав його серед землян, — не з життя Оленкиних батьків.

До речі, якщо вже я про це почав казати, то скажу все, що думаю. Я не можу уявити більш нісенітного, абсурдного, аномального і одночасно настільки типового та поширеного на Землі явища, як незапланована вагітність. Коли я знов і знов бачив, як предметом глобальних суперечок на Землі ставала тема абортів, я завжди просто зависав у шоку з однією однісінькою думкою в голові: "Це цивілізація Гомо Сапієнсів чи Гомо Ідіотієнсів? Як люди, які вважають себе цивілізованими, не знають таку просту і таку надзвичайно важливу в їхньому власному житті річ: якщо не плануєш вагітність, не роби так, щоб вона сталася?" Нанотехнології і вся ця бла-бла-бла про прогрес людства — дурня, якщо людство масово не здатне елементарно надягати презервативи, коли не планується народження дитини.

Але Оленкини батьки — справжні Гомо Сапієнси. Вони дуже хотіли дитину. І коли вже це бажання стало таким нестерпним, що вони готові були заради дитини покинути свій танцювальний колектив, вони, зваживши та відмірявши сім разів, відрізали й зачали Оленку. Після цього відтанцювали, скільки у них вийшло, і урочисто, з прощальною вечіркою, пішли з "Метеликів", а Оленкина мама ще й припинила працювати (вона була хореографом і тренером у дитячій танцювальній школі "Веселка").

Проте танцювати Оленкини батьки не кинули. Не було жодного дня в їхньому житті, коли б вони не танцювали. Бувало, що їм доводилося танцювати сидячи, а бувало — лежачи. Але за будь-яких обставин вони танцювали, бо не танцювати не могли.

І врешті вони придумали те, чого до них не придумав ніхто на Землі: вони вирішили зробити танцем кожний свій рух. Будь-який рух вони стали робити в танцювальному стилі. А якщо точніше — в різних танцювальних стилях. Вони стали ходити, танцюючи, їсти, танцюючи, Оленкина мама годувала Оленку груддю, танцюючи, сповивала її, танцюючи, прасувала, танцюючи, куховарила, танцюючи, мила посуд, танцюючи, пилотяжила, танцюючи, і Оленкин тато теж став робити все, танцюючи. Вони більше не рухалися, не танцюючи.

Спочатку так було лише вдома. Але невдовзі вони не витримали і почали танцювати скрізь: мама — на вулиці, в магазині, у лікаря, а тато — ще й на роботі. Це не мало вигляд чогось недоречного, бо всі їхні рухи залишалися тими ж самими рухами, які були необхідні, ставши просто в мільйон разів гарнішими, граційнішими, точнішими, влучнішими і правильнішими.

Правда, суспільство їх засуджувало: бути не такими, як усі, земляни підсвідомо вважають злочином, хоча їхній кримінальний кодекс про цей злочин мовчить. Та вони не мовчать: вони обговорюють, шиплять, скриплять зубами. А якщо хтось і мовчить, то скрививши незадоволену гримасу. Це настільки неприємно, що, якби Оленкини батьки могли рухатися, не танцюючи, вони, звісно, так би і робили, аби не дратувати всіх навколо, але вже не могли. Тобто могли, але тоді їхнє життя втратило б цей коштовний смак того щастя, яке в них з'явилося, коли вони стали жити, танцюючи. І ось саме втратити його вони ніяк не могли.

— Це така хвороба в нас, — виправдовувалися вони, коли їх притискали до стінки. Та їм ніхто не вірив. Хоча таке пояснення зменшувало претензії, бо звучало смиренно. Адже злила людей, в першу чергу, думка, що Оленкини батьки робили це, бо вважали себе кращими за інших.

Так на планеті Земля з'явилося подружжя, кожний рух якого був танцем. При чому, дуже-дуже красивим танцем, бо Оленкини батьки — не абиякі танцюристи, а танцюристи високого рівня. Я бував у них вдома і бачив, скільки в них було нагород з тих часів, коли вони ще не мали Оленки. Вони тоді були переможцями багатьох різних конкурсів. Тож, коли танцем стало фактично все їхнє життя, це було неймовірно гарно.

Ну й Оленка, народившися й вирісши в такій родині, просто не вміла рухатися, не танцюючи. Ні, ніхто її не навчав навмисно жити в режимі танцю, просто це був єдиний режим, що вона бачила у своїх батьків, яким вона природно наслідувала. Сама Оленка ще в дитинстві казала мені, що цей режим вбудовано в природу людини, та зазвичай люди на Землі їм просто не користуються. Казала, що їй хотілося танцювати ще в материнській утробі. Вона ще там почала танцювати.

Коли Оленка трішки підросла й могла піти в дитячий садочок, її мама вирішила повернутися на роботу. Тато вважав, що в цьому немає потреби, бо заробляв він достатньо для рівня добробуту, який їх цілком влаштовував. Та Оленкина мама сказала йому, що вона хоче займатися улюбленою справою, навчати дітей танців, а додаткові гроші ніколи не бувають зайвими.

— Навчай танців Оленку. Тоді їй не буде потрібно ходити в садочок, бо з нею будеш ти. І за садочок нам не буде потрібно платити — тож звільняться додаткові гроші, — заперечив Оленкин тато, але мама відповіла, що і в садочок, і в танцювальну школу Оленку все одно потрібно віддати, навіть якби танцями з нею займалася вона, бо дівчинці потрібен соціум, а також група, партнери, сцена, глядачі, концерти, конкурси тощо, а сама вона хоче займатися колективною хореографією, навчати танцювальні групи, хоче вести їх до перемог і бачити ці перемоги.

— А ти влаштуй так, щоб у садочку Оленку не напружували через те, що вона живе, танцюючи, — закінчила вона свою думку.

Оленкин тато добре впорався з цим важливим завданням. У садочку Оленці ніхто ніколи не псував настрій за її безперервні рухи-танці. Інші діти в її групі, яким, як і всім дітям, було притаманно мавпувати, стали теж рухатися, танцюючи. Але вони робили це лише в садочку, їхнім батькам пояснювалося, що це така гра, яка розвиває дитину, тож і батьки дітей були цілком цим задоволені.

Але школа — це вже не садочок. Там таке влаштувати неможливо. Там у Оленки виникли проблеми, яким я був живим свідком, бо потрапив з нею в один клас.

Коли першого вересня Оленка разом з обома батьками феєрично пританцювала в перший клас, їх зустріли злі глузування школярів:

— О, дивіться, ціла сімейка з психушки втекла... Цирк поїхав, а клоуни лишилися... У них манія величі: хочуть скрізь усім доказувати, які вони круті танцюристи, щоб ми ними захоплювалися. Але дзуськи! Ми — крутіші, бо вміємо не танцювати, а вони не вміють. Зачмирімо цю малу вискакулю!.. Зачмирімо!.. Зачмирімо!..

Я гадаю, що становище Оленки погіршувало ще й те, що вона — неймовірна красуня. Тож усі особи жіночої статі до півсмерті їй заздрили. А усі особи чоловічої статі люто мстилися Оленці за те, що вони то бліднули, то червоніли, то німіли, то заговорювалися, то спотикалися, то стовпіли, бачачи її. У молодших класах вона зазнавала через це проблеми лише зі школярами, а в старших — ще й з викладачами.

Я, побачивши її тоді вперше, теж ледь не знепритомнів (та й досі таке зі мною часто стається, коли я її бачу). Але це мене не розлютило, не засмутило, а зробило мене несказанно щасливим. "Оце краса! Оце дівчинка! Оце танець!" — захопився я до нестями і зрадів, що тепер матиму можливість милуватися цим щодня.

Та цькування Оленки всіма учнями і несхвалення її вчителями мене сильно прикро вразило. І я не міг це просто так спостерігати. Тож я, поміркувавши, вирішив виразити свій протест проти її цькування і мою підтримку її самої тим, що я теж став рухатися, танцюючи. Я намагався робити це точно так саме, як це робила Оленка. Але я в дитинстві був неперевершеним незграбою і ніколи доти не танцював. Отож уявіть, який це мало вигляд!

Звісно, це відразу підняло бурю кепкувань. А Оленка, побачивши, що я роблю, почала так сміятися, так весело реготати, що я зрадів: ось і перше моє досягнення — у мене вийшло так сильно розвеселити цю чарівну дівчинку.

— Тобі єдиному з тих, хто мене цькує, вдалося підняти мені настрій. Хоч ти і дражнишся, намагаючися мене принизити, але робиш це так кумедно і з таким добродушним виглядом, що мені весело дивитися на тебе, — сказала вона мені.

Я був у захваті як від її слів, так і від того, що вона зі мною заговорила.

— Я дуже щасливий це чути. Моє ім'я — Артем. До речі, я не дражнюся, а намагаюся так тебе підтримати і протестувати проти того, що тебе цькують, — сказав я Оленці зі щасливою-прещасливою усмішкою і цьомкнув її в щоку.

— О! Невже?! То ти не дражнишся?! Ти мене підтримуєш?! — залепетала вона, а потім, щиро усміхнувшися, поцьомала мене по черзі в обидві щоки, сказавши: — А я — Оленка.

Так ми з Оленкою стали друзями в перший же день навчання в школі. А ще, скориставшися тим, що через бойкотування її всім класом з нею поруч ніхто не сідав, я став сидіти з Оленкою за однією партою.

— Хоч це надзвичайно смішно, але я не хочу, щоб ти танцював так жахливо, — сказала мені Оленка на перерві (коли я пояснив, що не дражню її, вона зрозуміла, що мій танець має такий жахливий вигляд не навмисно, а через мою рідкісну незграбність і невміння танцювати). — Я попрохаю маму позайматися з тобою, а коли вона тебе достатньо підготує, приєднаєшся до моєї групи і будеш моїм партнером.

Я був у захваті від такої несподіваної пропозиції. Я не здивувався, що Оленка навіть не подумала спитати моєї згоди.