Справжня історія Ромео і Джульєтти

(рукопис за назвою "Справжнє кохання", знайдено в бібліотеці Анкони, авторство не встановлено)

Я — шукач сенсацій. Це моє кредо. Бог дав мені владу, але я не владолюбець, тож не прагну її посилити. Бог дав мені багатство, але я не жадібний, тож не прагну його збільшити. Алкоголь, розпуста й азартні ігри мене теж не приваблюють. Я не став ручним домашнім улюбленцем прекрасної дами і взірцевим батьком чарівливих діточок (хоча така доля мені до душі понад усе), бо моя прекрасна дама захворіла звичайною, але смертельною хворобою — запаленням легенів — і померла у мене на руках, ледь встигнувши вийти за мене заміж. Тож мені не лишається нічого іншого, крім як шукати щось цікавеньке. Періодично знов і знов мої люди оголошують на базарній площі мого міста, що той, від кого я дізнаюся щось воістину цікаве, отримає щедру винагороду. І час від часу таке стається.

Я міг би поділитися з людством стількома невідомими йому фактами! Але мені набагато цікавіше залишитися єдиним хоронителем моїх знахідок, ніж стати відомим на весь світ їхнім відкривачем. Та задля цієї історії я роблю виняток. Я хочу, щоб весь світ про неї дізнався.

Чому? Бо ця історія відповідає моєму розумінню того, що таке справжнє кохання. Справжнє кохання — це найвищий ступінь справжньої любові. А справжня любов — це справжня мудрість. Вона ніколи не буває руйнівною, безглуздою, некорисною, нещасною. Вона не вбиває, а зціляє. Вона знаходить вихід з безвиході та робить все несприятливе сприятливим.

А головне — ця історія є справжньою, реальною альтернативою тій усім відомій вигаданій історії, яка представляє кохання чимось цілком протилежним і яка, на жаль, набула такої шаленої популярності, що все більше менестрелів останнім часом кладуть її в сюжет своїх творів, змінюючи імена її героїв і назву місця подій, але чітко дотримуючися її хворобливої ідеї про те, що, чим сильніше кохання, тим воно божевільніше.

Отже, почалося все з того, що одного дня мені доповіли про чоловіка, який прийшов з метою повідомити мені дещо цікаве. Я велів його впустити, і, представившися, ось що він мені сказав:

— Ваша ясновельможносте, ви — відомий поціновувач літератури і, без сумніву, знайомі з історією Маріотто і Ґаноцци, описаною Мазуччо Салернським. Дозвольте вам повідомити: я особисто знайомий з сіньйором і сіньйорою, про яких написана ця новела, і можу познайомити з ними й вас.

— Якщо ви шахрай, то ви дуже незграбний шахрай. Ви вирішили на дурняка заробити гроші, але навіть не спромоглися до цього добре підготуватися. Вам варто було краще познайомитися з твором Мазуччо, тоді б ви знали, що Маріотто і Ґаноцца померли, — заперечив я. — Це по-перше. А по-друге, чому ви вирішили, що подібна пропозиція могла б мене зацікавити?

— Ваша ясновельможносте, прототипи Маріотто і Ґаноцци справді не померли. Мазуччо змінив їхню історію заради хайпу, аби щонайсильніше вразити читачів. Але, як на мене, він зробив це дарма, бо їхня справжня історія значно краща. Тож я подумав: "Піду-но я й познайомлю його ясновельможність з цими людьми — і він буде мені дуже вдячний". Моя мета — не стільки заробити гроші, скільки втішити вас. Адже всі в нашому місті знають, що ви шукаєте пригод, сенсацій та див, щоб відірватися від вашої печалі. Ми всі дуже співчуваємо вам, і нам боляче бачити, що навіть через двадцять років після смерті принцеси, ви досі так і не оговталися і ваша туга досі не вщухла, — відповів мені чоловік.

Я поставив своєму гостеві кілька запитань, і його відповіді на них мене дійсно дуже зацікавили. А після півгодинної розмови я вже прагнув якнайскоріше побачити прототипів Маріотто і Ґаноцци. Тож наступного дня ми з ним відправилися до міста Ассізі, неподалік від якого мешкали люди, які стали героями найвідомішої в світі фейкової історії кохання, про справжнє життя яких я прагнув дізнатися.

Як виявилося, автор славетної новели, яку тепер підхопили й почали переписувати та переспівувати всі, кому не лінь, змінив не лише їхню історію, а і їхні імена та прізвища. Якщо їхні справжні імена та прізвища приховані в новелі, то мені, любителеві приховати все, що можливо приховати, сам Бог велів дотриматися того ж у моєму творі. Тож я зберігаю всі імена та прізвища героїв історії такими, як вони названі у Мазуччо.

Того дня, коли я з ними познайомився, сіньйора Ґаноцца і сіньйор Маріотто були у віці 95 і 97 років (через чотири роки вони померли в один день, а точніше — ніч: увечері заснули, обійнявшися в ліжку, а вранці їхні правнуки побачили, що вони вже залишили свої тіла). Сіньйор Маріотто мав вигляд просвітленого мудреця, щасливого, вмиротвореного, сповненого глибокої, безмежної любові, а сіньйора Ґаноцца мала майже такий самий душевний стан, хіба що до цього ще додавалася жвава товариськість і веселість. У них була купа дітей, які вже теж були літнього віку, онуків, яких я б теж назвав літніми людьми, а також правнуків, які самі вже були бабусями та дідусями. Уся величезна родина Монтеккі, патріархами якої були Маріотто і Ґаноцца, жила в гарному замку, геть не схожому ні на похмурі замки збіднілих лицарів, ні на блискучі палаци нового дворянства, в яких майже щовечора даються бали й бенкети. Замок Монтеккі був величезним гніздом величезної родини, в якому панували казкова любов, щастя та натхнення.

Дізнавшися, з якою метою я їх відвідав, сіньйор Маріотто сказав:

— Ваша ясновельможносте, розповідати історії — це коник моєї коханої дружини. Я навіть книжки не читаю, а слухаю їх у її переказі, бо вона, по-перше, дуже любить переказувати мені книжки, які вона читає, а по-друге, книжки в її переказі набагато цікавіші, ніж в оригіналі. Такий у неї дивовижний талант. Тож і нашу історію, яку я б описав кількома скупими фразами, вона вам може розказати так, що ви заслухаєтесь. Попитайте у неї, і вона з задоволенням розповість усе, що вас цікавить.

— Ха-ха-ха! — залилася веселим сміхом чарівлива стара. — Моєму коханому чоловікові достатньо просто почути звук мого голосу, щоб заслухатися і бути в захваті. Бо він мене любить. І він щиро вірить, що неможливо не бути в захваті від усього, що я роблю, та й просто від мене, навіть коли я нічого не роблю.

— Ти завжди робиш те, що є найбільшою причиною мого щастя: ти існуєш, кохана, — ніжно заперечив їй сіньйор Маріотто.

— Ха-ха-ха! — ще більше розвесилилася сіньйора Ґаноцца, і її очі засяяли таким щасливим, добрим сяйвом, що я не міг нею намилуватися. — Я знаю, як ти мене любиш, коханий. Але зрозумій нарешті, що інші люди геть не зобов'язані захоплюватися мною. Ваша ясновельможносте, я залюбки розповім вам усе, що вас цікавить, але ж не очікуйте від цього чогось надзвичайного.

— Дякую, сіньйоро Ґаноццо. По-перше, мені дуже цікаво, де і за яких обставин ви зустрілися з Мазуччо Салернським і розповіли йому історію вашого кохання, — почав я ставити свої запитання.

— Сіньйор Ґуардаті — так звали того літератора, який розпитував мене про нас з Маріотто, а потім створив з моєї розповіді свою нісенітну новелу — приїздив до нас років сімдесят тому, провів у нас два тижні, розпитуючи нас про наше життя і занотовуючи те, що я йому розповідала. Я читала його новелу про нас (він сам надіслав нам свій томик "Новелліно", який її містив, підписаний псевдонімом Мазуччо Салернський), а потім переказала її своєму чоловікові, і він сміявся, сказавши: "Оце талант перекручувати факти!" — знову розсміялася сіньйора Ґаноцца.

— О, цю людину важко забути. Ваша ясновельможносте, через те що ми сміємося з його новели, не подумайте, що ми не поважаємо його або що він був взагалі людиною, не гідною пошани. Звісно, ні. Сіньйор Томмазо Ґуардаті був чудовою людиною. Просто йому захотілося з нашої історії створити щось своє. Кожний митець має право писати у своїх власних творах те, що йому заманеться. Але нас це трішки смішить, бо, як на мене, його новела про нас більше схожа на пародію з кохання, ніж на історію справжньої любові, — з доброю усмішкою сказав сіньйор Маріотто. — Коли Ґаноцца мені її переказала, я відразу згадав одного мого знайомого. Він і його обраниця були несамовито закохані одне в одного, але їхні родини були категорично проти їхнього шлюбу. Через це молода пара кілька разів робила спроби самогубства. Я досі дивуюся, як їм щастило, що щоразу їх врятовували від смерті. Врешті після чергової невдалої спроби суїциду їхні родини вирішили: "Хай уже собі одружуються, якщо вони такі божевільні, бо інакше вони таки точно вб'ються". Але, проживши разом п'ять місяців після весілля, вони так зненавиділи одне одного, що стали ченцем і черницею, аби більше ніколи не бачитися. Персонажі героїв новели "Маріотто і Ґаноцца" більше схожі на них, ніж на нас.

— Дякую за відповідь на моє перше запитання. А другим буде просто прохання розповісти все, що стосується справжньої історії вашого кохання. Не бійтеся, я не збираюся гостювати у вас два тижні, як сіньйор Ґуардаті. І обіцяю вам, що, якщо мені колись спаде на думку написати про вас оповідання, я не відхилюся від істини і опишу все в точності так, як почую від вас, — завірив я Маріотто і Ґаноццу, після чого сіньйора Ґаноцца без зайвих передмов розпочала свою розповідь:

— І я, і Маріотто народилися і жили тоді в Сієні. Мені щойно виповнилося чотирнадцять років, коли сталася моя перша зустріч з Маріотто. То був бал, який мої батьки давали з метою познайомити мене з графом Парисом — молодим родичем герцога Сієнського. Парис хотів одружитися зі мною. А я була просто вдячною дочкою своїх батьків, які бажали видати мене за чоловіка з вищого прошарку суспільства. Звісно, в чотирнадцять років я не відчувала себе готовою до шлюбу, але мама сказала мені, що, коли їй було чотирнадцять, вона вже мене народила, тож мій вік не такий вже занадто юний для шлюбу, як мені здавалося.

Взагалі-то Маріотто не мав би опинитися на балу в нашому домі, бо між моєю родиною і його родиною здавна існувала кровна ворожнеча. І звісно, на бал його запрошено не було. Маріотто пробрався на бал тайкома, скориставшися тим, що то був бал-маскарад і на нього можна було прийти невпізнаним, з метою поспілкуватися з Розаліною — дівчиною, з якою він дружив на ґрунті їхнього спільного захоплення вченням Святого Франческо.