Запасний фонд

(З віденських спогадів)

— Час їхати, — сказав Пономаренко. — Діти, ходім зі мною на долину, авто давно чекає.

— Що ти, Андрію, Господь з тобою! — скрикнула його дружина. — Хіба ти хочеш, щоб нам трапилось якесь нещастя? Треба ж усім посидіти перед дорогою, щоб усе зле по­сідало.

— Оці ще мені баб'ячі забобони! — пробур­мотів Пономаренко, але слухняно присів на кінчик стільця.

Сів, іронічно посміхаючись, Бузько, сіла його жінка.

— Діти, сідайте! — наказала пані Пономаренко, і, не встигли вони примоститись на ва­лізках, як вона підвелась і скомандувала:

— Вставайте, перехрестіться тричі!

— Мішанина християнства і поганства, що так міцно вкорінилась серед наших людей, о­собливо серед жіноцтва, — прошепотів Пономаренко на вухо Бузькові. Той нічого не від­повів, тільки здвигнув бровами.

Посольське авто було велике і вигідне, але валізки і різні пакунки так заповнювали його, що нічого було й думати уміститись там усім.

— Ну, куди б я набирав стільки речей? — докоряв Пономаренко своїй жінці. — Їдуть на два місяці, а речей набрали на два роки...

— Моїх тільки дві валізки, — поспішила відповісти пані Бузько.

Пані Пономаренко сердито глянула на неї і промовила:

— Бо у вас немає дітей.

— Навіщо набирати стільки забавок? — о­бурювався далі Пономаренко. — Ви ж їдете до моря, діти будуть цілий день на пляжі... а тут і ляльки, і коні, і вагони, і м'ячі!

— А як буде дощ, то що діти робитимуть? Тобі байдуже, що вони будуть нудитись, ти ж про них не думаєш!..

Бузько перервав розмову, яка вже пере­ходила у сварку:

— Поспішаймо, бо спізнимось на потяг. Хай пані їдуть автом, а ми візьмемо візника.

На двірні, коли не без труднощів впаку­вали до відділу першої кляси усі манатки і до від'їзду потяга лишалось ще з чверть години, подружжя розділились, і жінки востаннє пов­торювали повчання, що вже не раз робили їх раніш:

— Гляди мені, щоб Бузько не тягав тебе по кабаретах та шантанах! — казала пані Пономаренко.

— Що ти, Господь з тобою, — заспокою­вав її чоловік. — Хіба ти мене не знаєш?

— Ото ж то й є, що я тебе добре знаю! Але не дай Біг, як я довідаюсь, що ти мене зра­див!

— Таке вигадуєш!

Тим часом пані Бузько наказувала своє­му чоловікові:

— Прошу, тебе, не улаштовуй без мене ні­яких принять!

— Та я й не збираюсь!

— Не наводь до нашого помешкання усіх тих дипломатів, кооператорів та інших диких людей. Сам знаєш, минулого разу Філіповський розбив чашку від сервісу, а Свириденко за­лив вином зелену канапу.

— Не турбуйся, — лагідно відповідав Бузь­ко. — Відпочивай собі, купайся у морі, розва­жайся!

— Розважатись? Ніби це можливо, маючи на шиї Пономаренчиху! — злісно промовила пані Бузько. ¹

Нарешті потяг засопів, здригнувся, засту­котів колесами і зник у далечині.

— Що будемо робити? — спитав Пономаренко.

— Ходім кудись повечеряти, — запропону­вав Бузько, — а потім можемо відсвяткувати наш кавалерський стан пляшкою "клайношека" в Трокадеро.

— Я, властиво, по кабаретах ніколи не хо­див... — мляво упирався Пономаренко, при­гадуючи накази жінки.

— То й добре, побачите щось нове!

***

Повернулись додому, коли в небі почали гаснути зірки. В головах злегка шуміло, але це не було позбавлено приємности.

Бузько наспівував модну пісеньку, а По­номаренко приклацував у такт пальцями, хоч це і не виходило у нього так влучно, як у ті­єї красуні-угорки, що викручувала свій гнуч­кий, мало чим прикритий стан, у Трокадеро.

— Що тут поганого, як я послухав музику і подивився на гарних танцюристок? — без­мовно відповідав Пономаренко своїй жінці. — І Бузько зовсім не погана людина і так добре вміє тримати себе усюди! Відразу видко "сто­личну штучку". І не дурний! Це ж він приду­мав, щоб жінки їхали разом до Італії, а я б переїхав на цей час до нього. Чудова думка! Готелі надоїли до біса, а помешкання у Бузь­ків прегарне!

***

Прокинувся Пономаренко пізно і то тіль­ки тому, що Бузько постукав до нього у две­рі.

— Заходьте, заходьте! — відізвався Поно­маренко.

Бузько увійшов вже зовсім одягнений, свіжо виголений, елегантний.

— Не хотів вас будити, — сказав він, — але вже десята година, а ви згадували вчора, що мусите йти до банку.

— Так, так, шкода, що не збудили мене ра­ніш.

— Ще є час. Одягайтесь. Кава в їдальні на столі. Я йду до посольства...

Бузько відійшов, а Пономаренко не дуже охоче залишив вигідне ліжко. Голова була важка, але холодний душ та міцна кава навели рів­новагу і, виходячи з дому, Пономаренко нас­вистував щось веселе, легковажне.

Легковажність його цілком зникла, коли він увійшов до "Союзу Віденських Банків", найбільшого і найповажнішого банку Відня, з всесвітньою репутацією відповідальности і солідности.

Ця солідність проглядала у всьому: і в блискучих мозаїчних підлогах, і в мармурових стінах, і у важких кришталевих лямпах, що на­віть удень заливали матовим світлом великі за­лі.

Коли Пономаренко опинявся тут, його завжди охоплювало почуття певної урочистости. Йому приємно було, що він в деякій мірі на­лежить до такої поважної інституції, як її клі­єнт.

Та ще й не абиякий клієнт! Союз Віден­ських Банків не найме аби-кому скарбову скриньку в найпотайнішій своїй схованці, так би мовити, в самім своїм череві!

Так думав Пономаренко, спускаючись до підземного відділу сейфів, куди інакше, як на ліфті, не можна було потрапити.

Опинившись у маленькій почекальні, він виповнив формуляр, підписав його і подав у віконце через товсту мідну ґрату, що блища­ла, як золото.

Гладко зачісаний русявий урядовець не­виразного віку, який стояв по той бік ґрати, давно знав Пономаренка і ввічливо з ним при­вітався. Але, не дивлячись на це, він уважно порівняв його підпис на формуляреві з тим підписом, що його зробив Пономаренко, винаймаючи сейф, і що його було зареєстровано в банку.

Лише після цього він зробив знак служни­кові, який відчинив двері і пропустив Понома­ренка до кругленької залі, куди виходило де­кілька дверей. Серед них були одні сталеві в півметра завгрубшки, що зачинялись великим засувом і складним шифрованим замком.

Ці двері були тепер відчинені, але в них стояв другий служник, який тільки тоді, коли русявий урядовець передав йому формуляр, пропустив Пономаренка до скарбниці і провів його до одної зі сталевих шаф з численними, теж сталевими, скриньками з подвійними зам­ками.

Пономаренко підійшов до своєї скриньки і встромив ключ до замка, але не міг поверну­ти його, доки служник не встромив і свого ключа. Тільки тоді Пономаренко міг висунути свою скриньку і вийшов з нею в кругленьку залю. Перший служник з ввічливим уклоном провів його до одної з десяти невеличких кімнат, об­ставлених з великим комфортом, де клієнти відділу сейфів могли, заховані від чужих очей, перевірити те, що було заховано у скриньці; покласти до неї, або вийняти документи і цін­ності.

В скриньці, яку тримав в руках Пономаренко, були сховані різні напери і гроші, довірені йому українськими кооперативними інституці­ями. Частина цих грошей була в карбованцях, які тепер не мали покупної вартости, решта була в гульденах і долярах. Це був запасний фонд, що мав бути зужитий для відбудови ук­раїнської кооперації після повернення на Ук­раїну. Але обставини змушували удаватись до нього і тут, на чужині, у виключних випадках. На жаль, таких "виключних випадків" було щораз більше, і це дуже мучило Пономаренка.

Кожний раз, коли він згадував про змен­шення запасного фонду, по спині його пробі­гав неприємний дрижак. Тому сьогодні Пономаренко був задоволений. Він прийшов не то­му, щоб вибрати гроші, а навпаки, щоб поповнити фонд.

Після довгих старань і клопоту, австрій­ський уряд повернув гроші за ковдри, що бу­ли колись закуплені українськими кооперативами, але не були їм доручені з огляду на по­літичні події.

— Півмільйона корон, не Бог зна яка сума, бо та корона щодня тратить на вартості, але все ж таки придасться на господарстві, — думав Пономаренко, витягаючи з портфеля тов­сту пачку банкнотів. Він перерахував їх і від­крив скриньку, щоб покласти туди гроші.

Його чекала несподіванка. Страшна нес­подіванка. Пономаренко аж схопився за голо­ву, не вірив своїм очам...

Скринька була порожня!

Себто не зовсім порожні Там лежали де­які папери і документи, але великий пакунок, перев'язаний стрічкою і запечатаний сургучевою печаткою — запасний фонд — зник.

Нервовими рухами Пономаренко почав перебирати папери, ніби товстий пакунок міг за­губитись серед них, заглянув під скриньку, що було ще більш недоцільно, і пробурмотів:

— Що цей сон означає?

Думки його заметушились, шукаючи по­яснення цьому неймовірному фактові.

— Коли я був тут останнього разу? — при­гадував Пономаренко. — Якраз два тижні то­му, власне тоді, як позичали гроші Військовій Комісії. Був зі мною Петрусь. Все було зроб­лено, як завжди, і залишено в повному по­рядкові. Більше ж я сюди не приходив...

Треба пояснити, що, крім Пономаренка, ключ до сейфу мав Бузько, як представник по­сольства, і поет Петрусь, так би мовити — представник суспільства. На практиці до сей­фу ходив переважно Пономаренко, який за­прошував з собою Бузька, або Петруся в тих випадках, коли треба було вибирати гроші. В їх присутності Пономаренко розпечатував па­кунок і знову накладав печатки.

— Ай! — аж скрикнув Пономаренко, прига­дуючи, що три дні тому він попросив Бузька завезти до сейфу поквітовання Військової Ко­місії. — Певно, Бузько взяв пакунок для переховання в касі посольства. Це була його дав­ня пропозиція. Дивно тільки, що він нічого не сказав, навіть сьогодні, коли знав, що я йду до банку.

Майже заспокоєний, Пономаренко закрив скриньку, відніс її на місце і поспішив до по­сольства.

***

Бузько сидів в своєму кабінеті і щось дик­тував машиністці, яка записувала його слова до блокноту.

Він не дуже приязно подивився на Пономаренка, що вперся до нього без докладу.

— Я мушу з вами поговорити,— мовив той і очима показував Бузькові, щоб звільнив машиністку.

Бузько сказав панночці:

— Покищо надрукуйте те, що записали. Ми продовжимо нашу працю за декілька хвилин.

Тими словами він дав до зрозуміння Пономаренкові, що не може уділити йому ба­гато часу.

Як тільки машиністка зачинила за собою двері, Пономаренко скрикнув:

— Хто ж так робить?

— Що саме? — здивовано спитав Бузько.

— Ви забираєте з сейфу гроші і навіть не вважаєте за потрібне повідомити мене.

— Які гроші? Про що ви говорите?

— Пакунок з грішми! Запасний фонд!

— Коли я його брав? Схаменіться!

У Пономаренка захололо серце.