По той бік світу

1

Стояла страшенна спека. Сонця не було вид­ко, воно сховалось десь за хмаросягами, але його гаряччю було пропечене все місто. Будинки, пам'ятники, плакати палали. Асфальт вулиць почорнів і розм'як.

Проте рух міста не зменшився. Вулиці бу­ли запружені різноманітними автами та юр­бою людей, що не зважаючи на спеку поспі­шали, штовхались, бігли у різних напрямках.

Три автобуси пропустив Петро, поки, на­решті, втиснувся до сірого неуковерного Мака, що повіз його, м'яко підскакуючи, вздовж по Діагоналі та по вулиці Санта-Фе. А як до­їхали до площі Італія, де Петро мав виходити, то виявилось, що вилізти з автобуса ще трудніше, ніж влізти. Петро протискувався, як джгут між вальцями, трохи не придушив тов­стеньку сеньйоріту, що від неї йшов дух лаванди і поту, і вискочив на вулицю розкуйов­джений і сердитий.

Зелена гущавина Ботанічного саду приємно дихнула на нього холодком. Він зітхнув з по­легшенням, розгладив піджак і вже заспоко­єний пішов через парк, до високого модерного будинку, куди недавно переїхала Чічіта.

— Щастить оцій дівчині, — думав Петро, підіймаючись на ліфті. — Скільки людей безна­дійно шукають помешкання, а вона його зна­ходить у найкращій частині міста, майже не рухаючи пальцем. Щаслива вона, їй-богу!

Але Чічіта щасливою себе не вважала.

Розпатлана, червона, стояла вона серед кім­нати, де панував неймовірний розгардіяш, і з правдивим одчаєм дивилась на розкидані речі.

— Де я це все порозкладаю? — скрикнула вона, побачивши Петра. — У цих проклятих мо­дерних домах нема де навіть валізку приткну­ти.

— Помалу все улаштується, — спробував заспокоїти її Петро. — Все прибереться, все знайде своє місце. Ось я приніс деякі акварелі, щоб прикрасити стіни.

— Акварелі? — скрикнула істерично Чічі­та, — акварелі? Чи хтось чув щось подібне? Піди ти до лиха зі своїми акварелями! Мені гроші потрібні! Чуєш? Гроші, щоб купити ме­блі, заплатити кравчині... Геть, до біса з твоїми акварелями! Геть звідси, щоб я тебе не бачила, — верещала Чічіта і так замахала руками, що Петро вискочив з хати, та, не че­каючи на ліфт, по сходах побіг на долину.

Похмурий, повертався він додому.

— Це не може так тривати, — у сотий раз ка­зав він собі, — треба скінчити, раз назавжди та якнайскорше. Чого можна сподіватись від цієї ординарної дівчини, Що лається, як перекупка.

— Ні, до перекупки вона не подібна, — попра­вив він себе. — Навіть, коли вона лається і обли­ччя її перекривляється від люті, постать її не тратить своєї принади. Розгнівана богиня. І звідкіля вона їх має — ці лінії, цю пластич­ність? — Коли вона стояла сьогодні розлютова­на, з протягнутою рукою, то нагадала Петро­ві "Діву гір", що він її бачив цими днями на виставі образів.

Але що з того? Вона кпить з нього, трактує його як сміття. А він біжить на її заклик, та навіть і без заклику, кидає усі свої справи, занедбує навчання.

— Зараз як прийду додому, сяду за книж­ку та буду вчитись аж до самої ночі. Вчитись необхідно і то якнайбільше, щоб скоріше здобути диплом, що дасть незалежність та мож­ливість заробляти гроші, прокляті гроші, що без них людина не може рухатись, як авто без бензини.

У такім настрою входив він до свого неве­ликого чепурненького будинку, що стояв у садку, в околиці міста.

Як завжди, дім стрінув його привітно, спо­коєм та тишею; крізь причинені віконниці не діставалися соняшні промені. Було холоднаво і затишно.

— Це ти, Петре? — спитала мати з кухні.

— Я, — відповів він і попрямував просто до себе.

За хвилину мати підійшла до дверей його кімнати і покликала:

— Петре, чи не пішов би ти за хлібом?

— Завжди так, як тільки вчитись, то тре­ба кудись йти, — пробурмотів Петро.

— Ну, не треба, не треба, — поспішно від­казала мати, постояла трошки в дверях, ніби на щось чекаючи, та відійшла тихенько.

Петро сів за стіл, відкрив одразу декілька книжок та зшитків і поринув у науку.

Пройшли ті перші хвилини, коли думки ще мигтять та стрибають, доки зусилля розуму не зведе їх докупи. Нарешті, увага зосереди­лась, лінії зрозуміння зазначились, зміст кни­жок потік по них без затримки, теореми і фор­мули легко вкладались у голові.

Раптом різкий дзвінок пронизав тишу і за хвилину Петро почув голос матері.

— Петре, тебе кличуть до телефону.

Дзвонила Чічіта.

— Що з тобою? Де ти подівся? Ніколи те­бе немає, коли треба! Приходь негайно. Не­гайно! Чуєш? Я буду чекати. Та принеси ті свої акварелі.

Повісила слухавку.

Навіть не чекає на відповідь. Дає наказ і не має сумніву, що я його виконаю. А я ось візьму і не поїду. Таки не поїду. І до телефо­ну не підійду, як буде ще дзвонити.

Так умовляв собі Петро, а сам знав, що з цього нічого не буде.

І дійсно за пару хвилин він уже виходив з дому.

— Прийдеш вечеряти? — спитала його мати.

— Не знаю, не чекайте, — відповів він і по­спішно вийшов.

***

Цього разу Чічіта прийняла його досить ввічливо. Оповіла про Біжу, що не може при­звичаїтись до нового помешкання і зле спить уночі. Поскаржилась на те, що ніхто їй не по­магає розкладати речі. Навіть похвалила аква­релі.

— Не такі вже погані. Можна повісити у пе­редпокої, поки не буде чогось кращого.

Петро повеселішав. Рисувалась перспекти­ва провести кілька годин у товаристві Чічіти, помагати їй наводити порядок, перекладати її речі, працювати разом, потім разом відпочи­вати, балакати з нею, як буде нагода, цілува­ти лілейні рученята, може й пригорнути до се­бе гнучкий стан.

Ілюзії тривали недовго.

— Ти мені страшенно потрібний, — мови­ла Чічіта. — Уяви собі, мають прийти від компа­нії перевірити електричну провідку, а я при­значила годину у фризієрні і мушу зараз іти.

— Хіба ж не можна повідомити фризієра, або змінити годину? почав Петро, але Чічіта перебила його:

— Змінити годину? У Луїса? Та він і так ледве згодився... — В голосі її знову задзвені­ли загрожуючі нотки. — Тобі важко посиді­ти, у мене? Подумаєш, велика жертва. Є бага­то таких, що вважали б за щастя…

Виходячи, вона обіцяла:

— Повернуся найбільше за півтори години. Лишаю тобі Біжу для компанії.

Біжу ввічливо помахала хвостиком, чуючи своє ім'я, і, побачивши, що її не беруть на прогулянку, зрезиґновано вскочила на канап­ку. Петро понуро сів у крісло.

Минуло півтори, дві і три години. Прийшов електротехнік і пішов, зробивши своє діло.

Вікна посивіли і зовсім почорніли, а Чічіта все не приходила.

— Чого я чекаю? — питав себе Петро. На що я їй здався? Біжу їй дорожча, ніж я. Прав­да, Біжу?

Біжу лежала на шовковій подушечці і ди­вилась на нього круглими чорними очима, ні­би глузуючи.

— Чи можуть собаки глузувати? — думав Пе­тро і вирішив: — З мене можуть глузувати навіть собаки.

Раптом Біжу підскочила, підбігла до дверей і почала гавкати. Своїм гострим псячим слу­хом вона почула свою господиню.

За хвильку і Петро почув дівочі голоси, і на­раз помешкання заповнилось сміхом, яскрави­ми барвами суконь, пахощами.

Чічіта повернулася з двома приятельками.

— Ось познайомтесь, — казала вона. — Це Беба, це Розіта, а це Петро. Не Педро, а Петро. Правда, гарний? Дивіться, які кучері! Золото! Такого кольору вам ніякий Луїс не виробить!

— Дочекався? Уяви собі, я зустріла Розіту, а вона умовилась з Бебою... Ми пішли разом до Беби, тепер вони прийшли до мене...

Чічіта цокотіла безугаву і, врешті, з її сум­бурного оповідання виявилось, що вони всі три мають їхати вечеряти.

— У Ротонду. В Олівос, над берегом. Там чудовий джаз. Можемо танцювати до ранку. Ти не знаєш Ротонду? А Біжу знає. Біжусіта, моя найдорожча! — скрикнула вона, схопила тваринку і почала її цілувати.

Запрошував дівчат Режес, приятель Розіти.

— Знаєш, він купив нове авто. Чудове! Зверху сиве, як сталь, а всередині малиновий оксамит.

— Буде балачок, — перервала Беба. — вдягайтеся скоріше, бо вже пізно.

Петро попрощався. Ніхто його не затриму­вав. Ніхто не запрошував їхати з ними. Пев­но, усі знали, що Ротонда не по його грошах.

Повільно йшов він вулицею вздовж парку. Вечір не зменшив спекоти. Гарячий вогкий ві­тер повівав з півночі, але не ніс прохолоди.

— Ще раз відіграв ролю ідіота, — казав сам собі Петро. — Невже я втратив усяку гор­дість? Невже я ніколи не зможу скинути з се­бе цю облуду? Сказати: Кінець! І забути, що є на світі Чічіта і все її безладне оточення. Здається, так легко!

Але Петро добре знав, що досі йому ніяк не щастило перевести це в життя та, мабуть, не вдасться і надалі. Такий сором за себе, за свою кволість обгорнув Петра, що він навіть спинився і стояв, дивлячись непритомно в од­ну точку.

— Петре! Чи це ти, чи не ти? — почув він. — Я тебе шукаю по всьому місті, а ти стоїш на вулиці, як Колумб на Колоні та навіть не по­мічаєш своїх приятелів!

Напроти Петра стояв Роберто, його довголітний співучень і друг.

— Без жартів, — продовжував Роберто, — я шукав тебе, щоб запропонувати тобі поїха­ти зі мною у кампо[1]. У місті неможливо працювати, а іспити наближаються. Там ми за тиждень викуємо всі фізики та математики. Згода?

Петро аж підскочив, так до серця припала йому пропозиція товариша.

— Коли поїдемо? — спитав він.

— Завтра, о шостій вранці, я заїду до те­бе, — відповів Роберто.

2

Ще перед призначеною годиною вийшов Петро з дому з валізкою і сів на ганку, чека­ючи Роберта. Сяяв чудесний ранок. Сонце ще не пекло, хоч ясно світило. На вулиці нікогі­сінько не було, але садок був переповнений життям. Цвірінькали горобці, зелененькі ко­лібрі терпихались навколо ясмину. Дві тери-тери поважно переступали по траві високими ніжками, а по доріжці бочком стрибав жовто­грудий сорокопуд.

— Хай живе точність, — вигукнув замість при­вітання Роберто, під'їжджаючи на своєму ма­ленькому авті.

Приємно було їхати тихою околицею се­ред оздобних осель, серед садків, де буйно квітли рожі, левконії, троянди та інші квіти, що їх пахощами було наповнену повітря, та ще приємніше було виїхати на шлях, який чорною асфальтовою стрічкою перерізав степ, що широко розкинувся по обидва боки.

Засіяного поля було мало. Врожайна земля ще чекала на людей, що колись використа­ють її плодючість, і покищо поростала будя­ками та реп'яхом. Проте, не виглядала вона занедбано та порожньо.