БА, ЯКИЙ!
От хто не вірить, що зорі пахнуть?
Навіть більше того – духмяніють.
Отак теплої ясної ночі ляж, заспокойся, оддихайся, вдивися гарненько в зорі та й потягни носом – і одразу відчуєш, яким духом тягне з тієї висоти, терпким і чарівним, од якого починає крутитися голова.
Отаку розвагу вигадав собі маленький Сашко Шаргей.
Він би охоче поділився своєю таємницею з кимось, однак, незважаючи на свій надто юний вік, чудово знав: засміють.
Затюкають, не дадуть проходу, тицятимуть пальцями або й просто заштурхають.
Особливо, коли довідаються про інші його дива.
Які?
Отак, коли лежиш і довго на зорі дивишся, настає дивовижна мить, коли всенька Земля, увесь обрій – перекидається догори ногами, – і вже ти не лежиш на траві, а навпаки – ти вже висиш над зірками, наче приліплений спиною до виднокола, а під тобою велетенський, безмірний світ, набагато більший, аніж твоя планета.
Дух перехоплює, бо ти стаєш невагомий над цим безміром, і тобі здається: ще трохи – й ти полинеш туди, до того сяйва, до тих далеких і незнаних світів.
Ну, з ким про таке можна погомоніти?
Та би й з учителем астрономії, та би й з батюшкою – а однак лячно. Ще й з гімназії виженуть за такі ідеї.
Бо коли довго дивишся на зорі, то обов'язково одна зірветься й помчить, сяючи, на Землю. Отут і постає крамола: а чи є такі сяючі зірки, котрі б летіли навпаки – із Землі в небо?
Чому вони не хочуть летіти навспак – адже там, у глибині сяючого Космосу, набагато цікавіше, ніж тут, на грішній Землі?
Ось які думки турбували малого Сашка.
А тим часом він дивував учнів та викладачів Полтавської гімназії геть іншим. Був дуже обдарованим учнем з усіх дисциплін, однак кожну вільну хвилину віддавав... футболові!
Біг на берег Ворскли, де була для цього спеціальна галявина, яка приваблювала чимало шибеників.
А головне – й охочих подивитися, як гімназистики продують матч збірній дворовій команді.
– Навіщо тобі цей примітивний спорт? – питали вони.
– Бо він найкраще загартовує тіло. Футболіст не боїться ніяких ударів і падінь. Привчається добре падати, не зазнаючи ушкоджень.
"Що у нього в голові? – дивувалися всі. – А такий же шляхетний юнак, німецького аристократичного роду, з фон Шліппенбахів".
– Ге, – сміявся про себе Сашко, – якби ви взнали, що в мене в голові, то перелякалися б іще дужче.
Бо було в нього в голові таке:
Як долетіти до Місяця й повернутися назад.
У голові вже поставали схеми польоту, які потроху навіть обростали математичними формулами.
Де він їх брав?
Та сам вигадував, лише ні з ким про це не ділився, бо мав гострий розум, який підказував: за такі думки можна й з гімназії вилетіти.
І не тільки.
А до чого ж тут футбол? – постає питання.
А до того, що Сашко сам вирішив летіти до зірок!
І вже змалку посилено гартував тіло, піддаючи його перевантаженням. Різноманітним поштовхам, кульбітам.
Звісна річ, тут і атлетика годиться, й гімнастика, а особливо акробатика..
Однак футбол мав ще й ту перевагу, що м'яч, од удару обертаючись, дуже був схожий на небесне тіло, яке, хоч як ти не намагайся його загилити ногою до рівного польоту, а, обертаючись, він весь час завертає на траєкторію.
Оці траєкторії найбільше й цікавили Сашка.
Саме завдяки дослідженню їх він дивував команду напрочуд закрученими ударами у ворожі ворота, – коли він бив, здавалося, в правий кут, туди й кидався воротар; але потім м'яч, вигинаючись, летів дугою геть у протилежний.
– Гол! – кричали вболівальники од захвату, що ніхто не міг передбачити, куди ота шкіряна куля полетить.
Ніхто, крім самого Сашка Шаргея.
Його цікавило все навколо, що мало кулясту форму.
– Ну от, пошли його по воду, – сердилася бабуся, – то йому мало принести відро, він його ще й довго крутитиме!
Ну, по-перше, крутитиме, щоби розвивати силу.
Це ж, доки те відро донесеш, скільки її можна розвинути.
А по-друге, можна досліджувати відцентрову силу, яка чомусь не дозволяє вихлюпнутись воді.
От у чому секрет поведінки шибеника!
Одного ж щасливого разу мокра дужка відра вислизнула йому з пальців – і відро несподівано легко злетіло вгору й полинуло аж понад вишню. Відтак, подолавши значну відстань, влучило в дашок невеличкої собачої буди, й песик Сірко, який мирно дрімав там, з переляку мало не зірвався з цепу.
І не так од удару, як од несподіваної купелі.
Відро ж, звільнившись од води, несподівано зробило ще одну дугу й зникло за парканом.
Сашко стояв, як зачарований: ці дві траєкторії закарбувалися його внутрішнім зором.
І ні шалений гавкіт чотириногого друга, ні голосні нарікання любої бабусі не могли вивести його з такого стану.
– Дві траєкторії в одній, – шепотіли його вуста, остаточно злякавши бабусю й песика.
– Про що ти, внучку? – сплеснула руками бабуся.
Їй непросто було виховувати сироту.
Адже і мати Сашкова, й тато, сказати б, були занадто дивакуватими. Через що й так рано померли... І ось тепер маєш – ще й онучок химери жене...
– Бабусю, люба, це ж таке диво.
– Яке?
– А ось спробуйте отаке відро штовхнути через вишню. Та ніхто й ніяк цього не зробить! Навіть з розбігу ногою вдарити – воно не перелетить. А розкрутивши, й енергії витратиш небагато, і можна закинути його куди завгодно.
Бабуся широко розкрила очі й вуха, зачувши таке.
– Та навіщо ж відро закидати? – майже зойкнула вона. – Відро потрібне в господарстві, а не для закидання.
А сама подумала:
"Мабуть, його в голову отим футболом сильно вдарило... А такий же здібний і до музики, і до наук. А тут на тобі – відро".
Що таке – сила небесна?
Це найбільша сила, бач, вона всі зорі обертає.
Ось які думки турбували Сашка, доки він ніс нове відро додому.
Вже не крутив його, щоб не лякати любу бабусю, бо зрозумів, що обертова сила – найдосконаліша.
Інша справа, як тепер ту силу вдало використати? На благо людству, на благо Космосу.
Вітряки віддають свою енергію зернам, перетираючи їх на борошно.
Тихцем залізши до вітряка, Сашко годинами міг дивитись, як обертаються велетенські шестерні, передаючи зусилля одна одній.
Доки воно не досягне важезних кам'яних жорен, несподівано легко рухаючи їх, крутячи.
Особливо дивувало малого, що зроблені вітряки не із заліза чи міді, а з простісінького тобі дерева!
Однак, незважаючи на такі навантаження, це дерево служило століттями, перемелюючи зерна на борошно.
– Зрештою, увесь той хліб, який ми їмо, був перемелений саме завдяки такому простому й геніальному дерев'яному винаходові, – шепотів він, зачудовано спостерігаючи.
Але ж колись, дуже давно, знайшовся перший винахідник, який так вдало пристосував силу обертання вітру й збудував першого вітряка! Адже раніше людство терло зерно на борошно руками, витрачаючи велетенські зусилля...
"Ну, скажімо, таких вітряків у Полтаві набереться з сотню. Але ж скільки вітру даремно пропадає, віючи поза Полтавою, – міркував хлопчина. – Скільки сили марно гине, вітрової... Хоча, з іншого боку, якщо й ту силу запрягти, то де ж набрати стільки зерна?"
Різні думки оберталися в його голівці, неначе оті шестерні, однак потроху вони давали і якісь наслідки – неначе оте дивовижно чисте борошно, яке поставало й поставало з-під жорен.
Ось Космос, він усе обертає – і нашу планету, і моря на ній, і вітри, а вони вже обертають лопаті на вітряках.
То виходить, що вітряк, зрештою – це такий же вічний двигун, як і Космос?
У вільну хвилинку, бувало, прилине він до бабусі та й попросить:
– Бабусечко, розкажи мені про летючий корабель.
– Та ти ж цю казку вже тисячу разів чув, – посміхнеться бабуся.
– Ну, то розкажи ще разочок.
– А ти не будеш більше відрами кидатися?
– Уже не буду.
– Ну, то слухай.
І полинуть вони вдвох туди, на небо, де летить дивний корабель, усе вище й вище, до зірок, яких розкидано там безліч, неначе зерен. І далі, далі, доки тих зерен не стане так багато, як дрібного борошна...
Бачить бабуся, що малий уже спить. Лагідно посміхаючись, обережненько вкриє його, поцілує, загасить свічку, тихенько перехрестить, аби йому ще кращі сни снилися.
Одного разу Сашко вкладався спати, вже й бабуся перехрестила його, – аж раптом за вікнами щось блиснуло, засичало несамовито й вибухнуло.
Бабуся з переляку перехрестила й себе.
Ще б пак!
Надворі стало ясно як удень – небо осіялося численними спалахами.
– Свят-свят! – зірвалося в старенької. – Щось трапилося? Свято яке?
– Чиновники гуляють, – почула вона од онука. – Феєрверки запускають на честь ревізора зі столиці.
Бабуся здивувалася:
– Ну й слова пішли – фаєр... феєрверки, такого з першого разу й не вимовиш. Звідкіля воно взялося? Що це таке?
Сашко скорчив найрозумнішу міну й почав пояснювати:
– Це коли порох підпалити з одного боку, то він полетить у протилежний.
За шибками шалено свистіло, шипіло й вибухало.
– Боже, то на це в них гроші є...
Ще раз перехрестилася вона.
Сашко на те лише сумно зітхнув:
– Та не грошей жаль, бабусечко, а змарнованої сили.
Старенька здивовано глянула на улюбленого онука, почувши од нього такі поважні слова.
– Якої сили? – запитала вона.
– Ну, цієї, порохової, – хлопчина ще не знав, як її інакше назвати.
– А на що ж вона ще годиться, як не розважати начальство? Оце я тільки-но пригадала, що за старих часів багатії тут ще й не таке витівали – стільки вогню робили, здавалося, небо запалять.
А хлопчика мучила інша думка: якби ж то знати наперед, що в небо вогні запускатимуть, то можна було би прибігти та уважно роздивитись, як вони влаштовані, як заряджаються і як націляються вгору.
– Жаль, – мовив хлопець. – Дуже жаль.
– Чого тобі жаль?
– Та жаль, адже всі ці заряди можна було позбирати докупи – ото б полетіло!
Бабуся ще раз хотіла перехрестити онучка, однак рука її завмерла од несподіваного запитання:
– Куди... Куди б полетіло?..
– Як це – "куди"? До зірок!
Бабуся аж затамувала подих:
– Навіщо?
– Як це "навіщо"? Щоб подивитися на них, бабусю. Вони ж такі гарні! Гарніші, мабуть, за феєрверки.
– А звідки ти знаєш?
Справді.
Він би міг сказати, що коли довго дивишся на зоряне небо, то більшої краси годі й шукати. Звісно, що зблизька зорі мають бути набагато гарніші.
Однак не став пояснювати, а вирішив заснути – може, йому знову насняться далекі світи...
Наступного ранку він хутко побіг на берег Ворскли, звідкіля стартувала вогненна розвага.
Однак окрім випаленої трави та розкиданих обгорілих клейтухів нічого цікавого там не надибав.
Одгоріло.
Ти ж не полізеш у небо та не позбираєш там учорашніх вогнів?
Лише вітер підносив угору й крутив там порохове згарище.